— Потім збудували ще більше нових фабрик. Я заробила трохи грошей. До мене прийшла мама й розповіла, що татко помер. Через хворобу легенів. Перед смертю він дуже страждав. Я сказала їй, що мені дуже хотілося б бачити, як він мучиться перед смертю.
— Не заговорюйте мені зуби, Леді. Відповідайте на поставлене запитання. Що сталося з немовлям?
— Ви бачили, як змінюється обличчя дитинчати — майже щодня? І одного дня обличчя немовляти перетворилося на його обличчя.
— На обличчя вашого батька?
— Так.
— І що ж ви тоді зробили?
— Я дала йому більше молока, і воно блаженно усміхалося мені, а потім заснуло. Я взяла й розбила йому голову об стіну. Голову розбити дуже легко, ви ж знаєте. Людське життя таке крихке.
Альсакер проковтнув клубок, який підкотився до горла, і прокашлявся.
— Ви зробили це тому, що обличчя дитинчати нагадувало обличчя вашого батька?
— Hi. Просто я, помітивши схожість, нарешті наважилася це зробити.
— Отже, ви думали про це увесь час?
— Так, звісно.
— Поясніть, будь ласка, чому ви сказали «звісно»?
Леді на мить замовкла. Альсакер помітив, як смикнулися її зіниці, і це про дещо йому нагадало. Жаб’яча ікра. Пуголовок, що намагається вивільнитися з липкої оболонки.
— Якщо ви хочете досягти мети, то маєте бути готовими відмовитися від тих, кого любите. Якщо людина, з якою ви видиралися на вершину гори, слабне, то вам треба або підбадьорити її, або перерізати мотузку.
— Навіщо?
— Навіщо? Якщо вона впаде, то потягне донизу обох. Якщо ви хочете вижити, то ваші руки мають зробити те, що відмовляється робити ваше серце.
— Тобто, вбити людину, яку ви любите?
— Так само, як Авраам пожертвував своїм сином. Нехай проллється кров. Амінь.
Альсакер мимоволі здригнувся і зробив у блокноті чергову нотатку.
— А що вас вабить на вершині гори?
— Вершина — це найвища точка. Отже, найвищою точкою стаєш і ти сам. Вище за всіх і за все.
— А чи дійсно вона потрібна, та вершина?
— Ні. Можна повзати в низині. На сміттєвому звалищі. В замуленому руслі ріки. Але коли ти вже почав сходження, то вороття немає. Залишається або вершина, або прірва.
Альсакер поклав ручку.
— І заради цієї вершини ви готові пожертвувати всім, навіть тим, кого любите? Хіба виживання є важливішим за любов?
— Безперечно. Нещодавно я переконалася, що можна жити й без любові. Тому виживання стане моєю смертю, докторе.
Раптом очі Леді прояснились, і Альсакеру на мить здалося, що ніякого психозу в неї немає. Однак це могло також бути результатом гіпнозу або тимчасовим пробудженням. Альсакеру вже не раз доводилося бачити таке раніше. Бачити, як пацієнт у стані глибокого психозу чи депресії начебто збадьорюється, мов людина, яка тоне, зусиллям волі виринає на поверхню, даючи таким чином надію і своїм родичам, і недосвідченому психіатру. В такому стані пацієнт може перебувати кілька днів, плаваючи на поверхні, але потім скористатися отим останнім напруженням сили волі для того, щоб здійснити свої погрози, або для того, щоб знову зануритися в темряву, з якої виринув. Так, це йому просто здалося, подумав Альсакер, бо на її очі знову опустилася мембрана жаб’ячої ікри.
— У газеті пишуть, ніби після радіоінтерв’ю всі очікують, що ви оголосите про свій намір балотуватися в мери, — мовив Сейтон. Розгорнувши газету на кавовому столику, він обстригав над нею свої нігті.
— Та нехай пишуть, — сказав Макбет, поглянувши на свого годинника. — Тортел мав прийти сюди ще десять хвилин тому.
— Тож ви дійсно зібралися балотуватися, сер? — спитав Сейтон і клацнув ножицями, обрізаючи довгий ніготь зі свого вказівного пальця.
Макбет знизав плечима.
— Треба подумати. Хтозна. Коли ідея визріє, то може постати в іншому світлі.
Скрипнули двері, і в отворі показалося вродливе й надто наквацьоване косметикою обличчя Прісцилли.
— Він прийшов, сер.
— От і добре. Скажи, нехай заходить. — Макбет підвівся. — І принеси нам кави.
Прісцилла всміхнулась, її очі зникли в пухкеньких щічках, а потім зникла й вона сама.
— Мені піти? — спитав Сейтон, підводячись з софи.
— Залишайся, — відказав Макбет.
Сейтон знову заходився обстригати нігті.
— Залишайся, але піднімись.
