Жинь немовби вдарили під дих. Ні, не Жабань, ні…
Щось ударило її в спину. Відбиваючись, Жинь повернулася. Позад неї кралися двоє солдатів Федерації. Перший знову заніс меча й рубонув. Жинь пірнула під траєкторією руху його меча й ударила своїм клинком.
Метал наштовхнувся на сухожилля. Жинь засліпила кров, що ринула їй у вічі. Вона не бачила, що рубала, лише відчула сильне напруження, а потім послаблення. Солдат Федерації упав до її ніг, стогнучи від болю.
Жинь бездумно вдарила вниз. Стогін припинився.
А тоді його напарник ударив її щитом по робочій руці. Жинь скрикнула й випустила меч. Солдат відкинув його подалі й урізав щитом Жинь у груди, а потім відвів меч назад для завершального удару, поки вона не підвелася.
Його меч завмер, а потім упав. Від солдата почулося вражене белькотіння, коли він із недовірою витріщився на клинок, що стирчав із його живота.
Він упав уперед і вже не ворушився.
Неджа глянув Жинь у вічі, а потім витягнув меча з солдатової спини. Другою рукою кинув їй вільну зброю.
Жинь перехопила її в повітрі. Пальці знайомо зімкнулися на руків’ї. Її пронизала хвиля полегшення. Тепер вона мала зброю.
— Дякую, — сказала Жинь.
— Ліворуч, — відповів Неджа.
Навіть не думаючи, вони стали в пару й билися спина до спини, прикриваючи сліпі зони одне одного. З них вийшла навдивовижу гарна команда. Жинь прикривала розтягнуті випади Неджі, Неджа прикривав нижні кутові Жинь. Вони добре знали слабкості одне одного: Жинь знала, що Неджа повільно прикривається після промаху, Неджа відбивав зверху, натомість Жинь пірнала вниз для близьких атак.
Жинь немовби могла читати його думки. Вона так довго спостерігала за ним, що точно знала, як Неджа атакуватиме. Вони працювали як злагоджений механізм. Ніби несподівано скоординований танець. Вони не були частинами цілого, але близько до цього.
Якби вони не витратили стільки часу на ненависть одне до одного, подумала Жинь, то змогли б тренуватися разом.
Спинами одне до одного, наставивши мечі на ворога, вони билися з дикунським відчаєм. Билися краще, ніж удвічі старші за них. Використовували сильні сторони одне одного: поки бився Неджа, не відчуваючи слабкості, Жинь також не відчувала втоми. Бо тепер вона билася не лише за своє життя, а й за напарника. Вони билися так добре, що майже переконали себе, що зможуть вийти з бою неушкодженими. Натиск і справді ослаб.
— Вони відступають, — з невірою промовив Неджа.
На якусь коротку блаженну мить груди Жинь затопила надія, доки вона не усвідомила, що Неджа помилився. Солдати відступали не через них. Вони звільняли шлях для свого генерала.
Генерал був на голову вищим за найвищу людину, яку коли-небудь бачила Жинь. Його руки й ноги скидалися на стовбури дерева, а металу, витраченого на обладунки, цілком стало б, щоб захистити трьох менших чоловіків. Генерал сидів верхи на бойовому коні, такому ж масивному, закованому в сталь. Обличчя ховалося за металевим шоломом, який затуляв усе, окрім очей.
— Що це? — голос прозвучав із неприродним відлунням, немовби сама земля струсонулася, коли він заговорив. — Чому ви зупинилися?
Він зупинив бойового коня біля Жинь і Неджі.
— Двоє щенят, — промовив він низьким, сповненим подиву голосом. — Двоє нікарських щенят самотужки утримують цілі ворота. Невже Сінеґард упав так низько, що місто доводиться боронити дітям?
Неджа тремтів. Жинь була надто налякана, аби тремтіти.
— Дивіться уважно, — сказав генерал своїм солдатам. — Ось так ми обходимося з нікарськими вилупками.
Жинь потягнулася і схопила Неджу за зап’ясток.
Неджа коротко кивнув, відповідаючи на несказане запитання.
Разом?
Разом.
Генерал позадкував на страхітливому коні й кинувся на них.
Тепер вони вже нічого не могли вдіяти. Жинь лишалося тільки міцно заплющити очі й чекати кінця.
Але кінець не настав.
Повітря розітнув оглушливий брязкіт, стукіт металу об метал. Повітря струсонулося неприродною вібрацією великої сили, якій заступили шлях.
Усвідомивши, що її не розполовинили й не затоптали на смерть, Жинь розплющили очі.
