А тепер, на порозі битви, уже не могла прикидатися.
У горлі булькотів страх, такий густий і тягучий, що вона майже давилася ним. Від страху нестямно тремтіли пальці, і вона мало не випустила меч. Страх змусив забути, як дихати. Жинь довелося силою втискати повітря в легені, заплющивши очі й подумки рахуючи вдихи та видихи. Від страху паморочилося в голові, її нудило і кортіло виблювати все з’їдене, перехилившись через стіну.
«Це просто фізіологічна реакція, — сказала вона собі. — Лише вибрики розуму. Ти можеш це контролювати. Ти можеш змусити все зникнути».
Вони проходили це під час навчання. Їх попереджали про це почуття. Учили контролювати свій страх, перетворювати його на перевагу, використовувати адреналін, щоб лишатися насторожі, відганяти втому.
Але кілька днів тренувань не могли побороти того, що тіло інстинктивно відчувало беззаперечну правду: вона спливатиме кров’ю, її поранять, а цілком імовірно, вона загине.
Коли вона востаннє так боялася? Чи відчувала цей параліч, це оніміння від страху перед тим, як два роки тому вийшла на арену з Неджею? Ні, тоді вона була розлючена й гордовита. Вважала себе невразливою. Вона чекала бою, передчуваючи кровопролиття.
Тепер це видавалося їй таким дурним. Дуже, дуже дурним. Війна — не гра, в якій б’єшся за честь і шану, де майстри вбережуть тебе від серйозних травм.
Війна — це жахіття.
Жинь хотілося плакати. Хотілося кричати та сховатися за кимось, за одним із солдатів, заскиглити: «Мені страшно, я хочу прокинутися з цього сну, прошу, врятуйте мене».
Але ніхто по неї не йшов. І ніхто не збирався її рятувати. Пробудження не було.
— Усе гаразд? — запитав Кітай.
— Ні, — сказала вона, тремтячи. Голос скидався на наляканий писк. — Мені страшно. Кітаю, ми загинемо.
— Ні, не загинемо, — квапливо заспокоїв її Кітай. — Ми переможемо й житимемо.
— Ти також брав участь у розрахунках — вони втричі перевершують нас кількісно. Перемога неможлива.
— Ти вір, — Кітай так міцно стиснув руків’я меча, що пальці побіліли. — Третій дістанеться сюди вчасно. Скажи собі, що так і буде.
Жинь важко зглитнула й кивнула. «Тебе тренували не для того, щоб скиглити й боятися», — сказала вона собі. Дівчинка з Тікані, наречена-втікачка, яка ніколи не бачила міста, боялася б. Дівчинки з Тікані вже немає. Тепер Жинь — учениця третього року навчання в Сінеґардській академії, солдат Восьмого підрозділу, і її готували до бою.
І вона не сама. У неї в кишені макові зерна. На її боці бог.
— Скажеш коли, — мовив Кітай.
Він завмер, занісши меча над мотузкою, що запускала хитромудру пастку, яку вони встановили для захисту зовнішнього периметру. Цю пастку вигадав Кітай і мав запустити її, щойно ворог опиниться в зоні досяжності.
Солдати Федерації були вже так близько, що Жинь бачила відблиски світла на їхніх обличчях.
Кітаєва рука затремтіла.
— Ще рано, — прошепотіла вона.
Перший батальйон Федерації перетнув межу.
— Зараз.
Кітай перерубав мотузку.
З точки розриву ринула лавина колод, які під дією сили тяжіння покотилися вниз крізь основну колону військ. Колоди котилися хаотично, ламали кінцівки й трощили кістки з громоподібним звуком, який усе лунав і лунав. У якусь мить гуркіт бійні був таким, аж Жинь подумала, що вони можуть виграти цей бій ще до його початку, суттєво прорідивши сили наступу. Кітай істерично зойкав від криків унизу й хапався за Жинь, щоб не впасти зі стіни, коли трусонуло ворота.
Але коли гуркіт колод стих, загарбники продовжили просуватися в Сінеґард під ритмічний бій військових барабанів.
З ярусу над Жинь та Кітаєм, стоячи на найвищому виступі Південних воріт, лучники випустили хмару стріл. Більшість із них брязнули об підняті щити, так і не досягнувши мети. Але деякі пробилися в щілини, загрузаючи вістрям у незахищених соковитих частинах солдатських ший. Та озброєні солдати Федерації просто крокували далі по тілах загиблих товаришів, продовжуючи безжальний штурм міських воріт.
