Він пам’ятав, як уперше потрапив до Чулуу Корікх, коли замурував у горі власного майстра. Стояв перед ним лицем до лиця, і кам’яні стіни зімкнулися навколо майстрового обличчя. Очі заплющилися. Він спав, але не помер.
Невдовзі настане день, коли й він збожеволіє, якщо піде, а якщо ні, то збожеволіє ще дужче. Але така доля чекає на всіх із Цике. Бути найманцем Імператриці означає померти рано, або збожеволіти, або те і те.
Туйр вважав, що в нього ще є років десять чи й двадцять, як було в його майстра перед тим, як він передав богиню Туйру. Вважав, що ще має вдосталь часу підготувати наступника й навчити його заходити в порожнечу. Але він дотримувався часових меж своєї богині й не міг знати, коли вона врешті покличе його назад.
«Я мав би обрати учня. Обрати когось зі своїх людей».
П’ять років тому він думав, що міг обрати Провидця Цике, того худорлявого хлопчиська з Внутрішніх держав. Але Чаґхань був таким ламким і дивним навіть як для його народу. Чаґхань командував би як демон. Він домігся б від підлеглих абсолютної покори, але лише забравши в них вибір. Надломив би їхній розум.
Новий лейтенант Туйра, хлопець, якого йому прислали з Академії, був значно кращим кандидатом. І саме його призначать командиром Цике, коли настане час і Туйр не зможе вести їх за собою.
Але хлопець уже мав свого бога. А боги егоїстичні.
Шхуна спинилася під тінню «Рьохая». Самотня постать у мантії перебралася в шлюпку й перетнула вузьку відстань між двома кораблями.
Капітан «Рьохая» наказав опустити мотузки. Він та половина команди стояли на головній палубі, чекаючи, доки нікарець підніметься на борт.
Двоє матросів допомогли постаті в мантії піднятися на палубу.
Вона відкинула темний каптур із голови й трусонула гривою довгого блискучого волосся. Волосся кольору обсидіану. Шкіра мінеральної білизни сяяла, мов сам місяць. Вуста ніби тільки-но окроплені кров’ю.
На кораблі була Імператриця Су Дадзі.
Туйр так здивувався, що мало не вийшов із тіні.
Чому вона тут? Перше, що спало йому на думку, було абсурдно неважливим: невже вона не довіряла йому розібратися з цим самотужки?
Певно, щось пішло не за планом. Вона прибула з власної волі? Чи Федерація примусила її?
Чи, може, його накази змінилися?
У голові Туйра роїлися думки, він розмірковував, як відреагувати. Міг почати діяти зараз, убити солдатів до того, як вони нашкодять Імператриці. Але Дадзі знала, що він тут, і подала б йому якийсь знак, якби хотіла смерті людей Федерації.
Отже, він мусив чекати, чекати й спостерігати, яку партію розігрує Дадзі.
— Ваша високосте. — Генерал Ґін Сейрю був кремезним, велетнем порівняно з іншими. Він нависав над Імператрицею. — Ви мали прибути вже давно. Імператору Рьохаю уривається терпець.
— Я не Рьохаєва собачка, — голос Дадзі розлетівся по кораблю, холодний та чистий, мов крига, гострий, мов ніж.
Солдати оточили Дадзі, відмежовуючи її від генерала. Та Дадзі стояла прямо, піднявши підборіддя й не виказуючи страху.
— Але вас таки покличуть, — різко промовив генерал. — Через вашу бездіяльність Імператор Рьохай роздратований. Ваші переваги слабнуть. У вас лишилося небагато козирів, і ви про це знаєте. Тіштеся, що Імператор узагалі зволив з вами говорити.
Кутики вуст Дадзі поповзли вгору.
— Безперечно, його величність дуже милосердний.
— Досить кепкувань. Говоріть що маєте.
— Усьому свій час, — спокійно сказала Дадзі. — А спершу треба залагодити ще одне питання.
І вона глянула просто в тінь, де стояв Туйр.
— Добре. Ти тут.
Туйр сприйняв це як знак.
Із піднятими ножами він квапливо вийшов з тіні, але спіткнувся й упав на коліна, коли Дадзі скувала його поглядом.
Він хапав ротом повітря, не здатний вимовити й слова. Руки й ноги оніміли, задерев’яніли, він не міг рухатися. Дадзі володіла гіпнозом, він знав, але ніколи не застосовувала своєї сили на ньому.
