А тепер чекав, доки люди на борту «Рьохая» розкриють свої наміри.
Туйр здивувався, коли отримав наказ із Сінеґарда проникнути на корабель Федерації. Цике роками діяли лише на території Імперії, вбиваючи відступників, які здавалися Імператриці особливо проблемними. Імператриця не відсилала Цике за кордон ще від часу своєї катастрофічної спроби вбити юного Імператора Рьохая, що закінчилася смертю двох оперативників, а ще один збожеволів, і його довелося під лемент відправити до кам’яної в’язниці.
Але обов’язок Туйра — коритись, а не питати. Він принишк у тіні, ніким не помічений. І чекав.
То була спокійна, безвітряна ніч. Ніч, сповнена таємниць.
Схожа ніч уже була багато десятиліть тому, коли в небі виблискував повний місяць і Туйрів майстер уперше повів його в глибокі підземні тунелі, яких ніколи не торкалося світло. Майстер спрямовував його в один звивистий поворот за іншим, кружляв навколо нього в темряві, аби Туйр не втримав у голові мапу підземного лабіринту.
Коли вони дійшли до осердя павутини, майстер покинув його там. «Знайди вихід, — наказав він Туйрові. — Якщо богиня прийме тебе, то вкаже шлях. А якщо ні, ти загинеш».
Туйр ніколи не тримав зла на майстра за те, що той кинув його в темряві. Так мало статися. Та все ж його страх був реальним і гострим. Туйр блукав у задушливих тунелях. Спершу з’явилася спрага. Потім голод. Коли він спотикався через щось у темряві й ці предмети брязкотіли і розходилися луною, він знав, що то кістки.
Скількох учнів уже відправляли в таку мандрівку підземеллям? Скільки з них вийшли назовні?
Лиш один у поколінні Туйра. Його шаманський родовід лишався чистим і сильним завдяки перевірці вмінь пращурів, і лише той, хто вижив, міг прийняти дари богині, аби передати їх наступному поколінню. Той факт, що Туйрові дали цей шанс, означав, що всі інші учні до нього спробували, зазнали невдачі й загинули.
Тоді Туйр боявся.
Але тепер він не відчував страху.
Тепер, на борту корабля, темрява знову поглинула його, так само як тридцять років тому. Туйр згорнувся в ній, як ненароджене дитя в материному лоні. Молитися своїй богині означало повертатися в цей первинний стан до народження, коли світ був тихим. Ніщо його не бачило. Ніщо не могло зашкодити.
Шхуна пливла в опівнічному морі крадучись, ніби мала дитина робить те, чого не можна. Крихітний човен був не з нікарського флоту. Усі знаки розрізнення грубо зірвали з корпусу корабля.
Але він плив від нікарського узбережжя. Шхуна або здолала дуже довгий та звивистий маршрут, щоб зустрітися з «Рьохаєм» і ошукати найманця на борту, про якого на «Рьохаї» не знали, або ж це було нікарське судно.
Туйр принишк за топом щогли, розглядаючи палубу шхуни крізь підзорну трубу.
Вийшовши з темряви, Туйр відчув раптове запаморочення. Тепер це траплялося дедалі частіше, щоразу, коли він чекав у тінях надто довго. Ставало все важче входити у світ матеріального, від’єднуватися від своєї богині.
«Обережніше, — застеріг він себе, — а то не повернешся».
Він знав, що тоді трапиться. Він стане широким непереборним каналом для богів, незамкненими воротами у вимір духів. Стане дірявою, марною, стертою посудиною, і хтось відвезе його до Чулуу Корікх, де він нікому не зможе зашкодити. Хтось запише його ім’я на Колесах і спостерігатиме його потопання в кам’яній в’язниці, так само як він ув’язнив стількох своїх підлеглих.
Він пам’ятав, як уперше потрапив до Чулуу Корікх, коли замурував у горі власного майстра. Стояв перед ним лицем до лиця, і кам’яні стіни зімкнулися навколо майстрового обличчя. Очі заплющилися. Він спав, але не помер.
Невдовзі настане день, коли й він збожеволіє, якщо піде, а якщо ні, то збожеволіє ще дужче. Але така доля чекає на всіх із Цике. Бути найманцем Імператриці означає померти рано, або збожеволіти, або те і те.
Туйр вважав, що в нього ще є років десять чи й двадцять, як було в його майстра перед тим, як він передав богиню Туйру. Вважав, що ще має вдосталь часу підготувати наступника й навчити його заходити в порожнечу. Але він дотримувався часових меж своєї богині й не міг знати, коли вона врешті покличе його назад.
