— Що там у діжці? — запитала вона.
— То наш брат. — Бадзі повернувся на місці й постукав кісточками пальців по дерев’яному обручу. — Агов, Аратшо! Привітайся зі спірлійкою!
Якийсь час у діжці нічого не відбувалося. Жинь замислилася, чи раптом у Бадзі не поїхав дах. До неї доходили чутки, що найманці з Цике несповна розуму і що їх відсилали до Замку Ночі, коли вони втрачали здоровий глузд.
А потім вода в діжці почала здійматися, немовби спадаючи навспак, і застигла у формі, яка туманно нагадувала обриси людини. Дві опуклі сфери там, де могли б бути очі, розширилися, повернувшись до Жинь. Щось віддалено схоже на рот заворушилося.
— О! Ти підрізала волосся.
Жинь надто захопилася витріщанням, щоб відповісти.
Бадзі нетерпляче простогнав.
— Ні, йолопе, це новенька. З Сінеґарда, — наголосив він.
— О, справді? — Бульбашка зробила жест, який скидався на уклін. Уся постать бралася брижами, коли говорила. — Ну то треба було так і сказати. Обережно, муха в рота залетить.
Жинь із клацанням стулила щелепи.
— Що з тобою сталося? — нарешті спромоглася вимовити вона.
— Про що ти? — у голові водянистої постаті чулася тривога. Вона нахилила голову, немовби розглядаючи власний тулуб.
— Ні, я маю на увазі… — Жинь затнулася. — Що… Чому ти…
— Аратша воліє проводити час у цій подобі, якщо має вибір, — втрутився Бадзі. — Тобі не захочеться бачити його в людській подобі. Справжнє страховидло.
— Наче ти лише милуєш око, — гмикнув Аратша.
— Іноді ми випускаємо його в річку, коли потрібно отруїти джерело води, — сказав Бадзі.
— Я помічний з отрутами, — визнав Аратша.
— А ти? Я думав, ти просто підпалюєш речі самою своєю присутністю.
— Не будь грубим, Бадзі. Ти єдиний, хто не переймається чищенням своєї зброї.
Бадзі загрозливо нахилив свої граблі над діжкою.
— Може, я почищу свою в тобі? До речі, у якій частині тебе? Нозі? Чи…
Аратша верескнув і знов осів у діжку. Уже за мить вода була спокійною. Це могла бути діжка з дощовою водою.
— Він дивний, — весело сказав Бадзі, повертаючись до Жинь. — Служить дрібному річковому божеству. Значно відданіший своїй релігії, ніж решта нас.
— А якого бога прикликаєш ти?
— Бога свиней.
— Що?
— Я прикликаю бойовий дух дуже злого кабана. Але годі про це. Любонько, не всі боги такі прекрасні, як твій. Я обрав першого, кого побачив. Майстри були розчаровані
Майстри? Бадзі навчався в Сінеґарді? Жинь згадала, що Дзян розповідав їй: вона не перша обрала вірування, ті студенти збожеволіли, і їх мали тримати в божевільнях чи в Баґхрі. Вони були надто нестабільні, і заради їхнього ж добра їх довелося замкнути.
— То це означає…
— Це означає, любонько, що я дуже гарно вмію трощити предмети.
Бадзі спорожнив свою миску, закинув голову й відригнув. З виразу його обличчя було зрозуміло, що далі цього обговорювати він не хоче.
— Не посунешся?
До їхнього столу підійшов дуже худорлявий чоловік із ріденькою борідкою. У руках він тримав повну миску з коренем лотоса й одразу прослизнув на місце навпроти Жинь.
— Унеґень може перекидатися лисом, — замість представлення промовив Бадзі.
— Перекидатися?..
— Мій бог дозволяє мені змінювати подобу, — сказав Унеґень. — А твій дає тобі змогу плюватися вогнем. Та й усе. — Він сунув до рота ложку тушкованого лотоса, проковтнув, скривився й відригнув. — Мені здається, кухар навіть не старається. Як нам може бракувати солі? Ми ж біля океану.
— Не можна просто полити їжу морською водою, — втрутився Жамса. — Для цього її треба очистити.
— Хіба це так складно? Ми ж солдати, а не дикуни, — Унеґень схилився над столом, постукавши, щоб привернути увагу Цари. — Де твоя друга половина?
Схоже, Цару це неабияк роздратувало.
— Нема.
— А коли він повернеться?
— Коли повернеться, — запально відказала Цара. — Чаґхань приходить і йде за власним розкладом. Ти про це знаєш.
