— Так, — погодилася Жинь. — Ми на межі вторгнення нашого багатовікового ворога, який порушив мирну угоду, що підтримувала крихку геополітичну стабільність протягом двох десятиліть. Дуже круто.
— Принаймні тепер ми знаємо, що не лишимося без роботи, — сказав Кітай. — Солдати зараз потрібні всім.
— А чи не міг би ти бути бодай трохи стриманішим щодо цього?
— А чи не могла б ти бути бодай трохи не такою похмурою?
— А чи не могли б ми ворушитися швидше? — спитав чиновник.
Жинь і Кітай перезирнулися.
Вони обоє радше займалися чим завгодно, аніж допомагали евакуювати цивільних. Оскільки Сінеґард був розташований надто на півночі, аби почуватися в безпеці, імперських бюрократів перевозили до столиці воєнного часу — в місто Ґолінь Ніїс на півдні.
Доки війська Федерації дістануться Сінеґарда, від нього лишиться місто-привид. Місто солдатів. У теорії це означало, що Жинь та Кітай виконують надзвичайно важливе завдання, гарантуючи, що центральне командування Імперії виживе, навіть якщо столиця не встоїть.
На практиці це означало мати справу з дуже товстими, дуже надокучливими бюрократами міста.
Кітай спробував завантажити до фургона останній кошик і миттю заточився під його вагою.
— Що тут? — наполегливо запитав він, похитуючись та намагаючись врівноважити кошик, підтримуючи його стегном.
Жинь квапливо спустилась і допомогла Кітаю примостити кошик у фургоні, який уже просів під вагою численних чиновницьких пожитків.
— Чайники, — сказав чиновник. — Хіба не бачите, я ж позначив он там збоку? Обережно, не перекиньте.
— Чайники, — з недовірою повторив Кітай. — Ваші чайники зараз найбільший пріоритет.
— Їх подарував моєму батькові сам Імператор Драконів, земля йому пухом, — чиновник оглянув завантажений фургон. — О, я згадав, не забудьте вазу з внутрішнього дворика. — Чиновник благально глянув на Жинь.
Вона була напівпритомна від денної спеки, виснажена годинами пакування всіх пожитків чиновника в декілька не пристосованих до цього транспортних засобів. У заціпенінні вона помітила, що підборіддя чиновника кумедно тремтіло, коли він говорив. За інших обставин вона могла б зауважити це й Кітаю. За інших обставин Кітай міг би посміятися.
Чиновник знову показав рукою на вазу.
— Обережніше з нею, добре? Вона не менш давня за самого Червоного Імператора. Може, її вдасться прив’язати десь ззаду?
Жинь із невірою витріщилася на нього.
— Пане? — запитав Кітай.
Чиновник повернувся до нього.
— Що?
Зі стогоном Кітай підняв кошика над головою й кинув його на землю. Кошик упав додолу з важким гуркотом, а не гучним дзенькотом, як сподівалася Жинь. Дерев’яна кришка відкинулась — і назовні викотилося декілька гарненьких порцелянових чайничків, прикрашених чарівним квітковим візерунком. Попри гуркіт, наче цілих.
А потім Кітай пройшовся по них палицею.
Потрощивши всі чайники, він відкинув жорсткий завиток з обличчя і обернувся до спітнілого чиновника, який втиснувся у сидіння, немов боявся, що Кітай почне лупцювати і його.
— Ми на війні, — сказав Кітай. — І вас евакуюють, бо лише богам відомо, з якої причини ви здаєтеся важливим для виживання країни. Тож виконуйте свою роботу. Заспокойте людей. Допоможіть виконувати накази. А не пакуйте довбані чайники.
За лічені дні Академія перетворилася з навчального закладу на військове укріплення. Територію наводнили вбрані в зелені форми солдати з Восьмого підрозділу провінції Барана, розташованої неподалік від Сінеґарда, і студенти долучилися до них.
Солдати Міліції були мужні й небагатослівні. Вони неохоче брали до себе студентів Академії, постійно даючи зрозуміти, що, на їхню думку, студентам не місце на війні.
— Річ у старшинстві, — згодом розмірковував Кітай. — Більшість із них ніколи не були в Сінеґарді. Це ніби тобі сказали б працювати з кимось, хто через три роки стане твоїм старшим офіцером, навіть якщо ти маєш на десятиліття більше бойового досвіду.
