— Ми зможемо мати майже необмежену владу як завгодно довго. А ти впевнена, що столиця не втрутиться?
— Любий, сьогодні я мала довгу й цікаву розмову з одним із суддів нашого Верховного суду. Столиця спроможеться ввести дуже мало санкцій, або жодної взагалі, якщо правила, запроваджені Кеннетом, не суперечитимуть федеральним законам.
— Зрозуміло, — задумливо мовив Макбет, потираючи підборіддя. — Цікаво, цікаво… Отже, все, що треба, — це аби Тортел помер або сам оголосив надзвичайний стан.
Джек стиха прокашлявся.
— Бажаєте чогось іще, пані?
— Ні, Джеку, дякую, — відказала Леді й махнула рукою — мовляв, можеш іти.
Коли Джек відчинив двері в коридор, Макбет почув, як внизу бухкала музика, а коли зачинив, то знадвору долетів вереск сирени автомобіля швидкої допомоги.
— Тортел планує зупинити нас. З убивством зволікати не можна, — промовила Леді.
— А Геката? Якщо Тортел із Гекатою уявити змією, то Геката — її голова, а Тортел — хвіст. Змія стає ще більш небезпечною, коли їй відрубують хвіст. Тому спочатку доведеться відрубати голову!
— Ні.
— Ні? Він сказав, що вб’є нас, якщо ми виявимо непослух. Ти що — хочеш бути його дресированим псом?
— Послухай, любий. Ти чув, що сказав Джек. Треба укласти перемир’я з однією стороною й напасти на іншу. Зараз не час виступати проти Гекати. Ба більше: я не впевнена, що Геката й Тортел дійсно працюють разом. Якби це було так, то Геката наказав би нам не чіпати Тортела й не зазіхати на його посаду. Але він цього не зробив. Навіть тоді, коли ти натякнув йому про власне бажання балотуватися. Оскільки Геката гадатиме, що ми засвоїли його урок і стали його слухняними псами, то він тільки аплодуватиме нам, а опосередковано — і собі, якщо ми встановимо над містом свій політичний контроль. Зрозумів? Ми приберемо спочатку одного ворога й отримаємо те, що хочемо. А вже опісля подумаємо, що робити з Гекатою.
Макбет провів рукою по її нозі — вище коліна. Леді замовкла, заплющила очі, а він прислухався до її подиху. Подиху, який і без слів давав йому знати, можна його руці рухатися далі чи ні.
Цілий день та цілу ніч безустанно періщив дощ, відмиваючи вічно брудне місто. Торохтів дахом «Гранд-готелю», де Флінс, Дафф, Малкольм та Кетнесс домовилися залишатися, допоки все не скінчиться. О другій ранку Кетнесс прокинулася від стуку у двері її номера. І відразу ж здогадалася, хто то був.
Здогадалася не за кількістю ударів, не за інтервалами між ними і не за їхньою силою. А за манерою. Він стукав пласкою долонею. І Кетнесс знала ту долоню, знала кожну її лінію та зморшку.
Вона на щілину прочинила двері.
З волосся та одежі Даффа стікала вода, його зуби торохтіли, а обличчя було таким блідим, що шрам став майже непомітним.
— Вибач, але мені дуже треба прийняти гарячий душ.
— А у тебе не…
— У моєму з Флінсом номері є лише двоярусне ліжко та раковина.
Кетнесс прочинила двері ширше, і Дафф прослизнув усередину.
— Де ти був? — спитала вона.
— На цвинтарі, — відповів Дафф з ванної.
— Як — посеред ночі?
— Вночі по місту вештається значно менше людей. — Кетнесс почула, як увімкнулася вода. Підійшла до відчинених дверей ванної й зупинилась.
— Даффе!
— Що?
— Просто хотіла попросити пробачення.
— За що? — гукнув він.
Кетнесс прокашлялася й гучно відповіла:
— За твою сім’ю.
Вона стояла, слухаючи, як шумить вода, поглинаючи її слова, втупившись очима в пару, яка ховала його від неї.
Коли Дафф, несучи на одній руці свій мокрий одяг, вийшов у халаті, який зняв з гачка у ванній, Кетнесс уже вдяглася й лежала на ліжку. Він витяг намоклу пачку цигарок з кишені штанів. Вона кивнула, і він ліг поруч. Кетнесс поклала голову йому на руку й поглянула на жовтий конічний світильник на стелі. Його скляна чаша була поцяткована мертвими комахами.
— Ось що трапляється, якщо підбираєшся надто близько до світла, — мовив Дафф, який не втратив здатності проникати в її думки.
