— Я знав би, що це нереально.
— Десь у глибині розуму ти знав би, що це нереально. Але чи зміг би зробити це тієї ж миті? Дивитися в материні очі, слухати її благання й устромити їй ножа в горло?
— Якби знав, що це жодним чином не моя мати, — сказав Неджа. — Чимей здається страшною, лише якщо застає тебе зненацька. Але не тоді, коли ти знаєш.
— Сумніваюся, що так, — сказала Жинь. — Ця тварюка не просто налякала одного чи двох людей. Вона нажахала пів міста. Ба більше, у бестіарії не сказано, як її вбити. Немає жодних історичних записів про перемогу над чимей. З цією ми битимемося наосліп.
Вулиці в центрі міста були спокійними: двері зачинені, попід будівлями стояли вози. Там, де мав бути галасливий ринок, було курно й тихо.
Але не порожньо.
На вулицях валялися тіла з різними ушкодженнями.
Жинь схилилася над найближчим трупом і перевернула його. Тіло було ціле, за винятком голови. Обличчя немовби пожували в найстрахітливіший спосіб. Очниці порожні, носа бракувало, губи начисто зірвані.
— Ти не жартувала, — визнав Неджа й затулив рота рукою. — Тигрячі цицьки. Що станеться, коли ми її знайдемо?
— Мабуть, я її вб’ю. А ти можеш допомогти.
— Ти зухвало самовпевнена у своїх бойових навичках, — сказав Неджа.
— В Академії я надерла тобі зад. Я реально оцінюю свої бойові навички.
Хвалькуватість допомагала. Відганяла страх.
Через метрів півтора-два Неджа перевернув ще одне тіло. На ньому була темно-синя форма Збройних сил Федерації. П’ятикутна жовта зірка праворуч на грудях визначала належність до офіцерського рангу.
— Бідолаха, — сказав Неджа. — Хтось не отримав послання.
Жинь оминула Неджу й простягла смолоскип уперед над закривавленим проходом. На бруківці були розкидані скалічені тіла цілого ескадрону Федерації.
— Не думаю, що його відправила Федерація, — повільно промовила Жинь.
— Можливо, весь цей час тримали тварюку під замком, — припустив Неджа. — Можливо, не знали, на що вона здатна.
— Федерація ніяк не могла цього зробити, — сказала вона. — Ти бачив, якими обачними вони були з катапультами в Сінеґарді. Вони б не випустили тварюку, не маючи змоги її контролювати.
— То вона просто прийшла сама? Чудовисько, якого ніхто не бачив століттями, вирішило з’явитися знову в місті, яке в цей час в облозі?
Жинь мала тривожну підозру щодо того, звідки взялася чимей. Вона вже бачила чудовисько раніше — на ілюстраціях звіринцю Нефритового Імператора.
«Я прикличу сюди істот, яким у цьому світі не місце».
Відкривши в Сінеґарді ту порожнечу, Дзян прорвав діру в матерії між їхнім світом і суміжним. А тепер, коли Хранителя Воріт не стало, крізь цю діру пробралися демони.
«Така ціна. Завжди є ціна».
Тепер Жинь розуміла, що він мав на увазі.
Вона виштовхала ці думки зі свідомості й схилилася, щоб ретельніше оглянути тіла. Це було безглуздо. Звісно, їх усіх не могли застати зненацька. Якби вони билися з чудовиськом, то вмерли б із витягнутими мечами. Мали б бути ознаки боротьби.
— Як гадаєш, де… — почала була вона, та Неджа холодною рукою затиснув їй рота.
— Прислухайся, — прошепотів він.
Жинь нічого не почула. Але потім на іншому боці ринкової площі зсередини перевернутого воза почувся неясний шум, немовби щось трясли. А потім струшування затихло, поступившись іншому звуку, схожому на ридання.
Жинь підійшла ближче, витягнувши вперед факел, щоб роздивитися.
— Ти з глузду з’їхала? — Неджа схопив її за руку. — То може бути сама тварюка.
— І що ж нам тепер робити, тікати від неї? — Жинь відмахнулася від нього й поволі пішла до воза.
Неджа вагався, але Жинь чула, що він ішов позаду. Коли вони дійшли до воза, Неджа глянув їй у вічі крізь вогонь від смолоскипа, і вона кивнула. Жинь витягла меча, і вони разом зірвали з воза накриття.
— Іди геть!
Під накриттям була не тварюка, а маленька дівчинка, зростом Неджі десь до пояса. Дівчинка скрутилася в глибині воза. Вона була вбрана в тонку закривавлену сукню. Побачивши їх, вона пронизливо закричала і сховала голову в колінах. Від жаху все її тіло здригалося в схлипуваннях.
