— Що скажеш? — спитав Макбет, коли мер вийшов.
— Ой, та все він зробить так, як нам треба, — запевнила його Леді. — Тортел — не малолітній дурень. Йому просто потрібно трохи часу, аби зважити свої шанси, перш ніж зробити хід у відповідь.
Кетнесс наснився Ангус. Він зателефонував їй, але вона не насмілювалася знімати слухавку, бо знала, що хтось понишпорив у її телефоні, і тепер він міг вибухнути. Вона прокинулась і повернулася до будильника, що стояв на нічному столику біля телефону, який дійсно дзвонив. Була дванадцята тридцять ночі. Мабуть, знову вбивство. Вона сподівалася, що то буде просто банальне буденне вбивство, а не… Кетнесс підняла слухавку.
— Алло? — Вона почула клацання, яке завжди чулося в телефоні після зустрічі на фабриці «Естекс».
— Вибачте за пізній дзвінок. — То був незнайомий голос молодого хлопця. — Я хотів лише почути підтвердження, що ви прийдете до 323-го у звичний час завтра, в п’ятницю.
— Прийду куди?
— Вибачте, можливо, я помилився номером. Це місіс Міттбаум?
Кетнесс сіла в ліжку, широко розкривши очі. Облизала губи. Уявила, як крутяться магнітофонні бобіни в якійсь кімнаті, можливо — у відділі стеження на першому поверсі управління поліції.
— Ви помилилися, — відповіла вона. — Але не хвилюйтеся. Люди з німецькими прізвищами зазвичай бувають пунктуальними.
— Тоді вибачте. Добраніч.
Кетнесс знову лягла, відчуваючи, як калатає серце.
323-й. Це був номер у «Гранд-готелі», де вони з Даффом поспіхом зустрічалися як подружжя Міттбаум під час обідніх перерв.
33
Геката повернув телескоп на підставці. Ранкове світло просочувалося крізь хмари і сяючими стовпами падало на місто.
— Отже, Макбет сказав, що збирається мене вбити під час зустрічі?
— Так, — підтвердив Бонус.
Геката зазирнув у телескоп.
— Лише поглянь — біля «Інвернессу» знову черга.
Бонус озирнувся.
— А офіціантів сьогодні немає?
— Ти маєш на увазі хлопців? Я викликаю їх лише за потреби, і цей пентхауз теж лише за потреби замовляю. Якщо володієш якимись речами, то прив’язуєшся до них. Так само і з людьми, Бонусе. Але, помітивши, що у твоєму авто повно непотребу, позбуваєшся непотребу, а не авто. Саме цього й не второпав Макбет. Що я — авто, а не непотріб. Ти телефонувала Макбету, Стрего?
Висока чоловіко-жінка, яка щойно увійшла до кімнати, виступила із затінку.
— Так, телефонувала.
— І про що ви домовились?
— Він прийде сюди сам-один завтра о шостій, щоб зустрітися з вами.
З цими словами вона знову розчинилася в темряві.
— Цікаво, чи наважиться, — мовив Бонус.
— Чи наважиться? Річ у тім, що він вже не зможе зупинитися. Макбет перетворився на міль, яка безпорадно летить на вогонь, приваблена потягом до влади.
— І згорить, як міль.
— Можливо. Чого Макбет має боятися найбільше — так само, як міль, — це самого себе.
Кетнесс поглянула на свого годинника. За десять хвилин дванадцята. Перевела погляд на вхід до готелю. Ніколи не забуде вона оці мідні таблички з номерами, скільки б іще не жила і скільки б чоловіків їй не судилося ще зустріти й кохати, розділяючи з ними свої ночі та дні.
323-й.
Вона ще мала змогу розвернутися та піти геть. Але ж прийшла сюди. Навіщо? Бо сподівалася знову зустріти тут Даффа? Сподівалася, наче щось змінилось? Втім, була одна річ, яка дійсно змінилась. Вона усвідомила, що зможе чудово обійтися і без нього. А може, вона прийшла сюди, бо підозрювала: за дверима її чекає ще один шанс зробити добро? Шанс, яким вона не скористалася, кинувши Ангуса напризволяще на тій фабриці. Вона роздобула його приватний телефон, але на дзвінки ніхто не відповідав.
Кетнесс підняла руку.
А що, як двері вибухнуть, коли вона постукає?
Але вона постукала.
Трохи почекала. Хотіла була постукати ще раз, як двері відчинились. На порозі стояв молодий хлопець.
— Хто ви? — спитала Кетнесс.
