Настрої населення обернулися проти Міліції. Перший, П’ятий та Восьмий підрозділи намагалися підтримувати воєнний стан, але зіткнулися з відкритою непокорою та заколотами.
Воєначальники, яким відчайдушно потрібно було знайти цапа-відбувайла, публічно звинувачували в цих невдачах Алтаня. Їм було на руку ще й те, що бомбардування підірвало довіру до нього як до командира. Алтань здобув першу бойову перемогу, але її вирвали в нього з рук і перетворили на трагічну поразку, приклад того, якими можуть бути наслідки необдуманих дій.
Коли Алтань нарешті вийшов зі свого кабінету, здавалося, що він змирився. Ніхто не згадував про його відсутність, Цике немовби колективно прикидалися, що взагалі нічого не було. Алтань зовсім не видавався невпевненим, його поведінка стала майже маніакальною.
— Тож ми повернулися туди, звідки починали, — сказав він, швидкими кроками міряючи кабінет. — Добре. Ми дамо відсіч. Наступного разу прорвемося. Наступного разу переможемо.
Алтань запланував нові операції, які вони заледве змогли б виконати. Але Цике не були легендарними солдатами, вони були найманцями. Битва на болоті була для них нечуваним прикладом командної роботи. Їх тренували прибирати важливі цілі, а не воювати з батальйонами. А політичні вбивства навряд чи допоможуть виграти війну. Федерація не змія, яку можна перемогти, відтявши голову. Якщо генерала вбивали в його таборі, йому на зміну миттю підвищували полковника. Якби Цике працювали як зазвичай, організовуючи одне вбивство за іншим, то це був би повільний та неефективний спосіб ведення війни.
Тож Алтань використовував своїх солдатів як ударну групу партизанів. Вони крали припаси, здійснювали раптові набіги й завдавали ворожим таборам якомога більшої шкоди.
— Я хочу відмежувати всю лінію зіткнення, — оголосив Алтань, накресливши велике коло на мапі. — Мішки з піском. Колючий дріт. За наступні двадцять чотири години нам потрібно звести до мінімуму всі точки виходу. Я хочу повернути нам цей склад.
— Не вийде, — ніяково промовив Бадзі.
— Чому? — випалив Алтань. На шиї в нього пульсувала вена, під очима залягли темні кола. Жинь сумнівалася, що останні декілька днів він спав.
— Бо в тому колі тисячі їхніх людей. Це неможливо.
Алтань уважно вивчав мапу.
— Для звичайних солдатів, може, й так. Але в нас є боги. Вони не зможуть розбити нас на відкритому полі.
— Зможуть, якщо їх тисячі, — Бадзі підвівся, зі скреготом відсуваючи стілець. — Упевненість — це зворушливо, Тренсиню, але це самогубче завдання.
— Я б не був…
— У нас восьмеро солдатів. Цара та Унеґень кілька днів не спали. Суні невдало спустився з Кам’яної гори, а Жамса ще не отямився як слід після вибуху. Може, якби Чаґхань був тут, нам це й удалося б, але гадаю, доручення, з яким ти його відіслав, значно важливіше.
У руці Алтаня хруснув пензель.
— Ти суперечиш мені?
— Я показую, що ти обманюєшся, — Бадзі відсунув стілець убік і закинув граблі на спину. — Тренсиню, ти гарний командир, і я піду на ризик, якого ти просиш, але я корюся лише тим наказам, які мають хоч якийсь довбаний сенс. А тут його й близько немає.
Розгніваний, він квапливо вийшов зі штабу.
Навіть ті операції, які вони виконували, були фаталістичними, відчайдушними. Жинь підозрювала, що з кожною закладеною бомбою, кожним підпаленим табором вони лише ще дужче дратували Федерацію. Хоча Цара та Унеґень і приносили цінні розвіддані, П’ятий відмовлявся діяти за ними. А з усіма руйнуваннями, на які були здатні Суні, Бадзі та Жамса, це все одно була лише крапля в морі порівняно з величезними таборами Федерації, які поступово розросталися, що більше прибувало кораблів із військами на узбережжя.
Цике працювали на межі можливостей, особливо Жинь. Кожну хвилину не під час операцій вона витрачала на патрулювання. А коли не виконувала обов’язків, то тренувалася з Алтанем.
Але ці заняття зайшли в глухий кут. Жинь швидко робила успіхи в бою з мечем, обеззброюючи Алтаня майже так само часто, як він її, але ні на крок не наблизилася до прикликання Фенікса порівняно з тим, що відбулося на болотах.