Сейтон підвівся.
Двері широко розчинились.
— Макбете, здрастуй, мій друже, — забубнив Тортел, і Макбету на мить подумалося, що той не пролізе у двері. І що має, мабуть, затонкі ребра, коли мер поплескав його по спині своєю м’ясистою рукою.
— Бачу, у тебе тут робота аж кипить, Макбете.
— Дякую. Сідай, будь ласка.
Тортел ледь помітно кивнув Сейтону і сів.
— Дякую. Дякую, старший комісаре, що прийняли мене так швидко.
— Ви — мій роботодавець, тому це я маю визнати за честь, що ви знайшли час прийти. І що це ви прийшли сюди, а не навпаки — я до вас.
— А, ви про це… Мені не хочеться, щоб у людей складалося враження, ніби я їх викликаю на килим.
— Чи означає це, що мене викликали на килим? — запитав Макбет.
Мер розсміявся.
— Ну що ти, Макбете. Я просто хотів подивитися, як ідуть справи. Чи стоїш ти вже твердо на ногах. Бо зараз ми маємо, так би мовити, перехідний період. А зважаючи на те, що сталося протягом останніх кількох днів… — Тортел підвів очі під лоба. — Я побоююся безладу.
— Тобто, ти вважаєш, що він все ж таки був? Безлад?
— Ні, ні, ні. Аж ніяк. Я вважаю, що ти впорався з усім понад будь-які сподівання. Бо ти ж іще новачок у цій грі.
— Новачок у грі, так.
— Отож-бо. А події розвиваються швидко. Ти мусиш реагувати негайно. Коментувати. І при цьому можеш сказати навіть те, про що й не думаєш.
Увійшла Прісцилла, поставила тацю на стіл, налила кави, незграбно вклонилась — і вийшла.
Макбет відсьорбнув кави.
— Г-м-м. Це натяк на радіоінтерв’ю?
Тортел потягнувся до цукерниці, взяв три кусочки, а один поклав до рота.
— Дещо зі сказаного тобою можна тлумачити як критику міськради й мене особисто. І це добре — нам потрібен такий старший комісар, який все називатиме своїми іменами — тут нікому не забороняється висловлювати свої думки. Питання лише ось у чім: чи не прозвучала ця критика трохи гостріше, аніж задумувалася? Що скажеш?
Макбет приклав вказівний палець до підборіддя й задумливо вперся очима у простір перед собою.
— Я не вважаю її надмірно гострою.
— Правильно! Я теж так гадаю. Ти не хотів, щоб вона прозвучала надто гостро. Ми з тобою, Макбете, бажаємо одного й того самого. Добра нашому місту. Щоб усе запрацювало, щоб зменшилося безробіття. З досвіду ми знаємо, що зменшення безробіття спричинить зниження рівня злочинності і вдарить по наркоторгівлі, а отже — і по майнових злочинах. Кількість ув’язнених швидко зменшиться, і невдовзі люди дивуватимуться, як старшому комісару Макбету вдалося досягти того, чого не зміг зробити жоден із його попередників. Тому коли мене, сподіваюся, переоберуть, і я відпрацюю на посаді мера другий термін, настане черга нової людини. І, можливо, тоді городяни відчують, що їм потрібна саме така людина, як старший комісар, якому вдалося досягти таких вражаючих результатів.
— Іще кави? — Макбет долив брунатної рідини в чашку Тортелу так, що вона побігла через край на блюдце. — Знаєте, що полюбляв колись казати мій друг Банко? Цілуй дівчину тоді, коли вона кохає.
— Тобто? — здивувався Тортел, втупивши погляд у своє блюдце.
— Почуття змінюються. Городяни люблять мене зараз. А чотири роки — це надто довго.
— Можливо. Але ти маєш вибрати, за що воювати, Макбете. І вирішити, чи то кидати виклик чинному меру зараз, що, як свідчить історія, рідко приводить до успіху, чи то почекати чотири роки і бути підтриманим на виборах мером, чий термін повноважень завершується, а це часто приводить до успіху, як свідчить історія.
— Такі обіцянки легко давати, а ще легше — порушувати.
Тортел похитав головою.
— Свою політичну кар’єру я побудував на стратегічних альянсах та співпраці, Макбете. Кеннет зробив так, що старший комісар мав (і досі має) більше повноважень, ніж мер, тому я цілком залежний від доброї волі начальника поліції. Повір, я добре усвідомлюю, що порушена обіцянка коштуватиме мені дорого. Ти — чоловік розумний і швидко вчишся, Макбете, але у складній тактичній грі під назвою «політика» тобі бракує досвіду. Миттєвої популярності та кількох хльостких фраз на радіо недостатньо. Моєї підтримки також може виявитися недостатньо, але це все одно більше, ніж ти можеш сподіватися досягти самотужки.