Неджа відпустив шию Ханя.
— Не смій патякати про мого батька.
Хань виплюнув щось схоже на уламок зуба.
— Твій батько довбаний боягуз.
— Я сказав — заткнись!
— У вас найчисельніші війська в Імперії, і ви їх не розгортаєте, — сказав Хань. — Чому, Неджа? Маєте на ці війська якісь інші плани?
У Неджі спалахнули очі.
— Хочеш, щоб я зламав тобі шию?
— Муґенці не збираються вторгатися, — швидко перебив Кітай. — Звісно, вони зчинять галас на кордоні з провінцією Коня, але наземного вторгнення не плануватимуть. Не захочуть злити призахідників.
— Призахідникам і діла до цього не буде, — заперечив Хань. — Вони роками не переймаються, як там справи у східній півкулі. Ані послів, ані дипломатів…
— Це через перемир’я, — сказав Кітай. — Вони вважають, що в цьому немає потреби. Але якщо Федерація порушить рівновагу, вони втрутяться. І командування муґенців це знає.
— А ще командування муґенців знає, що ми не маємо скоординованого захисту кордонів та військового флоту, — випалив Хань. — Не тіш себе ілюзіями.
— Наземне вторгнення — не надто розумний хід для муґенців, — наполягав Кітай. — Перемир’я вигідне для них. Вони не кинуть на смерть до центральної частини Імперії тисячі своїх людей. Війни не буде.
— Звісно, — Хань схрестив руки на грудях. — А навіщо ж тоді нас тренують?
Друга криза сталася через два місяці по тому. Декілька прикордонних міст у провінції Коня почали бойкотувати муґенські товари. Муґенські генерали відреагували на це, послідовно зачинивши, пограбувавши та спаливши всі нікарські підприємства по той бік муґенського кордону.
Щойно до Сінеґарда дійшли ці новини, Хань негайно виїхав із Академії, аби приєднатися до батькового батальйону. Дзіма пригрозила йому відрахуванням, якщо він поїде без дозволу. Хань лише кинув свою нарукавну пов’язку їй на стіл.
Третя криза настала після смерті Імператора Федерації. Нікарські шпигуни доповіли, що кронпринц Рьохай готовий заступити його на троні, і ця новина глибоко стурбувала всіх майстрів Академії. Принц Рьохай — молодий, запальний та запеклий націоналіст — був провідним членом військової партії муґенців.
— Він роками закликав до наземного вторгнення, — пояснив класу Ірдзях. — А тепер йому випала нагода втілити свій задум у життя.
Наступні шість тижнів видалися надзвичайно напруженими. Навіть Кітай перестав сперечатися, що муґенці нічого не робитимуть. Студенти, переважно вихідці з прикордонної півночі, подали прохання про від’їзд додому. Усім без винятку відмовили. Та попри це кілька з них все одно поїхали, хоча більшість підкорилися наказу Дзіми — якщо дійде до війни, то якісь зв’язки з Сінеґардом краще, ніж нічого.
Новий Імператор Рьохай не оголосив про наземне вторгнення. Імператриця відправила на лукоподібний острів дипломатичну делегацію, і подейкували, що нова керівна верхівка муґенців люб’язно її прийняла. Криза минула. Але над Академією досі висіла тривожна хмара, і ніщо не могло стерти все більшого страху, що їхній клас може стати першим, який випустять у війну.
Здавалося, тільки Дзяна не цікавили новини про політику Федерації. Якщо його питали про муґенців, він кривився й змінював тему, якщо наполягали, по-дитячому мружився, хитав головою й починав голосно співати.
— Але ви билися з Федерацією! — вигукнула Жинь. — Як вам може бути байдуже?
— Не пам’ятаю цього, — сказав Дзян.
— Як ви можете цього не пам’ятати? — наполегливо запитала вона. — Ви брали участь у Другій Маковій війні, ви всі там були!
— Це мені так сказали, — промовив Дзян.
— То виходить…
— Не пам’ятаю, — голосно відповів Дзян, і в його голосі з’явилася слабка тремтлива нотка, яка змусила Жинь усвідомити, що краще облишити цю тему, інакше вона ризикувала загнати його в тижневу відсутність або дивакувату поведінку.
