— Перше звинувачення досить старе, друге — нове. Але, як тобі відомо, до джерел таких чуток дістатися непросто, тому чутки так і лишаються чутками й ні до чого конкретного не приводять.
— Я маю конкретні підозри стосовно щонайменше двох гравців і впевнений, що, застосувавши до них ефективні методи допиту та пообіцявши амністію, зможу встановити: надавав їм «Обеліск» кредити чи ні. А після цього комісія з гральних закладів та казино, ймовірно, змушена буде закрити цей заклад, якщо встановлені порушення виявляться масштабними.
Мер помацав своє найнижче підборіддя.
— Ти хочеш сказати, що треба закрити «Обеліск» в обмін на твою відмову балотуватися?
— Я хочу сказати лише те, що політичні й адміністративні керівники міста мають послідовно втілювати в життя закони та правила. Якщо вони не хочуть, аби запідозрили, що їх утримують ті, хто цих законів та правил дотримуватися не бажає.
Мер поцокав язиком. Наче дитина, яка смакує оливку, подумав Макбет. Той харч, який не кожному до смаку.
— Гадаю, тут не йдеться про цілу низку можливих порушень, — промовив задумливо Тортел, немовби звертаючись до самого себе. — До того ж, як я вже сказав, до джерел таких чуток дістатися непросто. Це забере певний час.
— Тривалий час, — мовив Макбет.
— Я підготую комісію, повідомивши, що очікується певна інформація, яка може призвести до необхідності закриття казино. А де, до речі, Леді? Пригадується, що вона з Дунканом…
— На жаль, Леді захворіла. Ненадовго.
— Зрозуміло. Передай привіт і побажай їй якнайшвидшого одужання. Мабуть, треба підійти й висловити сім’ї співчуття.
— Ти йди перший. А я слідом.
Макбет дивився, як Тортел протупотів сходами вниз і вхопив руку місіс Дункан обома долонями, дивився, як він ворушив губами, схиливши голову в найглибшому співчутті. Тортел і справді був схожим на черепаху. Раптом йому пригадалося те, що сказав мер. Про чоловіків-утікачів, яких повно на морі.
— Все в порядку, сер? — спитав Сейтон. Він чекав надворі. Сказав, що терпіти не може церков, і це було добре: ті, хто хотів би помститися старшому комісару, навряд чи зайшли б усередину.
— Ми перевірили всі пасажирські судна, які вийшли з міста, — зазначив Макбет, — а чи подбав хтось про перевірку решти суден?
— На предмет «зайців»?
— Так. Або просто людей, які отримали роботу на борту.
— Ні, про це ми не подумали.
— Розішліть детальний опис Даффа всім кораблям, які вийшли з нашого порту, починаючи зі вчорашнього дня.
— Слухаю, сер. — Долаючи одним кроком по дві сходинки, Сейтон зник за рогом.
Мередіт. Мередіт більше не було. Але шрам у його серці існував і досі. Проте Макбет не збирався йти на її похорон. Бо для нього Мередіт не існувало вже давно — так давно, що він уже й забув, якою вона була. Так давно, що вже не пам’ятав, яким був тоді він сам.
Макбет переніс вагу з однієї ноги на іншу і відчув, як тканина тернулась об його стегно, відчув запах мокрої вовни. І мимоволі здригнувся.
27
Дафф стояв у камбузі, роздивляючись чоловіків у їдальні. Вони вже пообідали й тепер сиділи, стиха перемовляючись, підкурюючи цигарки й попиваючи каву. Лише один із них — Гатчінсон — сидів сам-один. Великий, тілесного кольору, пластир на його чолі свідчив тим, хто не був присутнім при сутичці, про той прочухан, якого він вхопив. Гатчінсон вдавав, ніби про щось зосереджено думає, вертячи в руках самокрутку, але актор з нього був нікудишній, тож видно було, що він у повному розпачі.
— Завтра швартуємося, — сказав стюард, підкуривши й собі цигарку і прихилившись до газової плити. — Ти швидко вчишся. Ще на одну ходку лишитися не хочеш?
— Прошу?
— Ще на один рейс не залишишся?
— Ні, — відповів Дафф, — але дякую, що поцікавився.
Стюард знизав плечима. Дафф побачив, як чоловік, що запізнився на обід, пройшов, балансуючи зі своєю тарілкою супу, до столу, де сидів Гатчінсон, підняв голову, побачив механіка і швидко протиснувся до тих, хто сидів за людним столом. Дафф зауважив, що Гатчінсон це помітив: він отетеріло закліпав очима і ще більше зосередився на своїй акторській грі, вдаючи, що йому байдуже.