— Що за хрінь? — видихнув Неджа.
Перед ними стояв Дзян, його біле волосся зависло в повітрі, немовби майстра вдарило блискавкою. Ноги не торкалися землі. Обидві руки він виставив уперед, блокуючи нестямну силу удару генеральської алебарди залізною палицею.
Генерал спробував змусити Дзяна відступити з дороги, і його руки затремтіли від сильного тиску, хоча не схоже, що Дзян узагалі докладав якоїсь сили. Повітря неприродно затріскотіло, як довге гуркотіння грому. Солдати Федерації відступили, немовби відчували наближення неминучого вибуху.
— Дзян Дзия, — промовив генерал. — Ти таки вижив.
— Ми знайомі? — запитав Дзян.
Генерал відповів ще одним сильним ударом алебарди. Дзян змахнув палицею й без жодних зусиль, немовби відганяючи муху, заблокував удар. Він спрямував силу удару в повітря й у землю під ними. Бруківка розтріскалася, мало не збивши Жинь і Неджу з ніг.
— Відклич своїх людей.
Хоча Дзян говорив спокійно, його голос відлунював так, ніби він кричав. Дзян здавався вищим, не більшим, а якимось видовженим, так само як і його тінь, що розтягнулася за ним на стіні. Дзян уже не був гнучким і невгамовним, тепер він скидався на зовсім іншу людину, молодшу, безмежно могутнішу.
Жинь витріщилася на нього з благоговійним страхом. Чоловік перед нею не був схибленим, дивакуватим соромом Академії. Цей чоловік був солдатом.
Шаманом.
Коли Дзян заговорив знову, у його голосі чулася луна, він говорив двома тонами, звичайним і значно нижчим, немовби тінь повторювала все сказане з подвійною гучністю.
— Відведи своїх людей, або я прикличу сюди істот, яким у цьому світі не місце.
Неджа схопив Жинь за руку. Його очі розширилися від подиву.
— Поглянь.
Повітря позаду Дзяна викривлювалося, мерехтіло, ставало темнішим навіть за саму ніч. Очі Дзяна закотилися під лоба.
Він голосно промовляв замовляння, співаючи тією незнайомою мовою, яку Жинь від нього чула лише раз.
— Тебе запечатали! — проревів генерал. Але швидко позадкував від порожнечі й ближче підтягнув алебарду.
— Хіба? — Дзян розвів руки.
Позаду нього почулося гучне виття, надто високе, щоб належати будь-якій істоті, знаній людиною.
Крізь темряву до них щось наближалося.
У порожнечі Жинь розгледіла силуети, які могли існувати лише в ляльковому театрі тіней. Це були обриси створінь, яким місце в казках. Триголовий лев. Дев’ятихвостий лис. Зміїне кубло, сплетене в одне ціле, з якого безліч голів кидалися в різні боки й кусали.
— Жинь. Неджа. — Дзян не озирнувся до них. — Тікайте.
А потім Жинь зрозуміла. Хай би що Дзян прикликав, він не мав над ним влади. Богів не можна свідомо гукати в бій. Боги завжди вимагатимуть чогось натомість. Але зараз він робив саме те, що заборонив робити їй.
Неджа допоміг Жинь підвестися. Її ліву ногу немовби простромили розжареними ножами в коліні. Вона застогнала й хитнулася до Неджі.
Він підтримав її. Його очі розширилися від жаху. Часу тікати не було.
Дзян корчився в повітрі перед ними, а потім разом утратив контроль. Порожнеча вибухнула назовні, розриваючи матерію світу, руйнуючи стіну поруч із ними. Дзян грюкнув палицею в повітрі. З місця удару вивільнилася хвиля сили й розійшлася видимим кільцем. Якусь мить усе було спокійно.
А потім східна стіна впала.
Жинь застогнала й перекотилася на бік. Вона заледве щось бачила, заледве відчувала. Не працювало жодне з чуттів, її огортав кокон темряви, крізь який пробивалися лише скалки болю. Ногою вона наштовхнулася на щось м’яке та людське й потягнулася до нього. То був Неджа.
Жинь важко видихнула й змусила себе розплющити очі. Неджа горілиць лежав поруч, поріз на його чолі дуже кровоточив. Очі були заплющені.
Жинь сіла, здригнувшись від болю, і поторсала його за плече.
— Неджа?
Він злегка ворухнувся. Жинь затопило полегшення.
— Треба вставати… Неджа, ходімо, треба…
У дальньому кутку воріт у повітря здійнялася хвиля уламків.