Вона розкрила була рота, щоб запитати, що він мав на увазі, але Дзян потягнувся й торкнувся її чола.
— Як почуваєшся?
— Неймовірно, — сказала вона.
Жинь здавалося, що тепер у неї розум ясніший, ніж місяці тому, немовби весь цей час вона намагалася роздивитися щось крізь туман, і раптом цей туман розсіявся. Жинь була в захваті, вона розгадала загадку, збагнула джерело своєї сили, і тепер їй лишалося тільки навчитися за бажанням черпати з нього.
— То що тепер? — спитала вона.
— Тепер ми розв’язали твою проблему, — сказав Дзян. — Тепер ти знаєш, як пов’язана з більшою павутиною космологічних сил. Іноді майстри бойових мистецтв, які мають особливий зв’язок зі світом, усвідомлюють, що одна з цих сил їх затопила. Вони потерпають від неврівноваженості — близькості до одного бога понад іншими. Це й сталося з тобою на арені. Але тепер ти знаєш, звідки взялося полум’я, і коли це трапиться знову, зможеш помандрувати до Пантеону, щоб віднайти рівновагу. Тепер ти зцілилася.
Жинь смикнула головою в бік свого майстра.
Зцілилася?
Зцілилася?
Дзян був задоволений, потішений і спокійний, а Жинь — спантеличена. Вона вивчала вірування не для того, щоб угамувати вогонь. Так, вогонь лишав жахливі відчуття, але також він був сильним. Вона почувалася сильною.
Вона хотіла навчитися спрямовувати його, а не придушувати.
— Щось не так? — запитав Дзян.
— Я… Я не…
Вона прикусила губу, щоб слова не зірвалися з вуст. Дзян дуже несхвально ставився до будь-яких обговорень ведення війни, і якби вона продовжила розпитувати його про військове застосування цих сил, він міг кинути її знову, як перед Випробуваннями. Дзян вважав її надто імпульсивною, необачною та нетерплячою. Жинь знала, як легко його сполохати.
Та байдуже. Якщо Дзян не збирався вчити її прикликати цю силу, то вона з’ясує це сама.
— То який у цьому сенс? — запитала вона. — Просто почуватися добре?
— Сенс? Який сенс? Ти просвітилась. Осягнула космос краще за більшість нині живих теологів! — Дзян змахнув руками навколо голови. — Ти хоч уявляєш, на що здатна, маючи це знання? Вихідці з Внутрішніх держав тлумачили майбутнє роками, читали борозенки на черепашачому панцирі, щоб осягнути божественні події. Вони можуть лікувати хвороби тіла, зціливши дух. Можуть розмовляти з рослинами, лікувати захворювання розуму…
Жинь замислилася, чому ж, досягнувши таких умінь, вони не знайшли їм військового застосування, однак припнула язика.
— То як надовго це затягнеться?
— Безглуздо говорити про це в роках, — сказав Дзян. — Вихідці з Внутрішніх держав не дозволяли собі тлумачити божественне, не потренувавшись бодай п’ять років. Підготовка шаманів — це процес, який триває протягом усього життя.
Але Жинь не могла з цим змиритися. Вона хотіла сили, і то зараз, а надто якщо вони — на межі війни з муґенцями.
Дзян допитливо спостерігав за нею.
«Будь обережна, — нагадала вона собі. — Тобі ще стільки всього треба навчитися в Дзяна. Підіграй йому».
— Щось іще? — запитав він через якийсь час.
Вона подумала про застереження Жінки-спірлійки. Подумала про Фенікса, про вогонь і біль.
— Ні, — сказала вона. — Більше нічого.
Частина 2
Роздiл 10
«Імператор Рьохай» уже дванадцять ночей патрулював східний нікарський кордон у Наріїнському морі. То був один із кораблів з легкою конструкцією, вишукана модель Федерації, створена для швидкого долання неспокійних вод. Солдатів на ньому було небагато, бо ж палуба не вмістила б цілого батальйону. Він не виконував розвідувальної місії. Над щоглою не кружляли поштові птахи й шпигуни не покидали борт корабля під покровом морського туману.
«Рьохай» лише надокучливо пропливав уздовж берегової лінії, борознив води то в один бік, то в інший, немовби стривожена домогосподарка. Він чогось чекав. Когось.
