— Ви би не прийшли сюди переконувати мене не кидати вам виклик на майбутніх виборах, якби не вважали мене серйозним суперником.
— Це тобі так здається, — відказав Тортелл, — бо ти ще не маєш достатнього політичного досвіду, аби бачити ширшу картину. А ширша картина полягає в тому, що, коли після виборів ти продовжуватимеш працювати на посаді старшого комісара, а я — на посаді мера, то у нашого міста виникне болісна проблема: конкуренція між двома найвпливовішими людьми, яка унеможливить їхню ефективну співпрацю. І ця конкуренція унеможливить також мою підтримку твоєї кандидатури на наступних виборах. Гадаю, що ти це розумієш.
«Гадаю, що ти розумієш». Сказано поблажливо і зверхньо. Макбет розкрив був рота, щоб заперечити, але думка, яка мала сформувати слова, так і не з’явилась.
— Дозволь мені дати тобі одну пораду, — мовив Тортел. — Не висувай на виборах свою кандидатуру, і тобі не доведеться чекати чотири роки на мою підтримку.
— Он як?
— Отак. Того дня, коли ти заарештуєш Гекату — що стане величезною перемогою для нас обох — я виступлю перед широким загалом і скажу, що сподіваюся через чотири роки бачити у твоїй особі мого наступника. Що скажеш на це, Макбете?
— Скажу, що Геката не є нашим пріоритетом.
— Я чув, що ти казав в інтерв’ю на радіо. І зрозумів це так, що тобі не потрібен отой тиск, якому Дункан піддав себе та поліцію, давши таку оптимістичну і занадто конкретизовану обіцянку. Тому той день, коли ти його заарештуєш, піде тобі в актив як додатковий здобуток — я правильно тебе зрозумів?
— Так, правильно, — відповів Макбет. — Геката — людина, яку заарештувати непросто, але, якщо мені випаде така нагода, то…
— На жаль, увесь мій життєвий досвід свідчить, що нагоди не з’являються самі по собі, — зазначив Тортел. — Нагоди треба створювати, а тоді користатися ними. Отже, який твій план арешту Гекати?
Макбет прокашлявся, втупившись поглядом у чашку з кавою. Спробував був зібратися з думками. Помітив, що раптом йому стало важко це зробити, майже не під силу: надто вже багато м’ячів треба було тримати в повітрі, жонглюючи ними, а якщо впаде хоча б один, то попадають і решта. І тоді все доведеться починати з початку. Може, він взяв на себе забагато влади? Чи навпаки — замало? Макбет пошукав поглядом очі Сейтона, який сидів за кавовим столиком, але на допомогу звідти сподіватися не доводилось. Звісно, що не доводилось. Допомогти йому зможе лише вона. Леді. Йому доведеться кинути наркотики, поговорити з нею. Лише вона здатна розвіяти туман у його голові, прояснити думки.
— Я хочу заманити його в пастку, — відповів Макбет.
— Яку пастку?
— Ми ще не розробили деталей.
— Йдеться про ворога нашого міста номер один, тому мені хотілося б, аби ти тримав мене в курсі, — сказав Тортелл, підводячись. — Може, завтра на похоронах Дункана ти даси мені приблизний план? І повідомиш про своє рішення стосовно участі чи неучасті у виборах.
Макбет потиснув руку Тортелу, не підводячись. Тортел кивнув на стіну позаду Макбета.
— Мені завжди подобалася ця картина, Макбете. Я сам знайду потрібне рішення.
Макбет поглянув на нього. Щоразу, коли він бачив Тортела, той здавався дедалі більшим. До кави він так і не доторкнувся. Макбет крутнувся у своєму кріслі й поглянув на картину. То було велике полотно із зображенням чоловіка та жінки, вдягнених у робочу одіж. Вони йшли рука в руку. За ними рухалася процесія дітей, а над ними високо в небі сяяло сонце. Мабуть, це й була ота славлена «ширша картина». Макбет збагнув, що там її повісив Дункан; а за часів Кеннета на її місці, певне, висів портрет самого Кеннета. Він схилив голову набік, але все одно не зміг второпати, що ж та картина означала.
— Ну, що скажеш, Сейтоне?
— Що я скажу? Пішов цей Тортел під три чорти. Ви більш популярні, ніж він.