Усі думки разом витиснуло з голови. Він міг думати лише про її очі. Спершу вони були великі, осяйні та чорні, а потім стали жовті, немов зміїні, з вузькими зіницями, які затягували його всередину, немов мати, яка хапає своє дитя, немов жорстока імітація його богині.
І як його богиня, вона була вродлива. Неймовірно вродлива.
Заціпенілий, Туйр опустив свої ножі.
Перед ним танцювали видіння. Перед зором пульсували її великі жовті очі. Раптом ставши величезними, вони заповнили все поле зору до периферії, затягнули його у свій світ.
Туйр бачив безіменні форми. Кольори, які неможливо описати.
Бачив безликих жінок, які танцювали в багрянці й кобальті, їхні тіла вигиналися, немов шовкові стрічки, які вони тримали в руках. А потім, коли вона його заворожила, Зміївна впилася в нього іклами і впорснула отруту.
Психодуховний напад був спустошливим і миттєвим.
Вона розбила Туйрів світ, немов скло, немовби він існував у дзеркалі, а вона розтрощила його об гострий кут, і він опинився у пастці моменту розбиття, тож воно не закінчилося за лічені секунди, а розтяглося на цілу вічність. Звідкись почувся крик, дедалі гучніший, і кінця йому не було. Очі Зміївни стали безбарвною білою пеленою, що застилала йому зір і перетворювала все на біль. Туйр шукав прихистку в тінях, але його богині ніде не було, натомість ті гіпнотичні очі були всюди. Куди б він не кинувся, очі дивилися на нього. Велика Змія засичала, її погляд вивчав його, свердлив, паралізував…
Туйр знову покликав свою богиню, але та знову мовчала, її відтіснила сила, безмежно могутніша за саму темряву.
Су Дадзі спрямувала на Туйра щось давніше за саму Імперію. Давніше за сам час.
Туйрів світ перестав обертатися. Вони з Імператрицею дрейфували наодинці в центрі урагану кольорів, зупинившись лише з її милості. Він знову набув форми — і то вже була не змія, а богиня в образі Су Дадзі, жінка.
— Не тримай на мене зла. У цій грі задіяні сили, яких ти не здатен зрозуміти, супроти яких твоє життя марне.
І хоча вона здавалася смертною, її голос лунав звідусіль, зароджуючись десь у ньому, вібрував у його кістках. Він був єдиним, що існувало, доки вона не пом’якшала й не дозволила йому заговорити.
— Навіщо ви це робите? — прошепотів Туйр.
— Жертва не питає мотивів хижака, — просичало щось, що не було Су Дадзі. — Мертві не питають у живих. Мертві не кидають викликів богам.
— Я вбивав заради вас, — сказав Туйр. — Для вас я зробив би що завгодно.
— Знаю, — відповіла вона й ударила його в обличчя. Вона говорила з буденним смутком і на мить знову здалася Імператрицею. Кольори потьмяніли. — Ти дурень.
Вона виштовхнула його з корабля.
Біль утоплення, усвідомив Туйр, приходить від боротьби. А він не міг боротися. Кожна частина була паралізована, не здатна навіть заплющити очі від жалкої солоної води.
Туйр нічого не міг удіяти, лише померти.
Він занурювався назад у темряву. Назад у глибину, де не почує й звуку, не побачить і спалаху світла, не відчує нічого, де й нема нічого живого.
Назад до м’якого спокою лона.
Назад до матері. Назад до своєї богині.
Смерть шамана не лишилася непоміченою у світі духів. У мить загибелі Туйра виміром невідомого прокотилася психодуховна хвиля.
Її відчули далеко на піках гір Вудан, де, схований від світу, височів Замок Ночі. Її відчув Провидець Химерних Дітей, загублений син останнього істинного хана Внутрішніх держав.
Блідий Провидець перетнув площину духів так само легко, як проходив крізь двері, і коли він глянув на свого командира, то побачив лише розбиті обриси того, що колись було людиною. На горизонті прийдешнього він побачив землі, охоплені димом і вогнем. Побачив батальйони кораблів, які перетинають вузьку протоку. Побачив початок війни.
— Що ти бачиш? — запитав Алтань Тренсинь.
Біловолосий Провидець закинув голову до неба, відкриваючи погляду довгі нерівні шрами по обидва боки блідої шиї. Він неприємно ґелґотливо засміявся.