Команда не здіймала галасу. На «Рьохаї» була лише основна частина екіпажу: капітан, декілька матросів і невеликий загін Збройних сил Федерації. На борту був шанований гість: генерал Ґін Сейрю, верховний маршал Збройних сил та шанований радник самого Імператора Рьохая. А ще на борту був відвідувач, нікарець, який ховався в тінях свого укриття, відколи «Рьохай» увійшов у води Наріїнського моря.
Туйр, командир Цике, добре вмів лишатися невидимим. У такому стані він не потребував ані їжі, ані сну. Поглинутому тінями, огорнутому темрявою, йому заледве треба було дихати.
Докучала з плином днів лише нудьга, але йому доводилося чатувати й довше. Він тиждень прочекав у шафі в спальні Воєначальника Дракона. Провів цілий місяць у схованці під дошками підлоги, під ногами лідерів Призахідної республіки.
А тепер чекав, доки люди на борту «Рьохая» розкриють свої наміри.
Туйр здивувався, коли отримав наказ із Сінеґарда проникнути на корабель Федерації. Цике роками діяли лише на території Імперії, вбиваючи відступників, які здавалися Імператриці особливо проблемними. Імператриця не відсилала Цике за кордон ще від часу своєї катастрофічної спроби вбити юного Імператора Рьохая, що закінчилася смертю двох оперативників, а ще один збожеволів, і його довелося під лемент відправити до кам’яної в’язниці.
Але обов’язок Туйра — коритись, а не питати. Він принишк у тіні, ніким не помічений. І чекав.
То була спокійна, безвітряна ніч. Ніч, сповнена таємниць.
Схожа ніч уже була багато десятиліть тому, коли в небі виблискував повний місяць і Туйрів майстер уперше повів його в глибокі підземні тунелі, яких ніколи не торкалося світло. Майстер спрямовував його в один звивистий поворот за іншим, кружляв навколо нього в темряві, аби Туйр не втримав у голові мапу підземного лабіринту.
Коли вони дійшли до осердя павутини, майстер покинув його там. «Знайди вихід, — наказав він Туйрові. — Якщо богиня прийме тебе, то вкаже шлях. А якщо ні, ти загинеш».
Туйр ніколи не тримав зла на майстра за те, що той кинув його в темряві. Так мало статися. Та все ж його страх був реальним і гострим. Туйр блукав у задушливих тунелях. Спершу з’явилася спрага. Потім голод. Коли він спотикався через щось у темряві й ці предмети брязкотіли і розходилися луною, він знав, що то кістки.
Скількох учнів уже відправляли в таку мандрівку підземеллям? Скільки з них вийшли назовні?
Лиш один у поколінні Туйра. Його шаманський родовід лишався чистим і сильним завдяки перевірці вмінь пращурів, і лише той, хто вижив, міг прийняти дари богині, аби передати їх наступному поколінню. Той факт, що Туйрові дали цей шанс, означав, що всі інші учні до нього спробували, зазнали невдачі й загинули.
Тоді Туйр боявся.
Але тепер він не відчував страху.
Тепер, на борту корабля, темрява знову поглинула його, так само як тридцять років тому. Туйр згорнувся в ній, як ненароджене дитя в материному лоні. Молитися своїй богині означало повертатися в цей первинний стан до народження, коли світ був тихим. Ніщо його не бачило. Ніщо не могло зашкодити.
Шхуна пливла в опівнічному морі крадучись, ніби мала дитина робить те, чого не можна. Крихітний човен був не з нікарського флоту. Усі знаки розрізнення грубо зірвали з корпусу корабля.
Але він плив від нікарського узбережжя. Шхуна або здолала дуже довгий та звивистий маршрут, щоб зустрітися з «Рьохаєм» і ошукати найманця на борту, про якого на «Рьохаї» не знали, або ж це було нікарське судно.
Туйр принишк за топом щогли, розглядаючи палубу шхуни крізь підзорну трубу.
Вийшовши з темряви, Туйр відчув раптове запаморочення. Тепер це траплялося дедалі частіше, щоразу, коли він чекав у тінях надто довго. Ставало все важче входити у світ матеріального, від’єднуватися від своєї богині.
«Обережніше, — застеріг він себе, — а то не повернешся».
Він знав, що тоді трапиться. Він стане широким непереборним каналом для богів, незамкненими воротами у вимір духів. Стане дірявою, марною, стертою посудиною, і хтось відвезе його до Чулуу Корікх, де він нікому не зможе зашкодити. Хтось запише його ім’я на Колесах і спостерігатиме його потопання в кам’яній в’язниці, так само як він ув’язнив стількох своїх підлеглих.