Зупинився біля ліфта й натиснув кнопку.
Побачив на дисплеї, що ліфт тільки-но рушив угору з підвального поверху. Поглянув на свого годинника. Дві хвилини й сорок секунд.
Ліфт наближався. Що там за шум? Може, йому почулося — клацання, голоси? Мабуть, у ліфті люди. А що, коли там Геката? Часу повертатися й розмовляти вже не було.
Макбет побіг. Згідно з планом, пожежні сходи мали бути за рогом ліворуч.
Так воно і було.
Він поштовхом розчинив двері та почув мелодійний дзенькіт — то прибув ліфт. Затамувавши подих і притримавши двері, Макбет прислухався.
Голоси. Високі хлопчачі голоси.
— Щось я не розумію, чому…
— Пан Рука не прийде. Нам щойно наказали затримати чоловіка в номері на півгодини. Сподіваюся, йому сподобається шампанське.
Почулося вищання коліщат візка.
Макбет зачинив за собою двері і рвонув сходами вниз. Кожний поверх був позначений номером.
Він зупинився на сімнадцятому.
Леді кивнула. Перевела подих.
— Але колись ви все одно його вб’єте?
— Це залежить від певних обставин. Ви апельсинового соку до коктейлю додавали?
— Ні, не додавала. Від яких обставин?
— Якщо це тимчасове запаморочення розуму. Схоже, що ви удвох припинили вживати мої продукти, і це, напевне, піде на користь нам усім.
— Ви не вб’єте його тому, що він потрібен вам як старший комісар. А тепер, коли ви розкрили плани Макбета, можете вважати, що він засвоїв цей урок. Неслухняний пес стає дресированим лише тоді, коли отримує покарання за свій непослух.
Старий обернувся до чоловіко-жінки.
— А що я тобі казав? Із них двох вона розумніша.
— То чого ж ви хочете від мене, пане Руко?
— Імбир? Ні, не питатиму, бо це, як ви вже сказали, секрет, тому ваша відповідь не буде правдивою. Я хотів би поінформувати вас про варіанти вибору, які перед вами стоять. Будете слухатися мене — я захищатиму Макбета від усього, що може йому нашкодити. Він стане вашим Тифоном. Не будете слухатися — я вб’ю вас так, як убивають собак, які не піддаються дресируванню. Озирніться довкола, Леді. Погляньте на все те, що можете втратити. Ви маєте все, про що тільки мріяти могли. Тому мріяти вам більше не треба. Щодо рецептів можу сказати: якщо ваші мрії занадто сміливі, то вони є рецептом катастрофи. — Старий залпом допив решту коктейлю і поставив склянку на стіл. — Перець. Один із двох інгредієнтів — це перець.
— Кров, — сказала Леді.
— Правда? — Геката поклав руки на стек і перевів себе у стояче положення. — Людська кров?
Леді знизала плечима.
— А яка різниця? Можете вірити, що так воно і є, тим більше, що рецепт, схоже, вам сподобався.
Старий розсміявся.
— Ми з вами могли би стати добрими друзями за інших обставин, Леді.
— В іншому житті, — мовила вона.
— Так, в іншому житті, моя маленька Лілі. — Він двічі постукав стеком по підлозі. — Залишайтеся на місці. Ми самі знайдемо вихід.
Леді тримала усмішку, допоки Геката не щез із виду. А потім стала хапати ротом повітря, кімната почала обертатися довкола неї, і їй довелося вчепитись у підлокітники крісла. «Лілі». Він знає. Звідки ж він знає?
Сімнадцятий поверх.
Макбет поглянув на свого годинника. Залишилась одна хвилина. Чому ж він зупинився? Напевне, саме зараз хлопці піднімають візок сходами. І будуть у номері якраз тоді, коли вибухне бомба. Ну то й що? Це ж хлопці Гекати. Вони були учасниками цього блефу, то в чім проблема? В цьому місті безневинних немає. То чому ж саме зараз щось спало йому на думку? Що це було? Якась фраза з промови? Написаної Леді й виголошеної ним самим? А може, щось із далекого минулого, щось із присяги, яку вони давали після закінчення поліцейського коледжу? А може, то було щось з іще глибшого минулого, щось із того, що сказав йому Банко? Щось було, щось спало йому на думку, але він не міг пригадати достеменно.
Чорт, чорт, чорт!
П’ятдесят секунд.
Макбет побіг.
Побіг нагору.
35
— Мерщій зі мною! — заволав Макбет.
