— А тут — повільніше, — попросила Кетнесс, дивлячись крізь лобове скло.
Водій таксі зняв ногу з педалі акселератора, і вони повільно проїхали повз «Обеліск», де з парадного входу на вулицю линув потік людей. На тротуарі стояли дві поліцейські машини з увімкненими синіми мигалками.
— Що тут відбувається? — спитав Леннокс, просунувши своє похмуре обличчя поміж передніми сидіннями. Він, як і Кетнесс, досі був у своїй уніформі, бо таксі забрало їх біля церкви відразу ж після похорон Дункана. — У них що, пожежна сигналізація спрацювала?
— Комісія з гральних закладів та казино закрила сьогодні «Обеліск», — пояснила Кетнесс. — Через підозру в порушенні закону про гральні заклади.
Вони побачили, як полісмен виводив надвір чоловіка, котрий сердито жестикулював; на ньому був світлий костюм та квітчаста сорочка, а на скронях красувалися вражаючого розміру бакенбарди. Чоловік, схоже, намагався щось пояснити поліцейському, але той не бажав його слухати.
— Погано все це, — мовив таксист.
— Що погано? Те, що закон захищають? — запитав Леннокс.
— Інколи це погано. В «Обеліску» принаймні можна було пива попити й пограти в карти, не виряджаючись, як на похорон, і не повертаючись додому без копійки в кишені. До речі, а чи знаєте ви, що фабрика, на яку ви хочете поїхати, вже закрита?
— Так, знаємо, — відповіла Кетнесс. І подумала, що більше про цю фабрику вона не знає нічого.
Вранці зателефонував полісмен Ангус і благальним тоном попрохав її приїхати разом з інспектором Ленноксом з антикорупційного відділу до фабрики «Естекс». Сказав, що вони про все дізнаються, коли приїдуть. Ішлося про корупцію на найвищому рівні, і наразі вони мусили нікому не розповідати про цю зустріч. Коли ж вона сказала, що не знає полісмена на ім’я Ангус, той пояснив, що служить у спецназі, має довге волосся, і що це йому вона усміхнулася в ліфті та сказала «привіт». То був симпатичний хлопець. Більше схожий на привітного й далекого від земних проблем хіпі, ніж на спецназівця.
Вони мчали вулицями міста. Кетнесс бачила безробітних чоловіків, які стояли попід стінами, ховаючись від дощу, з недопалками в зубах, у мокрих пальтах, з голодними втомленими очима. Вони були схожі на гієн. І не тому, що такими народились. Такими їх зробило місто. Якось Дункан зауважив, що, коли в меню є лише падаль, то їстимеш і падаль, хай би ким себе вважав. І хоч би чим вони займалися у себе в управлінні поліції, найкращий спосіб знизити показник злочинності — це повернути городянам роботу.
— А ви що, збираєтеся знову відкрити «Естекс»? — поцікавився водій, зиркнувши на Кетнесс.
— Чому ви так гадаєте?
— Як на мене, Макбет розумніший за телепня Дункана.
— Хіба?
— Закрити таку класну фабрику лише через те, що вона викидала у довкілля якесь лайно? Господи, та все одно всі, хто там працював, курять. Ті люди все одно помруть. А там було аж п’ять тисяч робочих місць. П’ять тисяч робочих місць, таких необхідних нашому місту! Лише аристократичний йолоп зі столиці може бути таким зарозумілим і нахабним снобом. А Макбет — він один із нас, він добре знається на місцевих проблемах і робить хоч щось. Нехай би Макбет хоч трохи покерував, і тоді, можливо, городяни знову змогли би дозволити собі їздити на таксі.
— До речі, про Макбета, — сказала Кетнесс, обертаючись до Леннокса. — Він скасовував ранкову нараду два дні поспіль, а в церкві був якимось блідим. Він хворий?
— Не він, а Леді. Зараз він до управління майже не заходить, — пояснив Леннокс.
— Звісно, це добре, що він її доглядає, але ж Макбет — старший комісар, і ми відповідальні за все місто.
— Добре, що у нього є ми, — усміхнувся Леннокс.
Таксі зупинилося перед воротами, на яких висів ланцюг з великою колодкою. Табличка «Закрито» відвалилася й лежала на подзьобаному асфальті. Кетнесс вийшла, стала біля відкритого водійського вікна й, чекаючи на здачу від водія, уважно обдивилась індустріальну пустку. Телефонних будок ніде не було видно, а телефони в колишньому офісі фабрики теж, напевне, були відімкнені.
