— Дякую, що приїхали так швидко, — сказала Кетнесс.
— Та нема за що, — відповів Макбет. Від Кетнесс ішов сильний запах парфумів. Він не пригадував, щоб вона мала звичку пахтитися.
— Показуйте, — сказав Макбет.
Макбет із Джеком рушили вулицею слідом за Кетнесс. Суботній вечір тільки-но починався. Швейцар під неоновою вивіскою «Голі жінки» зміряв Кетнесс оцінюючим поглядом, а потім кинув недопалок цигарки на асфальт і розтер його підошвою.
— Я гадала, ви візьмете з собою Сейтона, — промовила Кетнесс.
— Йому сьогодні довелося поїхати до шпиталю Святого Георгія. Сюди?
Кетнесс зупинилася на вході до вузького провулку, відгородженого помаранчевою стрічкою відділу вбивств. Макбет зазирнув у провулок. Він був такий вузький, що контейнери для сміття, виставлені з обох боків, мало не торкалися один одного. У провулку було зовсім темно.
— Я прийшла сюди першою. Решта криміналістів прибудуть пізніше. Зараз вихідний. Всі пороз’їжджалися, тому важко відразу ж зібрати всіх докупи. — Кетнесс підняла стрічку, і Макбет пірнув під неї. — Сходіть і подивіться на тіло самі, сер. Я накрила його простирадлом, але, будь ласка, не доторкайтеся більше ні до чого. Ми хочемо, щоб було якомога менше сторонніх відбитків. Ваш водій нехай почекає тут, а я тим часом сходжу до забігайлівки «Джойс», туди ось-ось має підійти патологоанатом.
Макбет поглянув на Кетнесс. В її обличчі не побачив нічого. Наразі. Вона гадала, що з ним буде Сейтон. Сильний аромат парфумів. Що забивав усі інші запахи, які вона, можливо, хотіла приховати.
— Гаразд, — сказав він і зайшов у провулок.
Не встиг пройти і десяти метрів, як усі звуки з головної вулиці щезли, чути було лише дзижчання вентилятора, кашель з відчиненого вікна та бубніння радіо — Тодд Рандгрен співав свою пісню «Привіт, це я». Макбет протиснувся повз сміттєві баки й пішов далі, обережно крадучись. Сам не знаючи, чому. «Мабуть, звичка», — подумав він.
Тіло лежало посеред провулку, частково освітлене конусом світла з ліхтаря на стіні. З протилежного боку виднівся вихід на вулицю номер п’ятнадцять, але до нього було надто далеко, і Макбет не бачив, чи був той вихід також відгороджений стрічкою.
З-під простирадла стирчали ноги. Він одразу ж упізнав туфлі з гострими носками.
Макбет підійшов ближче до тіла. Глибоко вдихнув. У повітрі відчувався солодкавий запах хімікатів для чистки, який ішов з шумливого витяжного вентилятора над дверима позаду нього. Макбет вхопив простирадло посередині й відсмикнув убік.
— Привіт, Макбете.
Макбет мовчки витріщився в дуло дробовика, який тримав чоловік, лежачи у темряві на спині. На його обличчі світився шрам. Макбет із шумом випустив повітря з легенів.
— Привіт, Даффе.
— Тебе заарештовано, — сказав Дафф, дивлячись на руки Макбета. — Якщо хоч пальцем ворухнеш, я встрелю тебе на місці. Вибирай.
Макбет глянув у напрямку п’ятнадцятої вулиці.
— Я — старший комісар цього міста, Даффе. Ти не можеш мене заарештувати.
— Тут є інші представники влади.
— Хто — мер? — розсміявся Макбет. — Не думаю, що йому вдасться дожити до мого арешту.
— Про жодну людину з нашого міста не йдеться. — Дафф скочив на ноги, ані на сантиметр не зводячи дробовика з Макбета.
— Тебе заарештовано за причетність до вбивств, скоєних у Файфі, і тебе відвезуть туди на суд. Ми вже поговорили з потрібними людьми. Тобі висунуть обвинувачення у вбивстві Банко, яке сталося у Файфі. Підніми руки над головою й обернися до стіни.
Макбет виконав наказ.
— Ти на мене не маєш нічого, і чудово це знаєш.
— Заяви інспектора Кетнесс про те, що розповів їй Ангус, буде достатньо, аби протримати тебе в СІЗО у Файфі принаймні впродовж тижня. А коли тебе не буде на посаді тиждень, ми матимемо вдосталь часу, щоб і в місті висунути проти тебе обвинувачення. В убивстві Дункана. Ми маємо для цього всі необхідні речові докази, що їх зібрали криміналісти. — Дафф дістав свої кайданки. — Повернися, заведи руки за…. Ну, давай, адже ти знаєш процедуру.
