— Але я з тобою й говорю, — Жинь миттю кинула погляд лівіше від себе.
І побачила Неджу, який стояв у натовпі людей, вбраний у небесно-лазуровий та срібний кольори. На спині його сорочки виднівся величезний вишитий дракон — символ дому Їнь.
— О, — Жинь відвернулася. — Ми можемо перейти он туди?
— Так, ходімо.
Щойно вони безпечно сховалися за округлим другим дядьком Кітая, Жинь визирнула, щоб роздивитися членів дому Їнь. Вона усвідомила, що бачить перед собою дві старші версії Неджі — чоловічу та жіночу. Обом було вже за двадцять, і вони були несправедливо вродливі. Насправді, вся родина Неджі мала такий вигляд, немовби їм місце на стінних картинах: вони були ніби ідеалізовані версії людей, а не реальні особи.
— Батька Неджі немає, — сказав Кітай. — А це вже цікаво.
— Чому?
— Він Воєначальник Дракона, — відповів Кітай. — Один із дванадцяти.
— Може, захворів, — припустила Жинь. — А може, ненавидить паради так само сильно, як і ти.
— Та все ж таки я тут, чи не так? — Кітай возився з рукавами. — Не можна просто так пропустити Літній парад. Це демонстрація єдності всіх дванадцяти провінцій. Якось мій батько зламав ногу за день до параду й усе одно прийшов, накачаний знеболювальним. Якщо голова дому Їнь не прийшов, це щось таки означає.
— Можливо, йому ніяково, — сказала Жинь. — Або він лютує, що його син програв турнір. Або йому надто соромно показуватися на людях.
Кітай посміхнувся.
Розріджене ранкове повітря розітнув звук сурми, а після нього почулися крики прислужників, які спонукали всіх учасників процесії стати на свої місця.
Кітай повернувся до Жинь.
— І я не знаю, чи тобі можна…
— Ні, все гаразд, — сказала вона.
Звісно, вона не може їхати з домом Чен. Жинь не родичка Кітаю і до процесії не має жодного стосунку. Жинь стримала ніяковість Кітая, не дозволивши йому договорити.
— Я спостерігатиму за тобою з ринку.
Добряче попрацювавши ліктями, Жинь вибралася з юрби й знайшла собі місце на верхівці фруктової ятки, звідки могла чудово роздивитися парад так, щоб її на смерть не затоптали юрби сінеґардців, які зібралися в середмісті. Якщо ненадійна солом’яна стріха раптово не обвалиться, власник ятки й не помітить її.
Парад почався з поклоніння Небесному Звіринцю — гурту міфічних створінь, яких, за легендою, ув’язнили в добу Червоного Імператора. Крізь натовп пробиралися гігантські дракони та леви, то здіймаючись, то опадаючи на палях, якими керували танцюристи всередині фігур. Під ритм їхнього руху, немовби злагоджені удари грому, вистрілювали феєрверки. Наступною показалася величезна криваво-червона фігура на високих палях, обачно охоплена полум’ям: Багряний Фенікс Півдня.
Жинь допитливо роздивлялася Фенікса. Зі згадок у підручниках історії вона знала, що саме цього бога спірлійці шанували понад усіх. Насправді, на відміну від нікарців, спірлійці взагалі не поклонялися великому пантеону богів. Завжди шанували лише свого Фенікса.
Істота, яка рухалася за Феніксом, не скидалася ні на що з того, що коли-небудь доводилося бачити Жинь. У неї була лев’яча голова, оленячі роги й тіло чотирилапого створіння, може тигра, от тільки закінчувалися її ноги копитами. Вона тихо погойдувалася, просуваючись парадом, лялькарі не били в барабани, не співали й не били в дзвони, сповіщаючи про її прибуття.
Жинь спантеличено розглядала істоту, аж доки не зіставила її з описом із однієї історії, почутої в Тікані. Це був цілінь, найблагородніший із земних істот. Ціліні ходили землями Нікані лише коли відходив видатний лідер, а також у часи великої небезпеки.
Далі процесію продовжили прославлені доми, і Жинь швидко втратила до неї інтерес. За винятком проблиску похмурого обличчя Кітая, спостерігати за процесією паланкінів із важливими людьми, вбраними в кольори своїх домів, було нецікаво.
Сонце пекло немилосердно. Зі скронь Жинь цівками стікав піт. Хотілося пити. Дівчина прикрила обличчя рукавом, чекаючи, доки парад скінчиться й вона зможе знайти Кітая.