Лідер загону скомандував випустити новий залп стріл.
Це було майже марно. Солдатів було значно більше, ніж стріл. Зовнішня оборона Сінеґарда була щонайліпше неміцна. Вони запустили всі Кітаєві хитромудрі пастки, і хоча всі, крім однієї, спрацювали просто прекрасно, цього було замало, аби бодай трохи прорідити лави ворогів.
Лишалося тільки чекати. Чекати, доки ворота зламають, доки почується шалений гуркіт. А потім задзвонили всі сигнальні гонги, повідомляючи всім, хто ще не знав, що Федерація пробила стіни. Федерація ввійшла до Сінеґарда.
Вони крокували до какофонії гарматного вогню й снарядів, навалюючись на зовнішню оборону Сінеґарда таранами.
Ворота зігнулися і зламалися під натиском.
Солдати Федерації кинулися крізь них, немов зграя мурах, немов рій шершнів, непереборні та нескінченні, незліченні.
«Нам не перемогти». Оніміла від відчаю, Жинь стояла, опустивши меч. Що зміниться, якщо вона відбиватиметься? Це може відкласти її смертний вирок на декілька секунд чи хвилин, але до кінця ночі вона не доживе, її тіло лежатиме на землі побите й закривавлене, і ніщо вже не матиме значення…
Цей бій не скидався на битви з легенд, коли кількість неважлива, коли купка воїнів, на кшталт Тріади, могла порішити цілий легіон. Неважливо, наскільки в них гарна техніка, важило лише те, як урівноважена кількість.
А сінеґардці суттєво поступалися числом вояків.
Жинь усередині все похололо, коли вона побачила, як озброєні загони входять у місто, як ряди та колони тягнуться до безкінечності.
«Я тут помру, — усвідомила вона. — Вони виріжуть нас, мов худобу».
Кітай сильно її смикнув, вона впала на каміння, і сокира поцілила в стіну, де вона щойно стояла.
Її власник висмикнув сокиру зі стіни й метнув у них знову, але цього разу Жинь відбила сокиру мечем. Удар спровокував викид адреналіну, що розійшовся кров’ю.
Страх неможливо викорінити. Але й бажання вижити — також.
Жинь пірнула під рукою солдата й устромила меча в не прикритий шоломом м’який жолобок під підборіддям. Вона прорізала жир і сухожилля, відчуваючи, як вістря проходить крізь язик і рухається вгору через ніс до мозку. Під смугою сталі вибухнула сонна артерія. Кров залила руку Жинь аж до ліктя. Солдат ледь сіпнувся й упав на неї.
«Він мертвий, — заціпеніло подумала вона. — Я його вбила».
Попри всі бойові тренування, Жинь ніколи не замислювалася, як то воно — насправжки відібрати чиєсь життя. Розрубати артерію, а не лише вдати це. Завдати тілу таких серйозних ушкоджень, порушити всі його функції й назавжди зупинити в ньому рух.
В Академії їх учили виводити противника з ладу. Учили битися проти друзів. Вони діяли, керуючись суворими правилами майстрів, і уважно стежили за тим, щоб уникати травмування. Хай би скільки не було обговорень і теорії, їх не вчили вбивати по-справжньому.
Жинь думала, що відчує, як життя покидатиме тіло її жертви. Що вона відзначить його смерть значущішими думками, аніж «Мінус один, лишилося ще десять тисяч». Думала, що відчує бодай щось.
Але нічого не відчула. Лише тимчасовий шок, а потім гнітюче усвідомлення, що треба робити це знову, і знову, і знову.
Жинь витягла свою зброю зі щелепи солдата саме вчасно, щоб відбити інший меч у себе над головою. Вона різко підняла меча й заблокувала удар. Відбила. Штовхнула. І знову пролила кров.
Удруге було аж ніяк не легше.
Здавалося, немовби світ заполонили солдати Федерації. Вони всі були однаковими: однакові шоломи, однакові обладунки. Зарубай одного — і миттю з’явиться інший.
У гущі бою Жинь було ніколи думати. Вона відбивалася рефлекторно. Кожна дія вимагала реакції. Вона вже не бачила Кітая, він зник у морі тіл, в океані металевого брязкоту й факелів.
Бій із Федерацією зовсім не нагадував бою на арені. Бойового досвіду Жинь не мала. Ворог з’являвся з різних боків, а не лише з якогось одного, і, здолавши одного суперника, вона ні на крок не наближалася до перемоги в битві.