— Ти що, і справді не вб’єш мене прямо тут, Даффе? Ти ж усе своє життя плекав думки про помсту.
Дафф почекав, поки Макбет повернеться до нього спиною й покладе руки за голову, а потім підійшов до нього.
— Я знаю, тебе сильно вразило те, що людина, яку ти вбив, виявилася не Свено. Але тепер, коли ти впевнений, що перед тобою саме той чоловік, чому ж ти не хочеш помститися йому за смерть Мередіт та дітей? Чи твоя матір значила для тебе більше, ніж вони?
— Стій, не рипайся, і замовкни.
— Я мовчав багато років, Даффе. Я знаю, що жінка-поліціянтка, яку вбив Свено у Стоці, була твоєю матір’ю. В якому році сталося те вбивство? Ти, мабуть, був тоді ще зовсім малим.
— Так, я був малим, — відповів Дафф, замикаючи кайданки на руках Макбета.
— А чому ти взяв прізвище свого діда по материнській лінії замість прізвища своїх батьків?
Дафф крутнув Макбета обличчям до себе.
— Можеш не відповідати, — сказав Макбет. — Ти зробив це для того, щоб у поліції та серед «вершників» ніхто не зміг пов’язати твоє ім’я з убивством у Стоці. Ніхто не мав знати, що ти став поліцейським не для того, аби служити місту та всій отій туфті, якій ми присягаємо. Твоєю метою було спіймати Свено й помститися йому. Ти керувався ненавистю, Даффе. В сиротинці тобі було легко вбити Лорреля, бо ти бачив перед собою не його, а Свено, правда ж? Лоррель став іще одним чоловіком, який знищив твоє дитинство.
— Можливо.
Дафф стояв так близько до Макбета, що бачив у його карих очах власне віддзеркалення.
— То що ж сталося, Даффе? Чому ти не хочеш прикінчити мене зараз? Я — той, хто вбив твою сім’ю, і тепер ти маєш шанс помститися.
— Ти маєш понести покарання за все, що скоїв.
— І що ж я скоїв?
Дафф кинув швидкий погляд убік п’ятнадцятої вулиці, де в автомобілі чекали Малкольм та Флінс. Невдовзі туди мала підійти і Кетнесс.
— Ти вбивав безневинних людей.
— Чорт забирай, у нас робота така — безневинних людей убивати, Даффе! А оскільки ми виконуємо її заради важливішої мети, то мусимо долати свою сентиментальну й поступливу натуру. Отой чоловік, чию горлянку я перерізав на сільській дорозі, — я вбив його не заради тебе, а щоб відплатити тобі за вбивство Лорреля. Я став убивцею заради того, щоб поліцію не виваляли у лайні. Я вбив його заради міста, щоб воно не занурилося в анархію.
— Ходімо.
Дафф вхопив Макбета за руку, але той вивернувся.
— Ага, так жага влади вже ж таки перевищила у тебе жагу помсти? Я правильно кажу, Даффе? Ти, мабуть, гадаєш, що станеш головою ВБОЗу, якщо самотужки заарештуєш старшого комісара?
Дафф притиснув дуло дробовика Макбету до горла.
— Я запросто можу сказати, що ти чинив опір арешту.
— Важко наважитися, еге ж? — прошепотів Макбет.
— Ні, не важко, — відказав Дафф, опускаючи дробовика. — Нашому місту не потрібен іще один труп.
— Так ти їх, виходить, не любив? Не любив ані Мередіт, ані дітей? О, я й забув, що ти ж не можеш любити тих, хто…
Дафф ударив його. Дуло дробовика поцілило Макбету в рот.
— Макбете, ти не забув, що, на відміну від тебе, для мене не було проблемою вбити беззахисну людину?
Макбет розсміявся і сплюнув кров. Вибитий зуб полетів у темряву.
— А ти доведи. Вбий свого єдиного друга. Давай. Помстися за Мередіт!
— Навіть імені її не вимовляй!
— Мередіт, Мередіт!
Кров забухкала у Даффа у вухах, серце загупало важко й болісно. Але він мусить тримати себе в руках… Цієї миті лоб Макбета з хрускотом вдарився йому в ніс, але Макбет стояв надто близько, й інерції удару забракло, аби збити його з ніг. Дафф відступив на два кроки назад і приставив приклад дробовика до плеча.
І раптом двері позаду Макбета рвучко розчахнулись.
На порозі з’явився силует. Рука чоловіка в сірому пальті стрімко вхопила Макбета за кайданки і смикнула назад. Смикнула з такою силою, що ноги Макбета відірвалися від землі, і він зник у темряві за порогом.
Дафф вистрелив.
Гуркіт пострілу вдарив йому у вуха й завібрував луною між стінами провулку.