А потім натовп попереду загукав, і Жинь одразу збагнула, що в паланкіні з золотавого шовку, оточеному загоном музикантів та охоронців, прибула Імператриця.
Імператриця мала чимало недоліків.
Її обличчя не було бездоганно симетричним. Брови не мали ідеального вигину, одна трохи вища за другу, і це додавало її зовнішності відтінку вічної зневаги. Навіть рот нерівний: один кутик вуст вигнувся вище за інший.
Та все ж вона, без сумніву, була найпрекраснішою жінкою, яку коли-небудь бачила Жинь. І цього замало сказати, щоб описати її волосся, темніше за ніч та блискучіше за крила метелика. Або шкіру, блідішу та більш гладеньку, ніж будь-яка сінеґардка могла б бодай мріяти. Або вуста, криваво-червоні, немовби вона щойно ласувала вишнею. Теоретично всі ці риси могла мати й пересічна жінка, можливо, вони зробили б її винятковою. Але в Імператриці вони були просто неминучістю, випадковою істиною.
У порівнянні з нею Венка тьмяніла.
Жинь подумалося, що молодість підсилює красу. Що молодість — це фільтр, здатний замаскувати те, чого бракує, поліпшити навіть найпосередніші риси. Але краса без молодості небезпечна. Краса Імператриці не потребувала м’якої повноти молодих вуст, приємного рум’янцю на молодих щоках, ніжності молодої шкіри. Ця краса різала глибоко, ніби гострий кристал. Ця краса була безсмертною.
Згодом Жинь не могла описати навіть убрання Імператриці. Не могла згадати, чи Імператриця говорила й чи махала рукою в її бік. Вона взагалі не могла нічого пригадати про Імператрицю.
Пам’ятала лише її очі — глибокі чорні озера. Очі, від погляду яких немовби бракувало повітря, як це бувало і з майстром Дзяном. І навіть тонучи, Жинь не проміняла б цього відчуття на повітря, бо не потребувала його, доки могла дивитися в ті мерехтливі обсидіанові озерця.
Жинь не могла відвести очей. Не могла навіть подумати про те, щоб відвернутися.
Коли паланкін Імператриці зник із поля зору, Жинь відчула дивне поколювання в серці.
Заради цієї жінки вона була ладна нищити королівства. Вона пішла б за нею до самих воріт пекла й повернулася б. Це її правителька. Це жінка, якій їй судилося служити.
Роздıл 9
— Фан Жунінь із Тікані, провінція Півня, — сказала Жинь. — Учениця, другий рік навчання.
Канцелярист проштампував на реєстраційному сувої емблему Академії поруч із її ім’ям, а потім передав їй три комплекти чорних учнівських тунік.
— Який напрям?
— Вірування, — відповіла Жинь. — Під керівництвом майстра Дзяна Дзия.
Канцелярист знову звірився з сувоєм.
— Ви впевнені?
— Як ніколи, — сказала Жинь, хоча серце й забилося частіше. —Щось сталося?
— Я зараз повернуся, — пробурмотів канцелярист і зник за дверима кабінету позаду.
Жинь чекала біля столу, із плином часу її тривога наростала. Дзян пішов з Академії? Його звільнили? У нього стався нервовий зрив? Чи, може, його заарештували за зберігання опіуму поза територією Академії? Чи за зберігання опіуму на території Академії?
Раптом їй згадався той день, коли її зарахували до Сінеґарда й наглядачі намагалися відсторонити її, звинувачуючи у списуванні. Родина Неджі поскаржилася на неї за те, що вона обійшла їхнього нащадка на турнірі? Таке взагалі можливо?
Нарешті канцелярист повернувся з сором’язливою усмішкою на обличчі.
— Вибачте, — сказав він. — Але вірувань не обирали вже дуже давно. Я не був упевнений, якого кольору має бути ваша нарукавна пов’язка.
Зрештою взяли залишок тканини від форм першорічок і видали їй білу нарукавну пов’язку.
Заняття почалися наступного дня. Після вибору напряму половину свого часу Жинь усе одно займалася з іншими майстрами. Оскільки на своєму напрямі вона була єдиною, то стратегію й лінгвістику мала вивчати разом з учнями Ірдзяха. Тривожною новиною виявилося й те, що, хоча Жинь не обирала медицину, другорічки все одно мусили пройти обов’язковий курс невідкладної допомоги під керівництвом Еньжо. Замість історії з’явилися міжнародні відносини, які викладав майстер Їм. Дзюнь так і не дав їй дозволу займатися з ним, але Жинь могла вивчати збройні бойові мистецтва з Сонненем.