Макбет кивнув. Сейтон був таким, як він — не мав здатності побачити ширшу картину. Мала її лише вона.
Леді замкнулася у своєму номері.
— Мені треба з тобою поговорити, — мовив Макбет.
У відповідь — мовчання.
— Мила моя!
— Це — через дитину, — озвався Джек.
Макбет обернувся до нього.
— Я забрав у неї труп. Він уже почав смердіти, і я не знав, що робити далі. Але вона гадає, що це ви наказали мені забрати його.
— Правильно зробив, Джеку. Мені просто треба з нею порадитися на той випадок, якщо… Ну…
— Навряд чи вона зможе дати вам якусь пораду у своєму нинішньому стані, сер. Хотів би запропонувати вам… — ні, не буду. Ви ж не Леді, сер. Вибачте, верзу казна що.
— А ти переплутав мене з Леді?
— Ні, я просто… Леді зазвичай озвучує при мені свої думки, а я їй допомагаю, як можу. Не те, щоб я міг запропонувати якусь істотну допомогу, але часом, коли ти висловлюєш комусь вголос свої думки, то починаєш мислити чіткіше та ясніше.
— Г-м-м. Зроби нам обом кави, Джеку.
— Зараз, сер.
Макбет піднявся в мезонін. Поглянув униз на ігрову кімнату. Вже вечоріло, але в залі стояла тиша. Знайомих облич не було видно. Куди ж вони поділися?
— Вони — в «Обеліску», — повідомив Джек, простягаючи Макбету чашку паруючої кави.
— Га?
— Наші завсідники — в «Обеліску». Ви, мабуть, щойно подумали, куди ж вони поділися, еге ж?
— Можливо.
— Вчора я побував в «Обеліску» і нарахував там п’ятьох із них. І поговорив із двома. Виявилося, що шпигую не лише я. Люди з «Обеліску» теж у нас бувають. Вони виявили наших регулярних клієнтів і запропонували їм кращі умови.
— Кращі умови?
— Кредит.
— Але ж це — незаконно.
— Звісно, вони зробили це неофіційно. В жодному з документів це відображено не буде, а якщо на заклад наїдуть, то вони присягатимуться й божитимуться, що ніякого кредиту не надають.
— Тоді, може, і нам слід зробити те саме?
— Як на мене, то проблема лежить глибше, сер. Ви бачите, як мало людей у барі? А в «Обеліску» — черги. Пиво та коктейлі там дешевші на 30 відсотків, і це не лише збільшує кількість відвідувачів та виручку в барі, а й робить людей менш обачливими в ігровій кімнаті.
— Леді гадає, що ми апелюємо до іншої клієнтури, яка цінує високоякісне обслуговування.
— Людей, які відвідують казино, можна загалом поділити на три групи, сер. Перша — це заповзяті й запеклі картярі, яким начхати на якість килимів та дорогий коньяк. Їм потрібен вправний круп’є й покерний стіл із заїжджими провінційними телепнями, яких можна було би «стригти», і — бажано — кредит. Така група в «Обеліску» є. Друга група — це вже згадана мною сільська публіка, яка зазвичай приходить сюди тому, що ми маємо репутацію справжнього казино. Але з часом вони виявили, що їм більше до вподоби простіша й веселіша гріховна атмосфера «Обеліску». Це люди, які воліють краще пограти в карти, аніж сходити в оперу.
— А опера — це ми?
— Так. Їм хочеться дешевого пива й дешевих жінок. Якщо цього немає, то навіщо тоді вибиратися до міста?
— А остання група?
Джек показав рукою вниз на кімнату.
— Аристократи з вест-енду. Вони не хочуть обертатися в середовищі тих, кого вважають покидьками. Це останні вірні нам клієнти. Наразі. Бо «Обеліск» планує наступного року відкрити нову ігрову кімнату, куди пускатимуть відповідно до дрес-коду, там будуть виші мінімальні ставки, а в барі — дорожчі сорти коньяку.
— Г-м-м. І що ж ти порадиш нам робити?
— Я?! — розсміявся Джек. — Я ж лише адміністратор, сер.
— І круп’є. — Макбет поглянув на стіл для блекджеку, за яким колись зустрілися він, Леді та Джек. — Я хочу спитати у тебе поради, Джек.