Жинь склала руки на грудях.
— І що ж кажуть?
Якийсь час Кітай просто мовчав.
— Думаю, ти розумієш, про що я. І це, гм, недобре.
Невже вона очікувала чогось іншого? Жинь закотила очі.
— Я їм не подобаюся. Теж мені несподіванка.
— Річ не в тім, — сказав Кітай. — Вони тебе бояться.
— Бо я перемогла в турнірі?
— Бо ти ввірвалася сюди з провінційного містечка, про яке ніхто навіть не чув, а потім відмовилася від однієї з найпрестижніших заявок в Академії заради того, щоб учитися в тутешнього божевільного. Вони не можуть збагнути, в чому річ. Не знають, чого ти намагається досягти, — Кітай нахилився до неї. — А чого ти намагаєшся досягти?
Жинь вагалася. Вона впізнала вираз, що застиг на Кітаєвому обличчі. Останнім часом він з’являвся дедалі частіше, коли її навчання все більше віддалялося від тем, які можна легко пояснити мирянину. Кітай страшенно не любив, коли не міг дістати повної інформації, а вона страшенно не любила щось приховувати від нього. Але як пояснити йому мету навчання віруванням, якщо часто їй заледве вдавалося виправдати цей предмет і перед собою?
— Того дня на арені зі мною дещо трапилося, — нарешті промовила Жинь. — Я намагаюся з’ясувати, що саме.
Вона вже приготувалася до зіткнення з радикальним скептицизмом Кітая, але він лише кивнув.
— І ти думаєш, що Дзян може дати ці відповіді?
Жинь видихнула.
— Якщо не він, то ніхто.
— Але ж чутки…
— Божевільні. Вигнанці. В’язні в Баґхрі, — сказала вона. У кожного була власна страшна історія про попередніх учнів Дзяна. — Я знаю. Повір мені, я знаю.
Кітай довго й допитливо дивився на неї. Нарешті він кивнув на її неторкану миску вівсянки. Жинь готувалася до контрольної в Дзіми й забула попоїсти.
— Просто бережи себе, — промовив він.
Другорічки мали право битися на арені.
Тепер, після випуску Алтаня, зіркою двобоїв став Неджа, і під жорстким наставництвом Дзюня він швидко перетворився на ще страхітливішого бійця. Уже через місяць його почали викликати на двобій учні на два чи й на три роки старші, а до другої весни він став беззаперечним чемпіоном арени.
Жинь також кортіло стати до двобоїв, але єдина розмова з Дзяном поклала край її пориванням.
— Ти не битимешся, — якось сказав він, коли вони балансували на стовпах над струмком.
Жинь миттю плюхнулась у воду.
— Що?! — випалила вона, щойно змогла підвестися.
— У двобоях беруть участь лише ті учні, чиї майстри дали на це дозвіл.
— То дайте мені дозвіл!
Дзян вмочив великого пальця на нозі у воду і обережно підняв його.
— Ні.
— Але я хочу битися!
— Цікаво, але недоречно.
— Але…
— Жодних «але». Я твій майстер. Ти не ставиш під сумнів мої накази, ти їм коришся.
— Я коритимуся наказам, які матимуть для мене сенс, — відповіла вона, шалено розгойдуючись на стовпі.
Дзян пхикнув.
— Суть двобоїв не в перемозі, їхня мета — продемонструвати нові техніки. І що ж зробиш ти? Спалахнеш на очах інших студентів?
Далі Жинь цієї теми не розвивала.
За винятком двобоїв, на які Жинь ходила постійно, сусідок по кімнаті вона бачила нечасто. Нян вічно затримувалася допізна з Еньжо, а Венка вільні години проводила на патрулюванні з Міською вартою або на тренуваннях із Неджею.
Кітай почав займатися разом з нею в жіночій спальні, але лише тому, що це єдине місце на території Академії, де точно нікого не було. В останньому наборі першорічок жінок не було, а Кужел і Арда закінчили Академію наприкінці першого року Жинь. Обом запропонували престижні посади молодших офіцерів у Третьому та Восьмому підрозділах відповідно.
Алтань теж поїхав. Але ніхто не знав, до якого підрозділу. Жинь очікувала, що в Академії про це ширитимуться чутки. Але Алтань зник, немовби його ніколи й не було в Сінеґарді. У їхньому класі легенда про Алтаня Тренсиня почала тьмяніти, і коли до Академії приїхала наступна група першорічок, ніхто з них уже не знав, хто такий Алтань.