— Я не розумію, — сказав Алтань. — Ти вже це робила. Ти робила це в Сінеґарді. Що тебе спиняє?
Жинь знала, у чому проблема, хоча й не могла визнати цього.
Вона боялася.
Боялася, що сила поглине її. Боялася, що прорве діру в порожнечу, як це зробив Дзян, що сама розчиниться в тій силі, яку прикличе. Хай би що говорив Алтань, вона не могла просто ігнорувати два роки навчання в Дзяна.
А коли Жинь медитувала, Спірлійка, немовби відчуваючи її страх, щоразу ставала все яскравішою. Тепер Жинь могла розгледіти деталі, яких не помічала раніше: тріщини на її шкірі, немовби Спірлійку розбили на друзки, а потім склеїли докупи, шрами від опіків на місці з’єднання.
— Не здавайся, — сказала Жінка. — Ти була такою хороброю… Але щоб опиратися силі, самої хоробрості замало. Хлопцеві це не до снаги, а ти за крок до того, щоб здатися… Але саме цього він і хоче, саме це він і запланував.
— Боги нічого не хочуть, — заперечила Жинь. — Вони — просто сила. Міць, яку можна перехопити. Як може бути неправильним використовувати те, що вже існує в природі?
— Такий цей бог, — сказала Жінка. — Природа цього бога — знищувати. Природа цього бога — бути жадібним, ніколи не задовольнятися тим, що він пожирає. Будь обережна…
Крізь тріщини на тілі Спірлійки заструменіло світло, немовби вона світилася зсередини. Її обличчя скривилося від болю, а потім вона зникла, розбиваючи простір у порожнечі.
Напад у середмісті забрав немало життів цивільних, місто просочувала атмосфера напруженої підозріливості. Через два тижні після вибуху селітри люди Дзюна прирекли на смерть шістьох нікарських фермерів за те, що ті шпигували для Федерації. Видно, їм пообіцяли безпечний вихід із міста в облозі, якщо вони нададуть цінну інформацію. Або ж їм просто треба було чимось прогодуватися. Так чи інакше, тисячі рибалок, жінок і дітей із поєднанням радості й огиди спостерігали за тим, як Дзюнь прилюдно відрубав зрадникам голови, нашпилив на палі і виставив на огляд уздовж високих зовнішніх мурів.
Пильність, із якою цивільні спостерігали одне за одним, була сильнішою і жорсткішою, аніж будь-які заходи, які могла запровадити Міліція. Коли пішли чутки про те, що Федерація планує отруїти центральний водозабір міста, банди озброєних чоловіків прочісували вулиці, зупиняючи та обшукуючи випадкових перехожих. Усіх, хто мав при собі порошкоподібні речовини, дуже били. Зрештою солдатам підрозділів довелося втрутитися, щоб натовп не розірвав групу торгівців, які доставляли трави для лікарні.
З плином тижнів плечі Алтаня сутулилися все дужче, обличчя стало виснаженим і худим. Очі тепер постійно були оточені темними колами. Він майже не спав і відходив від роботи значно пізніше за будь-кого з них, а прокидався значно раніше. Він відпочивав короткими уривчастими перервами, якщо взагалі відпочивав.
Алтань годинами нестямно крокував стінними укріпленнями, видивлявся на горизонті якихось ознак руху ворога, немовби хотів наступного нападу, щоб особисто мати нагоду битися з усією Федерацією.
Якось, коли Жинь зайшла до його кабінету відзвітувати за розвідку, вона побачила, що він заснув прямо за столом. Щока була вимазана чорнилами, бо він притиснувся нею до військових планів, які обмірковував годинами. Плечі важко опустилися на дерев’яну поверхню. Напруження, яке зазвичай не сходило з його обличчя, зникло, і тепер Алтань видавався щонайменше років на п’ять молодшим.
Жинь постійно забувала, який він юний.
Такий вразливий.
Від нього пахло димом.
Вона нічого не могла вдіяти. Простягла руку й легенько торкнулася його плеча.
Алтань миттю сів. Однією рукою інстинктивно потягнувся до кинджала, а другу виставив перед собою, миттю запалюючи вогонь. Жинь швидко відступила назад.
Алтань декілька разів панічно вдихнув і лише потім побачив Жинь.
— Це лише я, — сказала вона.
Його груди здійнялися й опустилися, а потім дихання сповільнилося. Їй здалося, що вона побачила в його очах страх, але він зглитнув, і на обличчя знову лягла безпристрасна маска.