Але доки вона не порушувала теми Федерації, Дзян продовжував вести їхні заняття так само звивисто і мляво. Жинь знадобився майже весь перший рік учнівства, щоб навчитися медитувати, не рухаючись протягом години, і щойно їй це вдалося, Дзян захотів, щоб вона медитувала по п’ять годин. На це знадобився ще майже рік. А коли нарешті й це вдалося, Дзян дав їй невелику непрозору фляжку — такі використовували для зберігання соргового вина, — і розповів, як піднятися на верхівку гори.
— Біля верхівки є печера. Ти зрозумієш, коли її побачиш. Випий вміст фляжки, а потім починай медитувати.
— Оце й усе?
Дзян роздивлявся нігті на пальцях рук.
— Більш-менш.
— Як довго?
— Скільки знадобиться. Дні. Тижні. Місяці. Я не можу сказати, доки ти не почнеш.
Жинь повідомила іншим майстрам, що її не буде на заняттях протягом невизначеного періоду часу. Вони вже змирилися з дивакуватістю Дзяна, тож відпустили її і сказали намагатися не бути відсутньою більше року. Вона сподівалася, що майстри пожартували.
Дзян не супроводжував її до вершини. Попрощався з нею на найвищому рівні Академії.
— Ось мантія на той випадок, якщо змерзнеш. Там невеликий прихисток на випадок дощу. Побачимося на іншому боці.
Цілий ранок дощило. Жинь піднімалася важко, через кожні кілька кроків їй доводилося зупинятися, щоб зчистити з черевиків бруд. Коли вона дісталася печери, то так сильно тремтіла, що мало не випустила фляжку з рук.
Жинь роззирнулася на брудну печеру. Їй хотілося розпалити багаття, щоб зігрітися, але вона не змогла знайти нічого наскрізь не промоклого. Жинь пробралася в дальній край печери, де дощ уже не міг її дістати, і сіла схрестивши ноги. Потім заплющила очі.
Жинь думала про воїна Бодхідхарму, який роками медитував, слухаючи крик мурашок. Вона підозрювала, що коли закінчить, то кричатимуть не тільки мурахи.
У фляжці виявився гіркуватий чай. Вона подумала, що то галюциноген, дистильований до рідини, але минали години, а її розум залишався таким самим ясним, як і завжди.
Настала ніч. Вона медитувала в темряві.
Спочатку це було страшенно важко.
Вона не могла всидіти нерухомо. Через шість годин Жинь зголодніла. І думала лише про шлунок. Але через якийсь час голод став таким сильним, що вона вже не могла про нього думати, бо не могла пригадати часу, коли їсти не хотілося.
На другий день Жинь відчула запаморочення. Вона була така одурманена голодом, така нестерпно голодна, що не відчувала власного живота. Та чи взагалі вона його мала? Що таке живіт?
На третій день її голова стала дивовижно легкою. Вона була лише повітрям, лише подихом, лише органом дихання. Віялом. Флейтою. Вдих, видих, вдих, видих і так далі.
На п’ятий день усе рухалося надто швидко, надто повільно або взагалі не рухалося. Жинь обурювало, що час плине так помалу. Її мозок розігнався й тепер не міг заспокоїтись, а вона почувалася так, немовби серце билося частіше, ніж у колібрі. Як вона ще не розчинилася? Як не затріпотіла в небуття?
На сьомий день Жинь огорнула порожнеча. Її тіло стало дуже спокійним, таким спокійним, аж вона забула, що воно в неї є. Палець на лівій руці свербів, і це відчуття її вразило. Вона не чухалась, а спостерігала за свербежем немовби збоку і з подивом зрозуміла, що через дуже довгий час він зник сам собою.
Вона вчилася, як подих проходить крізь її тіло, ніби крізь порожній дім. Дізналася, як розташовані її хребці, щоб хребет утворював бездоганно рівну лінію, вільний канал.
Але її нерухоме тіло поважчало, і коли воно стало таким важким, Жинь було дедалі легше скинути його і здійнятися вгору, невагомою, до того місця, яке вона могла бачити лише з заплющеними повіками.
На дев’ятий день Жинь спіткав геометричний напад ліній і фігур без форми чи кольору, без жодного естетичного ладу, суто випадкових.
«Дурні фігури, — знову й знову подумки промовляла вона, ніби мантру. — Дурні, довбані фігури».
На тринадцятий день у Жинь виникло жахливе відчуття, ніби вона в пастці, ніби її поховали в камені, ніби накрили землею. Вона почувалася такою легкою, такою невагомою, але не могла нікуди піти й лише рикошетила всередині цієї дивної посудини, званої тілом, немовби спійманий світляк.