— І довго ще його розклад не узгоджуватиметься з тим фактом, що ми, ну розумієш, воюємо? — сказав Бадзі. — Міг би й поквапитися.
Цара пирснула.
— Вам обом Чаґхань навіть не подобається. Чому ви так чекаєте його повернення?
— Ми багато днів поспіль їмо рисову кашу. Настав час десерту, — всміхнувся Бадзі, виставляючи гострі різці. — Я про цукор.
— Я думала, що Чаґхань вирушив кудись за дорученням Алтаня, — спантеличено промовила Жинь.
— Звісно, — відповів Унеґень. — Але хіба це означає, що на зворотному шляху він не міг зупинитися десь біля пекарні?
— Він хоча б десь неподалік? — запитав Бадзі.
— Я не поштовий голуб свого брата, — пробурчала Цара. — Ми знатимемо, коли він повернеться.
— А ви двоє не можете просто, ну, знаєш, зробити оте? — Унеґень поплескав себе по скроні.
Цара скривилася.
— Ми якірні близнюки, а не віддзеркалення.
— О, то ви не можете віддзеркалювати?
— Ніхто не може віддзеркалювати, — випалила Цара. — Вже ні.
Унеґень глянув на Жинь через стіл і моргнув, немовби вони з Бадзі постійно діставали Цару заради втіхи.
Жинь озирнулася й побачила Алтаня. Він ішов до них, дивлячись кудись поверх її голови.
— Хтось має патрулювати зовнішній периметр. Бадзі, твоя черга.
— О, я не можу, — сказав Бадзі.
— Чому?
— Я їм.
Алтань закотив очі.
— Бадзі.
— Відправ Жамсу, — заскиглив Бадзі. — Він не виходив, відколи…
Гуп. Двері їдальні з гуркотом відчинилися. Усі присутні повернули голови до дальнього краю кімнати. Похитуючись, увійшла постать у чорній мантії. Солдати підрозділів неподалік від входу квапливо позадкували, звільняючи шлях кремезному незнайомцю.
Лише Цике були незворушні.
— Суні повернувся, — сказав Унеґень. — Довго ж його не було.
Суні виявився гігантським чоловіком із хлоп’ячим обличчям. Його руки та ноги вкривало густе золотаве волосся. Волосся було більше, ніж Жинь коли-небудь бачила на чоловікові. Хода Суні була дещо дивною — немовби в людиноподібної мавпи, немовби він волів пересувався по деревах, а не прямо йти по землі. Його руки були майже такі ж в обхваті, як увесь тулуб Жинь. Здавалося, він заввиграшки міг розколоти її голову, ніби горіх, якби лишень захотів.
Він закрокував до Цике.
— Велика Черепахо, — ледь чутно пробурмотіла Жинь. — Хто він?
— Матір Суні трахнув мавпа, — радісно прощебетав Жамса.
— Заткнися, Жамсо. Суні пов’язаний із Богом Мавп, — пояснив Унеґень. — Хіба ти не радий, що він на нашому боці?
Жинь не була певна, що стала боятися Суні менше, проте той був уже біля їхнього столу.
— Як усе пройшло? — радісно запитав Унеґень. — Вони тебе бачили?
Здавалося, Суні не чув Унеґеня. Він підняв голову, немовби принюхувався до них. На його скронях запеклася кров. Через скуйовджене волосся й порожній погляд він дужче скидався на тварину, аніж на людину, немовби дикий звір не міг вирішити, нападати йому чи втікати.
Жинь напружилася. Щось негаразд.
— Так гучно, — сказав Суні. Його голос скидався на низьке гарчання, піщане та гортанне.
Усмішка на обличчі Унеґеня згасла.
— Що?
— Вони досі кричать.
— Хто досі кричить?
Очі Суні металися по столу. Його погляд був шаленим і розосередженим. Жинь напружилася — і за мить Суні стрибнув на стіл перед ними. Він схопив рукою Унеґеня за шию, пришпилюючи його до підлоги. Унеґеню забракло повітря, він нестямно молотив руками незграбний тулуб Суні.
Жинь відстрибнула вбік, піднімаючи стілець як зброю, а Цара схопилася за лук.
Суні зчепився з Унеґенем на підлозі. Почулося ляскання, а потім на тому місці, де щойно стояв Унеґень, з’явився рудий лис. Він майже висковзнув із рук Суні, але той стиснув пальці дужче і схопив лиса за горло.