Хтось тихо покашляв. Звук долинув із-за низеньких дверцят на сходовому прольоті. Дафф зійшов на п’ять сходинок вниз і повернув дверну ручку. Вона піддалася, але тільки трохи, неначе хтось тримав її зсередини. Він постукав.
Ніхто не відповів.
— Агов, там хтось є?
Дафф затамував подих і приклав до дверей вухо. Почув якийсь звук, схожий на шерехтіння газети. Там хтось був.
Дафф пішов униз, навмисне гучно тупаючи черевиками, а потім зняв їх і тихенько піднявся назад навшпиньки.
Взявшись за дверну ручку, різко смикнув її на себе. Почув, як щось відлетіло, коли двері розчинилися. То була пружина.
Дафф побачив себе.
Його фото було не надто великим і розташовувалось у правому нижньому куті сторінки під заголовком.
Потім газета опустилась, і Дафф опинився лицем до лиця з дідом із довгою кошлатою бородою. Він сидів зі спущеними штанами, нахилившись уперед.
То був «плюх». Такі туалети Даффу колись доводилося бачити в старих багатоквартирних будинках для робітників на набережній. Імовірно, своє назвисько вони отримали завдяки звуку, який видавав кусок гівна, падаючи з верхніх поверхів у підвальний контейнер. Наче плюхалося щось мокре.
— Я дуже перепрошую, — звернувся Дафф до старого. — Ви — Альфі?
Чоловік не відповів, а лише витріщився на нього. А потім повільно перегорнув газетну сторінку, поглянув на фото — і знову на Даффа. Облизав губи.
— Голосніше, — мовив він, показуючи вільною рукою на вухо.
Дафф підвищив голос.
— Ви — Альфі?
— Голосніше.
— Альфі!
— Цсс! Так, він — Альфі.
Мабуть, через власний крик Дафф не почув, як хтось підійшов. Просто відчув, як у потилицю йому вперся якийсь твердий предмет, і чийсь віддалено знайомий голос прошепотів на вухо:
— Так, інспекторе, то — Альфі, а це — пістолет. Тому не рипайтесь, а просто скажіть, як ви нас знайшли і хто вас послав.
Дафф хотів був обернутись, але чиясь рука знову повернула його лицем до Альфі, який явно визнав інцидент вичерпаним і знову заглибився в газету.
— Я не знаю, хто ви, — мовив Дафф. — Я знайшов відтиск адреси в блокноті автомобіля Банко. Мене ніхто не посилав. Я сам по собі.
— Чому ви приїхали сюди?
— Бо Макбет хоче мене вбити. Я майже не сумніваюся в тому, що це він наказав убити Банко і Флінса. Тому, якщо Банко мав адресу помешкання, яке вважав безпечним притулком, то я вирішив, що тут буде безпечно й мені.
Пауза. Схоже, чоловік позаду нього розмірковував.
— Ходімо зі мною.
Чоловік із пістолетом розвернув Даффа, але так, щоб самому залишитися позаду нього. А потім повів, штрикаючи дулом, нагору, де натиснув дзвінок. Цього разу двері відчинилися, і Даффа заштовхнули до великої кімнати, де пахло затхлим, хоча вікна були розчахнуті навстіж. Там стояв великий стіл із трьома стільцями, кухонна стойка з раковиною, холодильник, вузьке ліжко й софа, а на підлозі лежав матрац. На одному зі стільців сидів чоловік, поклавши руки на стіл і втупившись у Даффа поглядом. Окуляри залишилися тими самими, тими самими були й довгі ноги, що стирчали з-під столу. Що було незвичним, так це борода. І схудле обличчя.
— Малкольме, — мовив Дафф, — ти живий.
— Здрастуй, Даффе. Сідай.
Дафф сів на стілець навпроти заступника старшого комісара. Малкольм зняв свої окуляри й протер їх.
— Отже, ти гадав, що я вбив Дункана і втопився?
— Спершу я так і подумав. Допоки не здогадався, що за вбивством Дункана стоїть Макбет. Потім подумав, що він втопив тебе, аби розчистити собі шлях до посади начальника поліції. І що передсмертна записка — це підробка.
— Макбет погрожував убити мою доньку, якщо я її не підпишу. Що ти хочеш, Даффе?
— Він каже… — почав був голос позаду.
— Тебе я вже чув, — перервав Малкольм. — Бачу, що газети все зображають так, наче Макбет хоче тебе спіймати. Але ж ти запросто можеш працювати на нього, а вся ця газетна писанина призначена для того, щоб ти зміг втертися до нас у довіру.
— А вбивство моєї сім’ї було операцією прикриття — ти це хочеш сказати?
— Про це я теж читав, але вже не вірю нікому й нічому, Даффе. Якби Макбету та поліції дійсно так хотілося спіймати тебе, то вони б уже це зробили.