— Геть! Геть від мене!
— Опусти меч, ти її лякаєш! — Неджа вийшов уперед, затуливши Жинь собою, щоб дівчинка її не бачила. Він переклав смолоскип у другу руку і м’яко торкнувся плеча малої.
— Гей. Гей, усе добре. Ми прийшли тобі допомогти.
Дівчинка схлипнула.
— Страшне чудовисько…
— Знаю. Чудовиська тут немає. Ми, гм, ми його налякали. І тобі не зашкодимо, обіцяю. Можеш глянути на мене.
Дівчинка повільно підняла голову й зустрілася поглядом із Неджею. Її очі на заплаканому личку були величезні, широко розплющені й налякані.
Коли Жинь зазирнула в ті очі через плече Неджі, її кольнуло якесь дуже дивне відчуття, несамовите бажання будь-якою ціною захистити маленьку дівчинку. Це відчуття було немовби фізична потреба, немовби чужорідний материнський інстинкт. Вона ладна була померти, аби лише не дозволити завдати шкоди невинному дитяті.
— Ти не чудовисько? — проскиглила дівчинка.
Неджа простягнув до неї руки, щоб витягти.
— Ми повністю люди, — м’яко сказав він.
Дівчинка схилилася йому в руки, і схлипування стихли.
Жинь вражено дивилася на Неджу. Здавалося, він точно знав, як поводитися з дітьми, припасував тон і мову тіла, щоб якомога більше її заспокоїти.
Неджа передав Жинь смолоскип, а другою рукою гладив дівчинку по голові.
— Дозволиш мені допомогти тобі вибратися звідси?
Дівчинка несміливо кивнула й підвелася. Неджа схопив її за талію, витягнув із розбитого воза і обережно поставив на землю.
— Ось. З тобою все буде гаразд. Можеш іти?
Вона знову кивнула і, тремтячи, потягнулася до його руки. Неджа міцно схопив її, обгорнувши тонкими пальцями крихітну долоньку.
— Не хвилюйся, я нікуди не піду. У тебе є ім’я?
— Кхудалі, — прошепотіла вона.
— Кхудалі. Тепер ти в безпеці, — пообіцяв Неджа. — Ти з нами. А ми — вбивці чудовиськ. Але нам потрібна твоя допомога. Будеш сміливою для мене?
Кхудалі важко зглитнула й кивнула.
— Гарна дівчинка. А тепер можеш мені розповісти, що трапилося? Усе, що пам’ятаєш.
Кхудалі глибоко вдихнула й, затинаючись, заговорила тремтливим голосом:
— Я була з батьками і сестрою. Ми просто їхали на возі додому. Міліція попереджала не затримуватися допізна, тому ми хотіли повернутися вчасно, а потім… — Кхудалі знову почала схлипувати.
— Усе гаразд, — швидко сказав Неджа. — Ми знаємо, прийшла тварюка. Мені просто треба, щоб ти розказала якомога детальніше. Усе, що згадається.
Кхудалі кивнула.
— Усі кричали, але солдати нічого не робили. А коли воно пройшло поруч із нами, Федерація лише спостерігала. Я сховалася у возі. Я не бачила обличчя тварюки.
— Ти бачила, куди вона пішла? — різко запитала Жинь.
Кхудалі позадкувала і сховалася за Неджу.
— Ти її лякаєш, — тихо промовив Неджа, жестом показуючи Жинь відійти. Він знову повернувся до дівчинки. — Можеш показати, в який бік вона попрямувала? — м’яко запитав він. — Куди вона пішла?
— Я… Я не можу розказати, як туди дістатися. Але можу провести, — сказала вона. — Я пам’ятаю.
Дівчинка провела їх декілька кроків до рогу вулиці, а потім зупинилася.
— Ось тут тварюка з’їла мого братика, — сказала вона. — А потім зникла.
— Зачекай-но, — мовив Неджа. — Ти ж казала, що приїхала сюди з сестрою.
Кхудалі глянула на Неджу тими ж таки широко розплющеними благальними очима.
— Мабуть, що так, — сказала вона.
А потім усміхнулася.
Однієї миті то була маленька дівчинка, а вже наступної довготелеса тварюка. Усе її тіло, за винятком обличчя, вкривало грубе чорне хутро. Непропорційні кінцівки діставали до землі, немов мавпячі руки Суні. Голова була дуже маленькою, ще головою Кхудалі, від чого тварюка здавалася навіть страхітливішою. Вона простягла до Неджі товсті пальці й підняла його за комір у повітря.