— А як ми викличемо таксі, коли будемо повертатися? — спитала вона.
— Я вас тут почекаю, — відповів водій. — Роботи в місті все одно немає.
За фабричними воротами виднівся іржавий автонавантажувач та ціла купа гнилих дерев’яних піддонів. Вхід для пішоходів біля великих ковзних дверей був відчинений.
Кетнесс та Леннокс увійшли до фабричної будівлі. Надворі було зимно, а під високою склепінчастою стелею — іще холодніше. Скільки сягало око, у квадратній залі стояли печі, схожі на гігантські лавки.
— Агов! — гукнула Кетнесс, і відлуння погнало у неї мурашок по спині.
— Я тут! — почувся голос згори, де були розміщені офіс виконроба та оглядовий майданчик. «Наче вишка вартового в тюрмі, — подумала Кетнесс. — Або амвон».
Молодий парубок, який там стояв, показав прибулим на сталеві сходи.
Кетнесс з Ленноксом піднялися нагору.
— Полісмен Ангус, — представився хлопець, тиснучи їм руки. Було видно, що він знервований, але на відкритому щирому обличчі читалася рішучість.
Вони пішли слідом за ним до кабінету виконроба, в якому відгонило солодкуватим висохлим потом і тютюном. Великі вікна, що виходили на фабричне приміщення, мали якийсь химерний жовтуватий глянець, начебто запечений у скло. На столах лежали розкриті теки, явно витягнуті з розташованих попід стінами полиць. Хлопець був неголений, у тісних бляклих джинсах та зеленій військовій куртці.
— Дякую, що приїхали так швидко, — сказав Ангус, жестом запрошуючи сідати на облуплені дерев’яні стільці.
— Не хотілося б підганяти вас, тому сподіваюся, що ви збираєтеся повідомити нам дещо цінне, — сказав, сідаючи, Леннокс. — Бо мені довелося піти з важливої наради.
— Оскільки у вас обмаль часу і оскільки у всіх нас обмаль часу, то я одразу перейду до суті питання.
— Дякую.
Ангус став, схрестивши на грудях руки. М’язи на його шелепах нервово сіпалися, очі блукали, але в ньому відчувалася рішучість — він був схожий на чоловіка, впевненого у своїй правоті.
— Я вірив двічі у своєму житті, — почав Ангус, нервово ковтнувши слину, і Кетнесс здогадалася, що він явно повторював те, що сформулював заздалегідь і завчив. — І двічі розчаровувався у своїй вірі. Спочатку я вірив у Бога. Потім — у Макбета. Але Макбет не спаситель, а корумпований убивця. Я кажу це відразу, щоб ви знали, для чого я це роблю. Для того, щоб звільнити місто від Макбета.
У запалій тиші було чути лишень, як краплі води падають зі стелі фабрики на підлогу, відлунюючи глухими стогонами. Ангус набрав у легені повітря.
— Ми…
— Припиніть! — перервала його Кетнесс. — Дякую вам за щирість та чесність, Ангусе, але, перш ніж ви продовжите, ми з інспектором Ленноксом маємо вирішити, чи бажаємо це чути.
— Нехай Ангус закінчить, — сказав Леннокс. — А потім обговоримо це без зайвих свідків.
— Стривайте, — мовила Кетнесс. — Вороття вже не буде, якщо ми отримаємо інформацію, яка…
— Нас послали до клубу, щоб ми там усіх повбивали, — почав Ангус.
— Я не хочу цього чути, — рішуче заявила Кетнесс, підводячись.
— Нікого заарештовувати ми там не збиралися, — продовжив Ангус гучніше. — Коли почали стріляти по «вершниках», — Ангус підняв угору палець, який тремтів так само, як і його голос, — то вони спромоглися здійснити на свій захист лише один-єдиний постріл, чорт забирай! На відміну від…
Кетнесс затупала ногами по підлозі, аби втопити в шумі голос Ангуса, а потім відчинила двері, щоб вийти, але раптом почула його ім’я і заклякла на місці.
— … на відміну від домівки Даффа у Файфі. Там на самозахист не було зроблено жодного пострілу. Бо Даффа не було вдома. До будинку ми увійшли, розтрощивши його з кулеметів на друзки, і знайшли у спальні дівчинку з хлопчиком та їхню матір… — Ангус замовк, не в змозі говорити.
Кетнесс обернулася до нього. Хлопець стояв, притулившись до столу й міцно замружившись.