— Але ж у них також немає бойового досвіду, — сказала Жинь. — Протягом останніх двох десятиліть військові дії в нас не велися. Вони знають менше за нас.
Кітай не міг із цим посперечатися.
Та принаймні прибуття Восьмого підрозділу означало повернення Жабаня, якому доручили разом із мирним населенням евакуювати з міста й першокурсників.
— Але я хочу битися! — протестував студент, який зростом заледве дотягував Жинь до плеча.
— Запевняю, ти ще матимеш таку нагоду, — відповів Жабань.
Першокурсник не відступав.
— Сінеґард — мій дім. Я його оборонятиму. Я не мала дитина й не хочу, щоб мене гнали геть, як усіх тих наляканих жінок і дітлахів.
— А ти борониш Сінеґард. Ти захищаєш його мешканців. Усі ті жінки й дітлахи? Ти відповідаєш за їхню безпеку. Твоє завдання — пересвідчитися, що вони перейдуть гори. А це серйозна робота.
Проводячи першокурсника до головних воріт, Жабань перехопив погляд Жинь.
— Боюся, що дехто з молодих захоче прослизнути назад, — тихо сказав він їй.
— Вони заслуговують на повагу, — зауважила Жинь. — На їхнє місто ось-ось нападуть, і перше, що спадає їм на думку, — боронити його.
— Вони дурні, — сказав Жабань. У його голосі не чулося й сліду звичної терплячості. Він був виснажений. — Не час для героїзму. Це війна. Якщо вони залишаться, то загинуть.
Для студентів також розробили план евакуації. Якщо місто не встоїть, вони мали спуститися до маловідомої ущелини на іншому боці долини та приєднатися до решти цивільних у гірській криївці, де до них не змогли б дістатися війська Федерації. Цей план не включав майстрів.
— Дзіма сумнівається, що ми переможемо, — сказав Кітай. — Вона з членами факультету збирається спускатися разом з Академією.
— Дзіма просто обережна, — втрутився Жабань, намагаючись підбадьорити їх. — Суньдзи казав готувати план на будь-який випадок, чи не так?
— А ще Суньдзи казав, що коли хочеш перетнути річку, то спали мости, щоб твоєму війську й на думку не спало відступати, — сказав Кітай. — Мені це аж надто скидається на відступ.
— Розсудливість — не те саме, що боягузтво, — сказав Жабань. — І до того ж Суньдзи писав, що ніколи не варто нападати на ворога, загнаного в глухий кут. Так він битиметься сильніше, ніж будь-кому може здаватися. Бо загнаному в глухий кут ворогові нічого втрачати.
Дні немовби тягнулися цілу вічність, але разом із тим спливли ще до того, як вдалося бодай щось довести до кінця. У Жинь було неприємне відчуття, що вони просто чекали, доки ворог постукає в парадні двері. І водночас вона почувалася шалено неготовою, немовби підготовка до бою йшла недостатньо швидко.
— Мені цікаво, які солдати Федерації на вигляд, — сказав Кітай, коли вони спустилися з гори, щоб забрати з майстерні нагострену зброю.
— Гадаю, в них є руки й ноги. А можливо, навіть голова.
— Ні, я маю на увазі, яка в них зовнішність? — запитав Кітай. — Вони схожі на нікарців? Усі вихідці з Федерації родом зі Східного континенту. Вони не схожі на призахідників, тож, мабуть, видаватимуться типу нормальними.
Жинь не розуміла, як це стосувалося справи.
— А хіба це важливо?
— Ти хочеш побачити обличчя ворога? — запитав Кітай.
— Ні, не хочу, — відповіла вона. — Бо тоді я можу подумати, що вони люди. А вони не люди. Нам розповідали про тих, хто під час останнього вторгнення в нашу країну годував малюків опіумом. Тих, хто винищив спірлійців.
— Можливо, у них більше людського, ніж ми думаємо, — сказав Кітай. — А чи хтось колись зупинявся, щоб запитати, чого хоче Федерація? Чому вони взагалі повинні битися проти нас?
— Бо тісняться на крихітному острові і вважають, що Нікань має стати їхньою. Бо вони вже воювали з нами й майже перемогли, — відрубала Жинь. — Що це означає? Вони йдуть, ми лишаємося, і переможе та сторона, яка виживе наприкінці. Війна не визначає, хто правий. Війна визначає, хто лишається.