Жинь замислилася про те, як людина, яка постійно розгулювала по Академії без одягу, могла говорити такі речі з серйозним виразом на обличчі. А ще замислилася, як характеризує її саму те, що вона йому повірила.
Як це завжди бувало з Дзяном, розуміння приходило болісно повільно. Ще до турніру Жинь затямила, що улюбленим методом викладання Дзяна було спочатку зробити, а пояснювати вже потім, якщо взагалі пояснювати. Вона майже одразу зрозуміла, що якщо поставить неправильне запитання, то не отримає бажаної відповіді. «Той факт, що ти запитуєш, — сказав би Дзян, — слугує доказом того, що ти ще не готова це знати».
Жинь навчилася тримати рот на замку й просто йти за Дзяном.
Дзян ретельно вибудовував для неї основи, хоча на перший погляд його вимоги видавалися дурними й марними. Він змусив Жинь переписати підручник з історії давньонікарською, а потім перекласти його знову. Змусив цілий прохолодний осінній день простояти в струмку, ловлячи мільку голими руками. Він вимагав, щоб Жинь виконувала всі домашні завдання неосновною лівою рукою, тож їй знадобилося вдвічі більше часу, щоб написати есе, і здавалося, що їх писала дитина. Дзян змусив її цілий місяць жити двадцятип’ятигодинними днями. Змусив протягом двох тижнів виходити назовні тільки вночі, тож Жинь бачила лише нічне небо й моторошно тихий Сінеґард, а коли поскаржилася, що пропускає інші заняття, Дзян не виявив ані краплі співчуття. Він змусив її перевірити, як довго вона може протягнути без сну. І як довго може не прокидатися.
Жинь проковтнула скептицизм, зробила стрибок у віру і вирішила виконувати всі вказівки, сподіваючись, що на іншому боці буде просвітлення. От тільки вона не стрибала наосліп, бо вже знала, що там, на іншому боці. Вона щодня бачила перед собою докази просвітлення.
Бо Дзян робив те, на що люди не здатні.
Він змусив листя під ногами кружляти, а сам навіть не ворухнувся.
Жинь за першим разом подумала, що то гра вітру.
А потім він зробив це знову і знову, лише аби довести, що повністю все контролює.
— От чорт, — сказала вона, а потім повторила. — Чорт. Чорт. Чорт. Як. Як?
— Легко, — відповів він.
Жинь здивовано глянула на майстра.
— Це ж… це не бойові мистецтва, це…
— Що це? — наполягав Дзян.
— Надприродне.
Дзян самовдоволено всміхнувся.
— Надприродне — це слово, яке позначає все, що не вписується у твоє нинішнє розуміння світу. Я маю здолати в тобі цю невіру. Треба, щоб ти просто прийняла те, що все це можливо.
— Я маю сприйняти за істину те, що ви бог?
— Не будь дурепою. Я не бог, — сказав він. — Я смертний, який прокинувся, сила в обізнаності.
Дзян командою прикликав подув вітру. Змусив дерева хитатися, лишень вказавши на них. Пустив кола на воді, не торкаючись її, і зміг змусити тіні перекрутитися й розтягтися, щось прошепотівши.
Жинь розуміла, що Дзян показує їй ці вміння, бо якби він просто сказав, що це можливо, вона не повірила б. Він створив їй тло для можливостей, мережу нових уявлень. Як пояснити дитині суть сили тяжіння, доки вона не знає, що означає падати?
Деякі істини можна завчити запам’ятовуванням, наприклад, із підручників історії чи уроків граматики. А деякі мають укорінюватися повільно, стати істинними, бо вони — невід’ємна частина моделі всіх речей.
«Влада диктує прийнятність», — якось сказав їй Кітай. Чи можна цей принцип застосувати й до матерії природного світу?
Дзян змінив уявлення Жинь про те, що є реальним. Продемонструвавши їй неможливе, він налаштував її підхід до матеріального всесвіту.
Це далося йому легше, бо вона хотіла повірити. Вона вписувала у власний розум ці виклики сприйняттю реальності без суттєвих травм від узгодження. Травматична подія вже сталася. Жинь відчувала, як її пожирає полум’я. Вона знала, що таке горіти. Вона не мусила цього уявляти. Це вже сталося.
Жинь навчилась опиратися запереченню того, що їй показував Дзян, бо це не вписувалося в її попередні уявлення про те, як влаштований світ. Вона навчилася не бути шокованою.
