— Я не переймаюся своєю репутацією… — запротестувала Жинь, але Цара її знову перебила:
— Ні, вислухай. Ти вже не в Академії. Ти вже ні з ким не змагаєшся й не працюєш заради гарних оцінок. Ти живеш разом з нами, б’єшся разом з нами й помираєш разом з нами. Віднині й надалі твоя абсолютна відданість належить Цике та Імператриці. Якщо ти хотіла видатної кар’єри, треба було йти до підрозділів. Але ти не пішла, а це означає, що з тобою щось негаразд, а це означає, що ти застрягла разом з нами. Затямила?
— Я не просила про прихід сюди, — обороняючись випалила Жинь. — У мене не було вибору.
— Ніхто з нас не мав вибору, — різко сказала Цара. — Спробуй змиритися.
Поки вони йшли, Жинь намагалася запам’ятати мапу їхньої бази, скласти в голові уявну картинку лабіринту, яким виявився Кхурдалайн, але покинула марні спроби вже на п’ятнадцятому повороті. Вона підозрювала, що Цара зумисне обрала звивистий шлях.
— І як ви тут орієнтуєтеся? — запитала вона.
— Запам’ятовуємо маршрути, — відповіла Цара. — Що важче нас знайти, то краще. А якщо захочеш знайти Енькі, просто йди на скигління.
Жинь вже хотіла було запитати, що це означає, аж раптом почула з-за рогу гучні голоси.
— Прошу, — благав чоловічий голос. — Будь ласка, дуже болить.
— Послухай, я співчуваю тобі, справді співчуваю, — почувся другий, нижчий голос. — Але відверто кажучи, це не моя проблема, тож мені до того діла немає.
— Лише декілька зернин!
Жинь і Цара завернули за ріг. Голоси належали сухорлявому смаглявому чоловікові й безталанному на вигляд солдатові зі знаком розрізнення П’ятого підрозділу. Правиця солдата закінчувалася біля ліктя кривавим обрубком.
Від такого видовища Жинь аж здригнулася, бо крізь поганеньку пов’язку вже майже бачила гангрену. Не дивно, що він благав про мак.
— Лише декілька зерен тобі, а потім наступному бідоласі, який попросить, і ще наступному, — промовив Енькі. — Зрештою, у мене закінчаться зерна, й моєму підрозділу не буде з чим іти в бій. І наступного разу, коли твій підрозділ відсиджуватиметься в кутку, мій не зможе виконати своєї роботи й урятувати ваші жалюгідні зади. Тож у пріоритеті вони, а не ви. Зрозуміло?
Солдат плюнув на поріг Енькі.
— Виродки.
Він штовхнув Енькі й вийшов на вулицю. Проминаючи Жинь і Цару, похмуро зиркнув на них.
— Треба знайти для майстерні інше місце, — поскаржився Енькі, зачиняючи за нею двері. Усередині була тіснувата кімнатка, наповнена гірким ароматом лікарських трав. — Тут немає умов для зберігання матеріалів. Мені потрібне якесь сухе місце.
— Якщо перейдеш ближче до казарм підрозділів, то матимеш на своєму порозі тисячу солдатів, які вимагатимуть швидкого зцілення, — сказала Цара.
— Гм. Як гадаєш, Алтань дозволить мені перебратися в прикомірок?
— Гадаю, що прикомірок не завадить і самому Алтаню.
— Мабуть, ти маєш рацію. Хто це? — Енькі оглянув Жинь із ніг до голови, немовби шукаючи ознак поранень. Його голос був по-справжньому приємним, густим і оксамитовим. Від самого його звуку на Жинь навіяло сон. — Що в тебе за недуга?
— Енькі, вона спірлійка.
— О! Геть забув, — Енькі потер свою поголену голову. — І як же ти вислизнула з рук муґенців?
— Не знаю, — відповіла Жинь. — Я тільки-но дізналася про себе.
Енькі повільно кивнув, досі вивчаючи Жинь, наче винятково чарівний екземпляр. Він напустив на обличчя обачно нейтральний вираз.
— Звісно ж. Ти й гадки не мала.
— Їй потрібне спорядження, — сказала Цара.
— Без проблем.
Енькі зник у коморі, вбудованій в іншу стіну кімнати. Вони чули, як він якийсь час там вовтузився, а потім знову вийшов із тацею сушених рослин.
— Щось із цього тобі підійде?
Жинь ніколи не бачила такого різноманіття психоделіків в одному місці. Тут було навіть більше різновидів наркотиків, аніж у всьому Дзяновому саду. Дзян був би в захваті.