— Чи не лишилося, часом, учорашніх сирних пирогів?
Дафф обернувся. Це був старший механік; він завмер на порозі з виразом надії на обличчі.
— Зачекай, — відповів Дафф. — Я начебто загорнув учора невеликий шматок. — Він зайшов до холодильної кімнати, знайшов там тарілку, загорнуту у фольгу, і повернувся. Подав її старшому механіку. — Тільки він холодний.
— Це добре, — відповів старший механік, облизуючись. — Я люблю холодні пироги.
— Тут одна штука…
— Яка?
— Гатчінсон…
— Гатч?
— Так. Він якийсь… пригнічений. Мені тут пригадалося те, що сказав учора капітан. Мовляв, Гатчінсон — непоганий механік. Це правда?
Старший механік схилив голову спершу на один бік, а потім — на інший, з ваганням дивлячись на Даффа.
— Так, вельми непоганий.
— Може, варто було б йому це сказати?
— Сказати що?
— Що він — хороший механік.
— А навіщо?
— Як на мене, він зрадіє, почувши похвалу. Йому вона зараз потрібна.
— Не знаю, чи варто це робити. Якщо людей хвалити, то вони просто вимагатимуть більшої платні та додаткових вихідних.
— Коли ви були молодим механіком, чи хтось говорив вам, що ви добре виконуєте свою роботу? Мабуть, старший механік?
— Так, але я дійсно добре виконував свою роботу.
— А ви спробуйте пригадати, наскільки добре ви виконували її насправді.
Старший механік ошелешено роззявив рота.
Тієї миті судно сильно гойднуло. З їдальні почулися верески, а позаду Даффа щось гучно торохнуло.
— Сука, бл…дь! — скрикнув стюард, а Дафф, обернувшись, побачив, що велика супниця впала додолу. Він завмер, дивлячись, як густий суп із зеленим горошком повільно розтікається по долівці. Раптом його шлунок збунтувався, і блювотина враз підкотилася до горла; щойно Дафф встиг вхопитися за одвірок, як вона бризнула з рота.
— Ну що, салаго, — спитав старший механік. — Маєш іще якісь добрі поради? — 3 цими словами він обернувся й вийшов з камбуза.
— Чорт забирай, Джонсоне, скільки можна, га? — простогнав стюард, подаючи йому рулон паперових рушників.
— Що це було? — спитав Дафф, витираючи рота.
— Натрапили на донну хвилю, — пояснив стюард. — Іноді таке буває.
— Перепочинь. Я сам приберу.
Дафф, закінчивши шкребти підлогу, зайшов до їдальні зібрати брудний череп’яний посуд. За столом, крім Гатчінсона, який так і не зрушив з місця, сиділо ще троє членів команди.
Складаючи тарілки та склянки на тацю, Дафф прислухався до їхніх теревенів.
— Та хвиля, мабуть, утворилася в результаті землетрусу, грунтового зсуву або ще чогось, — сказав один із них.
— А може, то були ядерні випробування, — припустив другий. — Кажуть, що Радянський Союз творить якусь фігню в Баренцовому морі, і ударні хвилі розходяться по всьому світу.
— Ти про це отримував якісь повідомлення, Спарксе?
— Ні, — усміхнувся радист. — Єдине цікаве повідомлення — це розшук якогось чоловіка з білим шрамом через усе обличчя.
Дафф закляк як укопаний. А потім, прислухаючись, продовжив складати тарілки на тацю.
— Як приємно буде завтра зійти на берег!
— Нічого приємного. Справжнісіньке пекло: моя дружина знову завагітніла.
— Що ти на мене витріщився? А я тут яким боком?
Усі, хто сидів за столом, добродушно зареготали.
Дафф узяв тацю в руки й обернувся. Гатчінсон підняв голову — і раптом різко випрямився на своєму стільці. Після сварки, зустрівши Гатчінсона, Дафф опускав голову, уникаючи його погляду, але зараз той витріщався на нього широко розкритими очима. Наче хижий птах, що несподівано собі на радість помітив беззахисну поранену тварину.
Дафф штовхнув ногою двері на камбуз і почув, як вони гримнули, зачиняючись за ним. Поставив тацю на робочий стіл. Чорт, чорт, чорт! Тільки не зараз, коли до заходу в порт лишилося менше доби!