— Ходімо, — сказав він і потягнувся до її руки. — Ми відстали.
Офіцер Єньдзень підняв за мурами міста нікарський прапор, а потім наказав своєму ескадрону сховатися за деревами, доки надійде відповідь. Десь через пів години очікування з міських воріт визирнула тендітна дівчина, з ніг до голови вбрана в чорне. Вона шалено замахала загону поквапитися й зайти всередину, а потім швидко зачинила за ними двері.
— Ваша дивізія чекає в старому рибальському районі. Це на північ звідси. Ідіть головною дорогою, — проінструктувала вона офіцера Єньдзеня. А потім повернулася й віддала честь своєму командирові. — Тренсиню.
— Царо.
— Це наша спірлійка?
— Так, це вона.
Цара схилила голову, немовби оцінюючи Жинь. Вона була тендітною жінкою — насправді дівчиною — зростом лише Жинь до плеча. Довге волосся сягало нижче талії й було заплетене в товсту темну косу. Риси обличчя химерно видовжені, не зовсім нікарські, але й не схожі на будь-що інше, знайоме Жинь.
На її ліве плече сів величезний сокіл і схилив голову, зневажливо дивлячись на Жинь. Його очі й Царині були однакового відтінку золота.
— Як наші?
— Добре, — відповіла Цара. — Ну, здебільшого добре.
— Коли повертається твій брат?
Царин сокіл підняв голову, а потім знову схилився, піднявши пір’я, немовби занепокоєно. Цара підняла руку й торкнулася шиї птаха.
— Коли повернеться, — відповіла вона.
Єньдзень та його ескадрон уже зникли у звивистих вулицях міста. Цара поманила Жинь та Алтаня йти за нею до сходів, прилеглих до міських стін.
— Звідки вона? — пробурмотіла Жинь до Алтаня.
— З Внутрішніх держав, — сказав Алтань і схопив її за руку за мить до того, як вона спіткнулася на непевних сходах. — Не лети.
Цара провела їх високим проходом, який звивався над кількома кварталами Кхурдалайна. Щойно піднявшись, Жинь повернулася й уперше уважно глянула на портове місто.
Кхурдалайн цілком міг бути чужоземним містом, яке викорчували з корінням та перекинули на інший бік світу. У ньому змішалися різні архітектурні стилі, це було химерне поєднання типів будівель із різних країн та континентів. Жинь розгледіла храми, які до того бачила лише на малюнках у підручниках історії. Вони були свідченнями колишньої окупації болонійцями. Помітила й будівлі зі спіральними колонами, а також вишукані монохромні вежі з глибокими рівчаками, вигравіюваними по боках замість східчастих пагод, звичних у Сінеґарді. Сінеґард був символом Нікарської імперії, а Кхурдалайн — вікном Нікані до решти світу.
Цара повела їх через перехід на плаский дах. Вони пройшли ще один квартал таких самих пласких будівель у давньопризахідницькому стилі, а коли відстань від однієї будівлі до іншої стала завеликою, спустилися на землю. У проміжках між будівлями Жинь бачила відблиски останніх променів сонця в океані.
— Раніше тут було поселення призахідників, — сказала Цара, вказуючи на причал.
Там виднілася довга смуга прибережного бульвару, оточеного масивними вітринами крамниць. Доріжка була викладена з товстих дощок, вологих від морської води. У Кхурдалайні все ледь відчутно пахло морем, навіть сам бриз мав солоний океанічний присмак.
— Он ті будівлі з терасами на даху раніше слугували болонійськими консульствами.
— І що трапилося? — запитала Жинь.
— Трапився Імператор Драконів, — сказала Цара. — Власної історії не знаєш?
У буремні часи після Другої Макової війни Імператор Драконів вигнав іноземців із Нікані, але Жинь знала, що дехто з призахідників усе ж лишився — місіонери, які прагнули поширювати слово свого Святого Творця.
— У місті ще є призахідники? — з надією в голосі запитала Жинь.
Вона ніколи їх не бачила. Іноземцям у Нікані заборонялося заходити на північ далі Сінеґарда, їм дозволяли торгувати лише в кількох портових містах, з-поміж яких Кхурдалайн був найбільшим. Жинь стало цікаво, чи призахідники й справді блідошкірі та волохаті і чи справді волосся в них морквяно-руде.