— Ікар, — сказала вона.
— Макбет, — відказав він і запалив цигарку.
— А я й не знала, що ти знову закурив, — зауважила Кетнесс.
— Та мені й самому дивно. Насправді ця гидота ніколи не була мені до вподоби. — Він скорчив гримасу і випустив велике й густе кільце диму, яке піднялося до стелі.
— То чому ж ти почав? — пирхнула вона.
— А хіба я тобі не казав?
— Ти багато чого мені не казав.
Дафф закашлявся й передав їй цигарку.
— Бо хотів бути схожим на Макбета.
— А я чомусь гадала, що то йому самому хотілося бути схожим на тебе.
— Він був до біса вродливий. І такий… вільний. У гармонії з самим собою, щасливий. Щасливий у своїй власній оболонці. Я ж ніколи таким не був.
— Але ти мав інтелект. — Кетнесс зробила затяжку й передала йому цигарку. — І здатність переконувати людей у своїй правоті.
— Людям не подобається усвідомлювати власну неправоту. А здатності переконати їх симпатизувати мені я не мав. А він — мав.
— Це дешевий шарм, Даффе. Він просто брехун. Він усіх обдурив.
— Ні, — відказав Дафф, похитавши головою. — Ні. Макбет нікого не дурив. Він завжди був щирим і прямодушним. Звісно, не святим, але без задніх думок — він був таким, яким його бачили. Може, він і не вражав усіх своєю кмітливістю й оригінальністю, коли говорив, але люди вірили кожному його слову. І недарма.
— Вірили? Та ж він бездушний убивця, Даффе.
— Помиляєшся. Макбет здатен на глибокі почуття. І саме тому він не може й мухи образити. Точніше кажучи, передусім мухи. Агресивну осу — так, а от беззахисну муху — ніколи, хоч якою надокучливою вона була б.
— Як же ти можеш захищати його, Даффе? Ти, хто втратив…
— Я не захищаю його. Зрозуміло, що він убивця. Я лише хочу сказати, що він не здатен убити беззахисну істоту. Це сталося лише раз. І зробив він це для того, щоб врятувати мене.
— Он як? — ошелешено мовила Кетнесс. — А ти мені про це розкажеш?
Дафф зробив сильну затяжку.
— Це сталося тоді, коли він убив «вершника» на сільській дорозі до Форреса. То був молодий хлопець, який щойно побачив, як я застрелив його приятеля, переплутавши його зі Свено.
— Значить, вони не збиралися у вас стріляти?
Дафф похитав головою.
— Але тоді Макбет нічим не кращий за тебе, — сказала Кетнесс.
— Ні, кращий. Я вбив задля самого себе. А він — заради іншої людини.
— Бо саме цим ми й займаємося в поліції: прикриваємо один одного.
— Ні, він вважав, що заборгував мені.
Кетнесс піднялася на лікоть.
— Заборгував тобі?
Дафф наставив цигарку на стелю, примружив одне око, а другим «прицілився» у жевріючий кінчик.
— Коли мій дідо помер, мене віддали до сиротинця, хоча за віком я був уже завеликий — мені виповнилося чотирнадцять. Макбет був моїм ровесником, але в сиротинці перебував з п’яти років. Ми з ним жили в одній кімнаті й швидко подружились. У ті часи Макбет заїкався. Особливо з наближенням суботнього вечора, коли зникав з кімнати посеред ночі й повертався десь за годину. Він ніколи не розповідав мені, куди ходив, а коли я жартома сказав, що скажу про це директору сиротинця Лоррелю, якого всі боялися, Макбет відповів, що з цього буде мало користі. — Дафф зробив іще одну сильну затяжку. — Бо саме до нього він і ходив.
— Ти хочеш сказати, що директор…
— …ґвалтував Макбета, і вже давно. Я вухам своїм не повірив. Той Лоррель таке витворяв з ним… аж не віриться, що людина на таке здатна… та ще й від цього задоволення отримує. Одного разу Макбет насмілився повстати проти Лорреля, так той забив його мало не до смерті, а потім протримав під замком у так званій виправній кімнаті в підвалі, яка становила собою справжнісіньку тюремну камеру. Я аж розплакався від люті. Бо знав, що кожне слово було правдою. Бо Макбет ніколи не брехав. І я сказав, що нам треба вбити Лорреля. Що я йому допоможу. І Макбет погодився.
— Ви запланували його вбивство?
— Ні, — відказав Дафф, передаючи їй цигарку. — Нічого ми не планували. Ми просто взяли і вбили його.