Двоє хлопців отетеріло витріщилися на чоловіка, який раптово нарисувався на порозі пентхауса. Один із них тримав у руках пляшку шампанського і саме почав розкручувати на пробці дріт.
— Негайно! — вигукнув Макбет.
— Сер, ми якраз…
— Маєте тридцять секунд, якщо не хочете померти!
— Вгамуйтеся, сер.
Макбет схопив відерце з пляшкою шампанського та швиргонув його у вікно. Кубики льоду зрикошетили і з тріскотом заскакали по паркету. В запалій тиші Макбет тихим голосом сказав.
— Через двадцять п’ять секунд тут вибухне бомба.
А потім повернувся й кинувся бігти сходами вниз, слухаючи, як торохтять у вухах кроки. Проскочив повз ліфт. Притримав двері на пожежні сходи, пропускаючи хлопців.
— Хутчіше, хутчіше!
Зачинивши за собою двері, Макбет кинувся за хлопцями вниз.
П'ятнадцять секунд. Макбет не мав гадки, наскільки потужним буде вибух, але, якщо бомба була розрахована на те, щоб зруйнувати таку міцну будівлю, як «Інвернесс», то їм треба відбігти від неї якомога далі. Шістнадцятий поверх. У нього почала боліти голова, наче вже дався взнаки тиск вибухової хвилі на барабанні перетинки, очні яблука, ротову порожнину. Чотирнадцятий поверх. Макбет поглянув на годинника. Вибух мав би статися п’ятнадцять секунд тому.
Одинадцятий поверх. І досі нічого. Може, годинниковий механізм був не надто точним, а може, в ньому передбачена навмисна затримка. Двоє хлопців попереду нього почали уповільнюватися. Макбет гаркнув, і вони знову кинулися бігти.
На восьмому поверсі хлопчаки вискочили з пожежних сходів у коридор, але Макбет побіг далі вниз головними сходами. Ліфт був смертельною пасткою. Коли він вискочив на перший поверх, бомба вже спізнювалася на три хвилини.
Макбет вийшов у вестибюль. Там і досі біля реєстратури стояв персонал, наче нічого не сталося, не помічаючи його. Він вийшов під дощ. Поглянув угору. Постояв так, допоки не заболіла шия. А потім рушив через безлюдний майдан до автомобіля, в якому на нього чекав Сейтон. Що ж там, в біса, сталося? Точніше сказати, чому не сталося? Може, в підвалі поліцейського управління бомба відсиріла? Може, хтось примудрився зупинити годинниковий механізм після того, як він покинув пентхаус? А може, бомба вибухнула, але значно слабше, аніж прогнозували спецназівські специ? І що ж тепер? Він зібрав думки докупи. А що як Геката або його люди увійшли до номера і знайшли там залишену ним бомбу? Треба піти й забрати валізу.
Макбет обернувся. Зробив два кроки. Побачив на бруківці свою тінь — і раптом почув глухий гул, схожий на розкат грому. На мить йому здалося, наче пішов град. Білі гранули вдарили його в обличчя та руки, затріскотіли по бруківці та затанцювали на припаркованих автомобілях. На землю за кілька метрів від нього бамкнулася душова головка. Макбет поглянув угору — і раптом полетів убік, а через мить почув, як щось хряснулося поруч. Макбет підняв руки, щоб захиститися, але чоловік, який повалив його на землю, вже скочив на ноги, обтрусив своє сіре пальто і побіг геть. На тому місці, де він стояв секунду тому, лежав розтрощений коричневий холодильник.
Макбет притулився головою до прохолодної бруківки. Нагорі «Обеліску» полихнуло полум’я й заклубочився чорний дим. Щось застрибало до нього по бруківці й зупинилося біля голови. Макбет підняв ту штуковину. То був корок з пляшки шампанського, і досі загорнутий у дротяну сітку.
— Що там, в біса, трапилось? — спитав Сейтон, коли Макбет сів у авто.
— Тортел, — відповів Макбет. — Він попередив Гекату. Поїхали.
— Тортел? — перепитав Сейтон, від’їжджаючи від тротуару й дивлячись, як двірники змітають з лобового скла маленькі скалки.
— Тортел був єдиним, хто знав про наш план і, напевне, розповів про нього Гекаті, сподіваючись, що натомість той уб’є мене.
— І Геката не спробував вас убити?
— Ні. Навпаки — він мене врятував.
— Як так?
— Йому потрібні слухняні ляльки.
— Що?
— Нічого, Сейтоне. Поїхали до «Інвернессу».