Алтань різко зупинився.
— Тигрячі цицьки.
— Жамса, — ледь чутно вилаялася Цара.
Жинь не знала, чи то ім’я, чи лайка рідною мовою Цари.
— Ти, — Дзюнь зупинився перед Царою. — Де твій командир?
Алтань вийшов уперед.
— Це я.
— Тренсинь? — Дзюнь роздивлявся Алтаня з неприкритою недовірою. — Та ви жартуєте. Де Туйр?
На обличчі Алтаня промайнуло роздратування.
— Туйр мертвий.
— Що?
Алтань схрестив руки.
— Ніхто не потурбувався сказати вам?
Дзюнь проігнорував уїдливість у голосі Алтаня.
— Мертвий? Як?
— Професійні ризики, — відповів Алтань, і Жинь запідозрила: це означало, що він і сам гадки не має.
— Тож Цике віддали в руки дитині, — пробурмотів Дзюнь. — Повірити не можу.
Алтань водив очима між Дзюнем і хлопчиком, який, скиглячи від болю, стояв поруч.
— У чому річ?
— Мої люди спіймали його по лікті в наших боєприпасах, — промовив Дзюнь. — Це вже втретє за тиждень.
— Я думав, що то наш віз із боєприпасами! — запротестував хлопчик.
— У вас немає воза з боєприпасами, — випалив Дзюнь. — Перші два рази ми зам’яли.
Цара зітхнула й потерла чоло долонею.
— Я не мусив би красти, якби вони просто поділилися, — жалібно протягнув хлопчик, звертаючись до Алтаня. Його голос був високий та пронизливий, а здорове око на худорлявому обличчі видавалося величезним. — Без пороху я не зможу виконати завдання.
— Якщо вашим людям бракує припасів, то варто було подумати про те, щоб захопити їх із Замку Ночі.
— Усі свої запаси ми витратили на посольство, — поскаржився хлопець. — Не забули?
Дзюнь викрутив хлопцеве вухо, і той застогнав від болю.
Алтань потягнувся за тризубцем.
— Дзюню, відпустіть його.
Дзюнь глянув на тризубець, і кутик його вуст смикнувся вгору.
— Ти мені погрожуєш?
Зброї Алтань не витяг, бо ж наставити її на командира іншого підрозділу прирівнювалося до найвищої державної зради, однак і руки з держака не прибрав. Жинь здалося, що на якусь мить між його пальцями пробігли іскри.
— Я прошу.
Дзюнь відступив на крок, але хлопця не відпустив.
— Твої люди не мають доступу до припасів П’ятого підрозділу.
— І їхня дисципліна — це мій обов’язок, а не ваш, — сказав Алтань. — Відпустіть його. Зараз же, Дзюню.
Дзюнь із відразою гмикнув і відпустив хлопця, а той швидко кинувся навтьоки й перебіг на бік Алтаня, пригнічено потираючи голову.
— Минулого разу вони підвісили мене за литки на міській площі, — мовив хлопець. Він скидався на дитину, яка скаржиться на однокласника вчителеві.
Алтань був розгніваний.
— Із Першим чи Восьмим ви обійшлися б так само? — наполегливо запитав він.
— Першому й Восьмому стає здорового глузду не лізти до припасів П’ятого, — випалив Дзюнь. — Відколи твої люди прийшли сюди, від них самі неприємності.
— Та ми ж виконуємо вашу кляту роботу! — не стримався хлопець. — Це ви ховаєтеся за стінами, наче закривавлені боягузи.
— Тихо, Жамсо, — різко мовив Алтань.
Дзюнь глузливо засміявся.
— Вас десятеро. Не переоцінюйте свою вагу для всієї Міліції.
— Але якщо вже до цього дійшло, ми служимо Імператриці так само, як і ви, — сказав Алтань. — Ми покинули Замок Ночі, аби стати вам підкріпленням. Тож ви ставитиметеся до моїх людей із повагою, інакше про це дізнається Імператриця.
— Звісно. Ви ж улюблені цуцики Імператриці, — протягнув Дзюнь. — Підкріплення. Що за дурниці.
Він востаннє презирливо глянув на Алтаня й пішов геть. Дзюнь прикинувся, що навіть не помітив Жинь.
— І отак весь останній тиждень, — зітхнувши, промовила Цара.
— Мені здалося, ти говорила, що все гаразд, — відгукнувся Алтань.
— Я трохи перебільшила.
Жамса глянув на свого командира.
— Привіт, Тренсиню, — радісно сказав він. — Добре, що ти повернувся.