Пережите під час турніру прорвало велику діру з нерівними краями в її розумінні світу, і вона сподівалася, що Дзян цю діру заповнить.
Іноді, якщо вона вже була готова поставити правильне запитання, Дзян відправляв її до бібліотеки шукати відповідь самій.
Коли Жинь запитала, де раніше практикували вірування, Дзян відправив її в даремну гонитву за химерним і таємничим. Змусив прочитати тексти про давніх сновид із південних островів і їхні знахарські практики зцілення. Написати розгорнуті доповіді про селищних шаманів від Внутрішніх держав до півночі, про те, як вони впадали у транс і мандрували духами в тілах орлів. Зосереджено вивчати свідчення від нікарських селян із півдня, які називали себе ясновидцями.
— Як би ти описала всіх цих людей? — запитав він.
— Диваки. Люди з уміннями або люди, які вдають, що мають уміння. — Жинь не бачила якогось іншого зв’язку між цими групами людей. — А як би ви їх описали?
— Я назвав би їх шаманами, — сказав він. — Тими, хто спілкується з богами.
Коли Жинь запитала, що Дзян має на увазі під богами, він змусив її вивчати релігію. Не лише нікарську, а всі релігії світу, які практикували ще з початку часів.
— Що люди розуміють під богами? — запитав Дзян. — Навіщо нам боги? Яку мету боги виконують у суспільстві? Вивчи ці питання. Знайди на них відповіді.
Через тиждень Жинь виклала всі свої думки в чудовій доповіді про відмінності між нікарськими та призахідницькими релігійними традиціями. З гордістю перерахувала свої висновки Дзяну в саду вірувань.
У призахідників лише одна церква. Вони вірять в одне божество — Святого Творця, відокремленого та вищого від усіх справ смертних, втіленого в образі людини. Жинь аргументувала, що цей бог, Творець, є способом підтримання урядового порядку в Призахідній республіці. Священники ордену Святого Творця не мали політичних посад, але володіли більшим контролем над культурою, ніж центральний уряд. Оскільки Призахідна республіка — велика країна без воєначальників з абсолютною владою над округами, закони запроваджували шляхом ширення міфу про моральні заповіді.
Натомість Імперія була країною людей, яких Жинь назвала упередженими атеїстами. Звісно, богів у Нікані було вдосталь. Але, як і Фани, більшість нікарців ставали релігійними лише тоді, коли це було вигідно. Мандрівні монахи Імперії складали незначну частку населення й були радше простими хранителями минулих традицій, аніж частиною якоїсь інституції з реальною владою.
У Нікані боги були героями міфів, символами культури, іконами, які треба вшановувати під час важливих життєвих подій, наприклад весіль, народження чи смерті. Втіленням емоцій, які переживали самі нікарці. Але ніхто по-справжньому не вірив, що довіку не матиме щастя, якщо забуде запалити пахощі Лазуровому Дракону. Ніхто по-справжньому не вірив, що можна вберегти коханих, молячись Великій Черепасі.
Нікарці дотримувалися цих ритуалів попри все, виконували ці дії, бо їх це заспокоювало, бо для них це був спосіб висловити свої тривоги стосовно відпливів і приливів удачі.
— Тож і на сході, і на заході релігія — просто соціальна концепція, — підсумувала Жинь. — Відмінність лише в застосуванні.
Дзян уважно вислухав її доповідь. Коли Жинь закінчила, він по-дитячому надув щоки й потер скроні.
— То, на твою думку, нікарська релігія — це просто марновірство?
— Нікарська релігія надто необдумана, щоб мати бодай якийсь ступінь достовірності, — сказала Жинь. — Чотири вищі боги: Дракон, Тигр, Черепаха та Фенікс. Потім місцеві домашні боги, селищні боги-хранителі, тваринні боги, боги річок, боги гір… — вона перелічувала, загинаючи пальці. — Як вони всі можуть існувати в одному просторі? Як може існувати духовний вимір, якщо всі ці боги борються між собою за вищість? Найкраще це можна пояснити тим, що коли в Нікані ми кажемо «бог», то маємо на увазі розповідь. Та й годі.
— То в богів ти не віриш? — запитав Дзян.
— Я вірю в богів не більше за будь-якого нікарця, — відповіла вона. — Вірю в богів як культурні факти. Як метафори. Як те, що, на нашу думку, нас убереже, бо нам не лишається нічого іншого. Як прояв наших неврозів. Але не як у щось справжнє. Щось, здатне мати реальні наслідки для всесвіту.