— Мені пощастило втекти.
— І ти прийшов сюди, — мовив Малкольм, барабанячи пальцями по столу. — Чому?
— Бо тут, як було написано в блокноті, — безпечний притулок.
— Безпечний? — Малкольм похитав головою. — Ти ж поліцейський, Даффе, тому маєш розуміти: якщо тобі так легко вдалося нас розшукати, то це ж саме може зробити й Макбет. Навіть людина зі скромним інтелектом, яку оголосили в розшук, сидить і не рипається. Вона не ходить в гості до інших людей, яких теж оголосили в розшук. Тому я хочу від тебе переконливішої відповіді. Чому ти тут?
— А як ти гадаєш?
— Я хочу, щоби ти мені сам про це розповів. Під дулом пістолета, націленим туди, де ти маєш згорьоване серце. Або не маєш.
Дафф ковтнув слину. Чому він прийшов сюди? Бо мав багато сподівань. Втім, це була його єдина надія. Шанси його занадто мізерні, а розрахунок простий. Дафф глибоко зітхнув.
— Тієї ночі, коли Банко загинув, він мав зустрітися зі мною і щось розповісти. Він був останнім, хто бачив тебе того дня, коли ти зник. Я подумав, що, може, мені пощастить зустріти тебе тут. І ми зможемо допомогти один одному. Я маю докази, що Дункана вбив Макбет. Макбет про це знає, а тому хоче мене прибрати.
Малкольм підняв брову.
— І яким чином ми зможемо допомогти один одному? Ти ж не думаєш, що столична поліція до нас приєднається?
Дафф похитав головою.
— Вони мають вказівки заарештувати нас і негайно доправити Макбету. Але ми можемо повалити Макбета спільними зусиллями.
— Щоб відомстити за вбивство твоєї сім’ї.
— Так, це було моєю першою думкою.
— Але?
— Але є дещо важливіше за помсту.
— Посада старшого комісара?
— Ні.
— А що ж тоді?
Дафф кивнув на відчинені вікна.
— Столиця — елегантне місто, чи не так? Вона не може не подобатись. Її так легко полюбити, бо вона — немов усміхнена красуня-блондинка з сонцем в очах. Але ми з тобою ніколи не полюбимо її, правда ж? Бо віддали свої серця отому смердючому і протухлому місту на західному узбережжі. Я зрікся його, гадав, що воно для мене не значить нічого. Я і моя кар’єра були для мене важливішими за місто, яке тільки те й робило, що псувало нам настрій, розбещувало наші серця та вкорочувало нам віку. Любити таке місто, думав я, це абсурдно й безглуздо. Але так буває в житті. І тепер надто пізно розмірковувати, кого ми насправді любимо, а кого — ні.
— Отже, ти готовий пожертвувати собою заради такого міста?
— Це ж дуже легко, — усміхнувся Дафф. — Я втратив усе. Жертвувати нема чим, окрім власного життя. А як щодо тебе, Малкольме?
— Я маю що втрачати — рідну доньку.
— Ти зможеш врятувати її, тільки якщо ми завалимо Макбета. Слухай сюди. Ти — людина, яка зможе продовжити те, що розпочав Дункан. І тому я тут, бо хочу допомогти тобі, якщо ти маєш бажання обійняти посаду старшого комісара й керувати справедливо й згідно із законом.
Малкольм обережно поглянув на нього.
— Хто — я?
— Так.
Малкольм розсміявся.
— Дякую за моральну підтримку, Даффе, але дозволь мені прояснити деякі речі.
— Кажи.
— По-перше, ти мені завжди був антипатичний.
— Цілком зрозуміло, — мовив Дафф. — Я ніколи не думав про когось, лише про себе. Я не збираюся стверджувати, що тепер я — інша людина, що я змінився, однак те, що сталося, багато чому мене навчило, і це — безперечно. Я ще не розумний, але вже не такий дурний, як був.
— Можливо, але можливо також, що ти кажеш те, що мені хотілося б почути. Чого я дійсно не хочу чути, так це нісенітниці про переродження. Може, ти і змінився. Трохи. Але світ довкола тебе лишився тим самим.
— Що ти хочеш сказати?
— Я задоволений тим, що ти вважаєш мене відносно порядним. Але для того, щоб взяти тебе до своєї команди, я маю твердо знати, що оті янгольські крила за твоєю спиною не відірвуть тебе від землі та від реальності. Ти впевнений, що в моїй команді тобі не доведеться закривати очі на деякі речі? Миритися… як би це сказати… миритися з усталеною практикою вибіркового правосуддя, з «лівими» грошима в коричневих конвертах? Якщо одним махом позбавити погано оплачуваного полісмена його лівих доходів, то як ти збираєшся завоювати його лояльність? І чи не краще було б нині вигравати численні невеличкі бої замість того, щоб уперто зазнавати поразок у великих битвах?