— Кількасот, — сказав Алтань, але Цара похитала головою:
— Уже ні. Після нападу на Сінеґард вони вибралися. Їхній уряд прислав по них корабель. Намагалися взяти на борт так багато людей, що мало не перекинулися. Лишилося небагато місіонерів, а також декілька дипломатів. Вони документують те, що бачать, і надсилають записи своєму уряду. Оце й усе.
Жинь згадала слова Кітая про те, що Призахідна республіка прийде на допомогу, і пхикнула.
— Вони вважають, що це допоможе?
— Це призахідники, — промовила Цара. — Вони завжди переконані, що допомагають.
У старій, нікарській частині Кхурдалайна були переважно низькі будівлі. Вони тісно стояли в сітці вуличок, помережаних системою каналів, схожих на павутину, таких вузьких, що часом навіть возом там проїхати нелегко. Нікарська армія недарма розмістила свою базу в цій частині міста. Навіть якби Федерація приблизно уявляла, де вона, на цих вигнутих, тунельних вулицях від кількісної переваги користі було б небагато.
Відкинувши архітектуру, Жинь уявила, що за нормальних обставин Кхурдалайн міг бути галасливішою, бруднішою версією Сінеґарда. Мабуть, до окупації це місце було метушливим центром торгівлі, значно захопливішим, ніж навіть сінеґардські ринки в середмісті. Але Кхурдалайн в облозі був тихим і німим, похмурим. Жинь не бачила на вулицях цивільних. Їх або евакуювали, або ж вони прислухалися до застережень Міліції — не висовувалися і трималися подалі від місць, де їх могли побачити солдати Федерації.
Дорогою Цара коротко описала їм бойову ситуацію в місті.
— Наразі ми в облозі вже майже місяць. Табори Федерації оточили нас із трьох боків, зусібіч, за винятком напрямку, звідки ви прийшли. Найгірше те, що вони поступово захоплюють територію міста. Кхурдалайн оточений високими мурами, але у ворогів є катапульти.
— Яку територію вони вже захопили? — запитав Алтань.
— Лише вузьку смугу пляжу біля моря, а також половину іноземного кварталу. Ми відбили болонійські посольства, але П’ятий підрозділ із нами більше не співпрацюватиме.
— Не співпрацюватиме?
Цара спохмурніла.
— У нас певні, гм, труднощі з інтеграцією. І їхній новий генерал зовсім не полегшує цього завдання. Дзюнь Ложань.
Схоже, Алтаня Царині слова вразили не менше, ніж Жинь.
— Дзюнь тут?
— Прибув на кораблі три дні тому.
Жинь здригнулася. Принаймні їй не доведеться служити безпосередньо під його командуванням.
— Хіба П’ятий не з провінції Тигра? Чому ж ним командує не Воєначальник Тигра?
— Воєначальник Тигра — це трирічний малюк, а його опікун — політик без військового досвіду. Дзюню доручили командувати армією цієї провінції. Воєначальники Барана та Бика теж тут, разом із підрозділами своїх провінцій, але вони чубляться між собою за постачання дужче, аніж б’ються з Федерацією. І ніхто не спромігся розробити план бою, який би не поставив під удар території з мирним населенням.
— А що тут досі робить мирне населення? — запитала Жинь. Їй здавалося, що Міліції працювалося б значно простіше, якби захист цивільних не був пріоритетом. — Чому їх не евакуювали, як cінеґардців?
— Бо Кхурдалайн — не те місто, з якого можна легко піти, — відповіла Цара. — Більшість тутешніх мешканців заробляють на життя рибальством або працюють на фабриках. Тут немає сільського господарства. Якщо вони перейдуть углиб країни, то все втратять. Більшість селян узагалі прибули сюди, щоб утекти від занехаяності сіл. Якщо ми попросимо їх піти, вони голодуватимуть. Люди рішуче налаштовані лишитися, і ми просто маємо переконатися, що вони виживуть.
Сокіл Цари раптом підняв голову, немовби щось почув. Пройшовши ще декілька кроків, Жинь також це почула: гучні голоси за штаб-квартирою генералів.
— Цике!
Жинь зіщулилася. Цей голос вона впізнала б де завгодно.
Їм назустріч швидко крокував розчервонілий від люті генерал Дзюнь Ложань.
— Ой-ой!
Дзюнь тягнув за вухо худорлявого хлопчину, різко шарпаючи його. Хлопчина ледь шкандибав за Дзюнем, ліве око закривала пов’язка, а праве налилося слізьми від болю.