«Я мав би обрати учня. Обрати когось зі своїх людей».
П’ять років тому він думав, що міг обрати Провидця Цике, того худорлявого хлопчиська з Внутрішніх держав. Але Чаґхань був таким ламким і дивним навіть як для його народу. Чаґхань командував би як демон. Він домігся б від підлеглих абсолютної покори, але лише забравши в них вибір. Надломив би їхній розум.
Новий лейтенант Туйра, хлопець, якого йому прислали з Академії, був значно кращим кандидатом. І саме його призначать командиром Цике, коли настане час і Туйр не зможе вести їх за собою.
Але хлопець уже мав свого бога. А боги егоїстичні.
Шхуна спинилася під тінню «Рьохая». Самотня постать у мантії перебралася в шлюпку й перетнула вузьку відстань між двома кораблями.
Капітан «Рьохая» наказав опустити мотузки. Він та половина команди стояли на головній палубі, чекаючи, доки нікарець підніметься на борт.
Двоє матросів допомогли постаті в мантії піднятися на палубу.
Вона відкинула темний каптур із голови й трусонула гривою довгого блискучого волосся. Волосся кольору обсидіану. Шкіра мінеральної білизни сяяла, мов сам місяць. Вуста ніби тільки-но окроплені кров’ю.
На кораблі була Імператриця Су Дадзі.
Туйр так здивувався, що мало не вийшов із тіні.
Чому вона тут? Перше, що спало йому на думку, було абсурдно неважливим: невже вона не довіряла йому розібратися з цим самотужки?
Певно, щось пішло не за планом. Вона прибула з власної волі? Чи Федерація примусила її?
Чи, може, його накази змінилися?
У голові Туйра роїлися думки, він розмірковував, як відреагувати. Міг почати діяти зараз, убити солдатів до того, як вони нашкодять Імператриці. Але Дадзі знала, що він тут, і подала б йому якийсь знак, якби хотіла смерті людей Федерації.
Отже, він мусив чекати, чекати й спостерігати, яку партію розігрує Дадзі.
— Ваша високосте. — Генерал Ґін Сейрю був кремезним, велетнем порівняно з іншими. Він нависав над Імператрицею. — Ви мали прибути вже давно. Імператору Рьохаю уривається терпець.
— Я не Рьохаєва собачка, — голос Дадзі розлетівся по кораблю, холодний та чистий, мов крига, гострий, мов ніж.
Солдати оточили Дадзі, відмежовуючи її від генерала. Та Дадзі стояла прямо, піднявши підборіддя й не виказуючи страху.
— Але вас таки покличуть, — різко промовив генерал. — Через вашу бездіяльність Імператор Рьохай роздратований. Ваші переваги слабнуть. У вас лишилося небагато козирів, і ви про це знаєте. Тіштеся, що Імператор узагалі зволив з вами говорити.
Кутики вуст Дадзі поповзли вгору.
— Безперечно, його величність дуже милосердний.
— Досить кепкувань. Говоріть що маєте.
— Усьому свій час, — спокійно сказала Дадзі. — А спершу треба залагодити ще одне питання.
І вона глянула просто в тінь, де стояв Туйр.
— Добре. Ти тут.
Туйр сприйняв це як знак.
Із піднятими ножами він квапливо вийшов з тіні, але спіткнувся й упав на коліна, коли Дадзі скувала його поглядом.
Він хапав ротом повітря, не здатний вимовити й слова. Руки й ноги оніміли, задерев’яніли, він не міг рухатися. Дадзі володіла гіпнозом, він знав, але ніколи не застосовувала своєї сили на ньому.
Усі думки разом витиснуло з голови. Він міг думати лише про її очі. Спершу вони були великі, осяйні та чорні, а потім стали жовті, немов зміїні, з вузькими зіницями, які затягували його всередину, немов мати, яка хапає своє дитя, немов жорстока імітація його богині.
І як його богиня, вона була вродлива. Неймовірно вродлива.
Заціпенілий, Туйр опустив свої ножі.
Перед ним танцювали видіння. Перед зором пульсували її великі жовті очі. Раптом ставши величезними, вони заповнили все поле зору до периферії, затягнули його у свій світ.
Туйр бачив безіменні форми. Кольори, які неможливо описати.
Бачив безликих жінок, які танцювали в багрянці й кобальті, їхні тіла вигиналися, немов шовкові стрічки, які вони тримали в руках. А потім, коли вона його заворожила, Зміївна впилася в нього іклами і впорснула отруту.