Вона провела пальцями по опіумних крихтах, зморщених грибах та брудно-білих порошках.
— Яка між ними різниця? — запитала вона.
— Насправді це радше питання особистих уподобань, — сказав Енькі. — Усі ці наркотики подарують тобі чудовий та піднесений настрій, але ключ у тому, щоб знайти суміш, яка дозволить прикликати богів, не скувавши тебе так, що ти не зможеш тримати зброю. Сильніші галюциногени доставлять тебе просто до Пантеону, але ти повністю втратиш зв’язок із матеріальним світом. Мало користі від прикликаного бога, якщо не побачиш стріли просто перед обличчям. Слабші наркотики вимагають трохи більшої зосередженості, щоб досягти правильного стану свідомості, але з ними в тебе лишається більше тілесних можливостей. Якщо ти проходила підготовку до медитацій, то обери щось середнє.
Жинь сумнівалася, що облога — час для експериментів, тож вирішила зупинитися на знайомому. У колекції Енькі був різновид макових зерен, які Жинь колись поцупила з Дзянового саду. Вона потяглася, щоб узяти жменю, але Енькі відсунув тацю так, щоб вона до неї не дістала.
— Ні, — Енькі витягнув з-під прилавка ваги й почав вимірювати точний обсяг, розсипаючи зерна в маленькі мішечки. — Ти приходитимеш до мене по дози, а я все записуватиму. Кількість зерен розраховуватиму залежно від ваги твого тіла. Ти невелика, тож тобі знадобиться менше за інших. Зерна використовуй лише в разі потреби й лише за наказом. Шаман із залежністю не кращий за мертвого шамана.
Жинь ніколи про це не думала.
— Таке часто трапляється?
— З такою роботою? — запитав Енькі. — Це майже неминуче.
Порівняно з раціоном Міліції, їдальня в Академії здалася справжнім рестораном. Жинь зо пів години простояла в черзі й отримала мисочку рисової каші. Вона ялозила ложкою в сірій водянистій масі з кількома недовареними грудками риби, що плавали на поверхні.
Вона роззирнулася по їдальні, шукаючи чорні форми, і знайшла невеликий гурт своїх за довгим столом у кінці зали, на віддалі від інших солдатів. Двоє сусідніх столів були порожніми.
— Це наша спірлійка, — оголосила Цара, коли Жинь сіла.
Цике підняли очі на Жинь із сумішшю побоювання та обачної цікавості. Цара, Жамса та Енькі сиділи поруч із незнайомим їй чоловіком. Усі четверо були вбрані в чорні форми без жодних знаків розрізнення чи нарукавних пов’язок. Жинь вразило, наскільки юні вони всі. Жоден не видавався старшим за Енькі, й навіть він, схоже, не подолав повних чотирьох циклів зодіаку. Більшості було, мабуть, від двадцяти п’яти до тридцяти. Жамса заледве тягнув на п’ятнадцять.
Не дивно, що в них не виникло проблем із командиром Алтаневого віку або що їх прозвали Химерними Дітьми. Жинь замислилася, чи їх вербують юними, чи вони просто гинуть, не встигаючи подорослішати.
— Ласкаво просимо до загону виродків, — сказав чоловік поруч із нею. — Мене звати Бадзі.
Бадзі був кремезним найманцем із гучним гуркотливим голосом. Попри міцну статуру, його можна було навіть назвати привабливим, але ця привабливість була грубою, темною. Він чимось нагадував одного з торгівців опіумом Фанів. На його спині виднілися великі дев’ятизубі граблі, закріплені на ремені. Вони видавалися неймовірно важкими. Жинь замислилася, яку ж це силу треба мати, щоб замахнутися ними.
— Оцінюєш? — Бадзі вказав на граблі. Зубці були вимазані чимось підозріло коричневим. — Дев’ять зубців. Єдині у своєму роді. Таких більше ніде не знайдеш.
«Бо жодна кузня не викує такої незвичної зброї, — подумала Жинь. — А ще тому, що жоден фермер не користується такими смертельно гострими зубцями».
— На вигляд непрактичні, — мовила вона.
— І я це кажу, — вставив Жамса. — Ти що, картопляний фермер?
Бадзі наставив на хлопця ложку.
— Закрий рота, або, присягаюся небесами, я проб’ю в твоїй голові дев’ять ідеальних отворів.
Жинь піднесла повну ложку рисової каші до рота і спробувала не уявляти того, що описав Бадзі. Її погляд упав на діжку, яка стояла просто біля нього. Вода в ній химерно туманилася, а на поверхні часом ішли брижі, немовби всередині плавала риба.