— Флінс, син Банко. — То був голос, який вона чула вночі по телефону.
Готельна кімната не змінилась.
Не змінився Малкольм.
Але змінився Дафф. Він постарів. І не лише за ті місяці й роки, що минули відтоді, коли вона востаннє бачила, як він сидів отут на плюшевому покривалі готельного ліжка, чекаючи на неї. Він іще постарів за ці дні — після того, як вийшов з її квартири востаннє.
— Ти все ж таки прийшла, — мовив Дафф.
Кетнесс кивнула.
Малкольм прокашлявся і протер свої окуляри.
— Схоже, ти не надто здивувалася, зустрівши нас тут, Кетнесс.
— Найбільше я здивована тим, що сюди прийшла, — відповіла вона. — Що ви збираєтеся робити?
— А як ти гадаєш, що ми збираємося робити, Кетнесс?
— Сподіваюся, ми приберемо Макбета.
Сейтон натиснув важіль на залізних дверях і відчинив їх. Макбет увійшов всередину і клацнув вмикачем. Неонові рурки двічі блимнули й кинули холодне блакитне світло на полиці з ящиками патронів та різною зброєю. На підлозі квадратної кімнати стояв сейф і два напіврозібраних кулемети Гатлінга. Макбет підійшов до сейфа, крутнув циферблат і відчинив його. Витяг звідти смугасту, мов зебра, валізу.
— Комора боєзапасу — єдине місце з достатньо товстими стінами, тому ми й наважилися зберігати її лише тут, — сказав він. — Але навіть тут ми помістили її у сейф.
— Так це — бомба?
— Еге ж, бомба, — підтвердив Макбет, присівши й розкривши валізу.
— Винахідливо придумано, чи не так? Завдяки розмові про золото ні в кого не виникне підозри щодо великої ваги. Цю бомбу свого часу один тип створив для того, щоб висадити в повітря «Інвернесс».
— Он воно як. А чому цю бомбу досі не знищили?
— То була моя ідея, — відповів Макбет, роздивляючись годинниковий механізм. — Штука просто фантастична, тому ми її повністю знешкодили й залишили собі. Мені додумалося, що нам у спецназі вона зможе колись знадобитися. От і знадобилася, як бачиш… — Макбет торкнувся металевої шпильки завбільшки з сірник. — Треба лише смикнути оце — і годинник починає відлік. Начебто просто, але нам знадобилося аж сорок хвилин, щоб розрядити її. В цьому годинниковому механізмі часу лише на двадцять п’ять хвилин і п’ятдесят п’ять секунд, тож коли я потягну за оцю шпильку, вороття вже не буде.
— Тоді наші переговори з Гекатою мають бути максимально стислими.
— Так, ця зустріч не буде довгою. Я скажу лише, що золото — це доказ моєї чистоти і щирої вдячності за те, що він для мене вже зробив і зробить іще в майбутньому, якщо допоможе мені перемогти на виборах мера.
— А ви гадаєте, що він допоможе?
— Не знаю, та й ніколи не дізнаюся, бо десять хвилин потому він все одно вже буде мертвий. Головне, щоб Геката нічого не запідозрив, бо він добре знає, що в цьому місті нічого не можна отримати надурняк. Я попрошу його подумати, погляну на годинника, скажу, що в мене скоро нарада з групою менеджменту — а це, між іншим, відповідає дійсності, та піду.
— Вибачте… — Вони обернулися до дверей. То був Рікардо. — Телефон.
— Передайте, що я зателефоную пізніше, — відказав Сейтон.
— Кличуть не вас, а старшого комісара.
Макбет почув у голосі Рікардо ледь вловимий холодок. Він уже встиг його відчути, коли нещодавно заходив до спецназу. Помітив, що люди, з якими він колись працював, поштиво бурмотіли вітання, але швидко відводили очі, вдаючи, що їм ніколи, бо мають багато роботи.
— Мене?
— Ваша секретарка з’єднала. Каже, що на зв’язку мер.
— Проведи мене.
Макбет рушив за ветераном спецназу. Щось у вузькому аристократичному обличчі Рікардо, в блискучій чорноті його шкіри та пружній легкості його ходи завжди наштовхувало Макбета на думку, що предками цього полісмена були, напевне, мисливці з племені, яке полювало левів. Цікаво, як називалося те плем’я? Рікардо був людиною вірності й честі. Макбет знав, що він, якщо треба буде, піде за своїми товаришами на смерть. Не чоловік, а золото. Чисте золото.