Алтань прикрив обличчя руками, закинув голову і глибоко вдихнув. А потім опустив руки. Видихнув.
— Де мій штаб?
— Далі тією вулицею й ліворуч, — сказав Жамса. — Очистили стару контору митниці. Тобі сподобається. Ми принесли твої мапи.
— Дякую, — мовив Алтань. — Де розмістилися Воєначальники?
— Старий урядовий комплекс за рогом. Вони постійно проводять наради. І, звісно ж, зазвичай нас туди не запрошують. Ти ж розумієш.
Жамса замовк, на його обличчі раптом проступив дуже винуватий вираз. Алтань допитливо глянув на Цару.
— Жамса підірвав половину іноземного кварталу в доках, — повідомила вона. — І завчасно не попередив Воєначальників.
— Я підірвав одну будівлю.
— Велику будівлю, — рішуче сказала Цара. — Усередині ще було двоє людей із П’ятого.
— Вони вижили? — запитав Алтань.
Цара з нерозумінням глянула на нього.
— Жамса висадив будівлю в повітря разом із ними.
— Я так розумію, що відколи я пішов, ви чимало зробили, проте нічого корисного, — сказав Алтань.
— Ми звели укріплення! — прощебетав Жамса.
— На лінії оборони? — з надією запитав Алтань.
— Ні, лише навколо твого штабу. І наших казарм. Воєначальники й близько не підпускають нас до лінії оборони.
Алтаня це засмутило.
— Мені треба піти й розібратися з цим. Урядовий комплекс он у той бік?
— Ага.
— Гаразд. — Алтань неуважно глянув на Жинь. — Царо, їй потрібне спорядження. Дай їй усе необхідне й посели. Жамсо, підеш зі мною.
— Ти лейтенант Алтаня? — запитала Жинь, коли Цара повела її далі ще одним звивистим кварталом вулиць.
— Не я. Мій брат, — Цара прискорила крок, пірнула під круглими воротами, вмурованими в стіну, і зачекала, доки Жинь пролізе за нею. — Я за нього, доки він не повернеться. Ти лишишся тут зі мною.
Вона потягнула Жинь ще одним сходовим маршем, який привів до вогкої кімнати під землею. Це було невелике приміщення, не більше від сараю в Академії. З отвору в стелі дуло. Жинь розтерла руки й здригнулася.
— Жіноча казарма повністю наша. Нам щастить.
Жинь роззирнулася кімнатою. Стіни були земляні, не з цегли, а це означало відсутність будь-якої відокремленості. У кутку виднівся єдиний розгорнутий матрац, а поруч — вузол із Цариними речами. Жинь подумала, що їй доведеться дістати окрему ковдру, якщо вона не хоче спати серед тарганів.
— У підрозділах більше немає жінок? — спитала Жинь.
— З підрозділами в нас окремі казарми. — Цара порилася в сумці біля матраца, витягла згорток одягу й кинула його Жинь. — Перевдягнися з форми Академії. Енькі збирає стару тканину для пов’язок.
Жинь швидко скинула поношену за час мандрівки туніку Академії, одягла форму і передала старий одяг Царі. Її новою формою була проста чорна туніка. На відміну від форми Міліції, зліва на грудях не було знаку Червоного Імператора. На формі Цике взагалі жодних розрізнювальних знаків.
— Нарукавну пов’язку також, — Цара вичікувально простягла руку.
Жинь збентежено торкнулася білої нарукавної пов’язки. Вона не знімала її після битви, хоч офіційно вже й не була ученицею Дзяна.
— Це обов’язково?
В ескадроні Єньдзеня вона бачила чимало солдатів із нарукавними пов’язками, хоча вони були значно старші за тих, хто навчався в Академії. Сінеґардські офіцери часто носили нарукавні пов’язки ще багато років після випуску, пишаючись ними.
Цара схрестила руки.
— Тут не Академія. І тут байдуже, чиєю ти була ученицею.
— Я знаю, що… — почала була Жинь, але Цара її перебила:
— Ти не розумієш. Ми не Міліція, а Цике. Нас усіх відправили сюди, бо вважають, що ми створені для вбивства, але не вписуємося в підрозділи. Більшість із нас ніколи не вчилися в Сінеґарді, а ті, хто вчився, мають про нього не найкращі спогади. Тут нікому немає діла до того, ким був твій майстер. Хизуючись цим, ти не завоюєш нічиєї прихильності. Забудь про схвалення, ранги, славу чи чого там ще ви прагнули в Сінеґарді. Ти одна з Цике. І гарна репутація тобі однаково не світить.