З плином місяців Жинь усвідомила неочікувану перевагу того, що була єдиною ученицею за напрямом вірувань, адже тепер не мусила безпосередньо конкурувати з рештою однокласників.
Хоча й приязнішими від того вони не стали. Але Жинь уже не чула жартиків про свій акцент, Венка вже не морщила носа щоразу, коли вони лишалися наодинці в жіночій спальні, і поступово сінеґардці звикли до її присутності, хай навіть і не з великим захватом.
Єдиним винятком був Неджа.
Усі заняття, окрім бойових мистецтв та вірувань, у них були спільні. Вони щосили намагалися повністю ігнорувати присутність іншого. На багатьох поглиблених заняттях було так мало учнів, що часто Жинь почувалася дуже ніяково, але їй здавалося, що холодна відчуженість краща за активне цькування.
Але вона однаково звертала на Неджу увагу. А як інакше? Очевидно, що він був зіркою класу й поступався Кітаю хіба що в стратегії та лінгвістиці, але в усьому іншому, по суті, став новим Алтанем в Академії. Майстри захоплювалися ним, новоприбулі студенти вважали богом.
— Не такий він уже й особливий, — пробурчала вона Кітаю. — Свого року навіть не переміг у турнірі. Вони взагалі про це знають?
— Звісно, знають, — не відриваючи погляду від домашнього завдання з мови, відповів Кітай із терплячим роздратуванням людини, яка вже багато разів чула схожі розмови.
— То чого ж вони не вшановують мене? — поскаржилася Жинь.
— Бо ти не б’єшся на арені. — Кітай заповнив останній пропуск у таблиці відмінювання призахідницьких дієслів. — А ще тому, що ти дивна й невродлива.
Однак загалом дитяче суперництво в їхньому класі зникло. Частково тому, що вони просто подорослішали, а частково через те, що зникло напруження навислих Випробувань — учні були впевнені, що їх не відрахують з Академії, доки вони отримують відповідні оцінки, — а частково, бо навчання стало таким складним, що вони просто не могли відволікатися на дрібні суперечки.
Але ближче до кінця другого року клас знову почав розділятися — цього разу залежно від провінцій та політичних поглядів.
Безпосередньою причиною такого розколу стала дипломатична криза, пов’язана з військами Федерації на кордоні провінції Коня. Сутичка на заставі між муґенськими торговцями та нікарськими робітниками стала смертельною. Муґенці відправили озброєних поліціянтів убити слідчих. Прикордонний патруль провінції Коня відповів тим самим.
Майстра Ірдзяха негайно викликали до дипломатичної групи Імператриці, а це означало, що заняття зі стратегії скасували на два тижні. Однак студенти про це дізналися лише з написаної нашвидкуруч записки, яку їм лишив Ірдзях.
— «Коли повернуся, не знаю. Відкрито вогонь з обох сторін. Убито чотирьох цивільних», — Нян прочитала вголос записку Ірдзяха. — О боги. Це війна, так?
— Не обов’язково, — Кітай єдиний зберігав абсолютний спокій. — Сутички трапляються постійно.
— Але ж загиблі…
— Загиблі є постійно, — сказав Кітай. — Так триває вже майже два десятиліття. Ми ненавидимо їх, вони ненавидять нас, і певна невелика кількість людей через це помирає.
— Загинули нікарські громадяни! — вигукнула Нян.
— Так, загинули, але Імператриця нічого з цим не робитиме.
— Вона й не може нічого зробити, — перебив Хань. — У провінції Коня замало військ, щоб утримати фронт, наше населення нечисленне, тож вербувати нікого. Реальна проблема в тому, що деякі Воєначальники не можуть поставити на перше місце національні інтереси.
— Ти не знаєш, про що говориш, — мовив Неджа.
— Я знаю, що на кордоні гинуть люди мого батька, — сказав Хань. Несподівана ядучість у його голосі здивувала Жинь. — А тим часом твій батько спокійнісінько сидить у своєму палацику, заплющуючи на це очі, бо йому добре та безпечно між двома буферними провінціями.
Ніхто й ворухнутися не встиг, як Неджа схопив Ханя ззаду за шию й ударив його обличчям об стіл.
У класі запала тиша.
Хань глянув угору, надто приголомшений, щоб відповісти. З чутним хрускотом у нього зламався ніс, кров стікала вниз на підборіддя.