— Навіщо їй було себе вбивати? — запитала Жинь. — Я ніколи не розуміла цієї історії.
— У тій версії, що чув я, вона закохалася в Червоного Імператора, — сказав Бадзі. — Він прийшов на її острів, і вона одразу втратила голову. Він роззирнувся і пригрозив захопити острів, якщо Спір не стане підлеглою територією. Його зрада так збентежила королеву, що вона побігла до свого храму й наклала на себе руки.
Жинь зморщила носа. З кожною новою почутою версією цієї легенди Теардза видавалася їй усе дурнішою.
— Це не історія кохання, — Цара вперше заговорила зі свого кутка.
Трохи здивовані, Цике перевели погляди на неї.
— Ця легенда — нікарська пропаганда, — рішуче продовжила вона. — Історію Теардзи склали на основі легенди про Хань Пін, бо краще розповідати історію, аніж правду.
— А в чому ж правда? — запитала Жинь.
— А ти не знаєш? — Цара втупилася в Жинь похмурим поглядом. — Спірлійці мали б знати як ніхто.
— Очевидно ж, що я не знаю. То чому б тобі не розповісти?
— Я розповім це не як історію кохання, а як історію богів та людей, — голос Цари стих настільки, що Цике довелося нахилитися, щоб її розчути. — Кажуть, що Теардза могла прикликати Фенікса та врятувати острів. Кажуть, що якби Теардза прикликала полум’я, то Нікань ніколи не змогла б анексувати Спір. Кажуть, що якби вона захотіла, то могла б викликати таку силу, що Червоний Імператор та його війська не посміли б і ступити на Спір ще тисячу років точно.
Цара замовкла. Вона не відводила очей від Жинь.
— А потім? — наполягала Жинь.
— Теардза відмовилася, — сказала Цара. — Вона сказала, що незалежність Спіру не варта тих жертв, яких зажадав Фенікс. Фенікс заявив, що Теардза порушила свої обітниці як правителька Спіру, й покарав її за це.
Якийсь час Жинь мовчала. А потім запитала:
— Гадаєш, вона вчинила правильно?
Цара знизала плечима.
— Гадаю, що Теардза була мудрою. А ще — поганою правителькою. Шамани повинні розуміти, коли опиратися силі богів. Це мудрість. Але правитель має зробити все можливе, щоб урятувати свою країну. Це відповідальність. Якщо в твоїх руках доля країни, якщо ти прийняла обов’язок від свого народу, то твоє життя вже тобі не належить. Щойно ти отримуєш титул правительки, рішення приймають замість тебе. У ті дні правити Спіром означало служити Феніксу. Спірлійці були гордою расою. Вільним народом. Коли Теардза вбила себе, спірлійці стали лише скаженими псами Імператора. Кров Спіру на Теардзиних руках. Теардза заслужила те, що отримала.
Коли, відзвітувавши Воєначальникам, Алтань повернувся, більшість із Цике зморив сон. Жинь не спала і вдивлялася в мерехтливе багаття.
— Привіт, — сказав він і сів поруч. Від нього пахло димом.
Жинь підтягла коліна до грудей і схилила голову набік, щоб глянути на Алтаня.
— Як вони це сприйняли?
Алтань усміхнувся. То вперше вона бачила, як він усміхається, відколи вони прибули в Кхурдалайн.
— Не могли повірити. Як ти?
— Мені соромно, — відверто відповіла вона, — а ще я досі трохи під дурманом.
Він відхилився й схрестив руки. Усмішка зникла.
— Що сталося?
— Не змогла зосередитися, — відповіла вона.
«Злякалася. Затрималася. Зробила все, чого ти говорив не робити».
Вигляд в Алтаня був дещо спантеличений, але, що важливіше, трохи розчарований.
— Вибач, — стиха промовила вона.
— Ні, це моя провина, — його голос був обережно нейтральним. — Я кинув тебе в бій, коли ти була ще не готова. У Замку Ночі тебе тренували б ще багато місяців, перш ніж випустити на поле бою.
Це мало втішити її, але Жинь відчула лише сором.
— Я не змогла очистити розум, — сказала вона.
— Тоді не роби цього, — відповів Алтань. — Медитації з відкритим розумом для монахів. Вони лише доправляють тебе до Пантеону, але не приводять бога з тобою. Ти не мусиш відкривати розум усім шістдесяти чотирьом божествам. Тобі потрібен лише наш бог. Тобі потрібне лише полум’я.
— Але Дзян говорив, що це небезпечно.
Хоча Жинь і здалося, що на Алтаневому обличчі спалахнула нетерплячість, його голос лишався обачно нейтральним.
— Бо Дзян боявся, а тому й тебе стримував. Коли ти прикликала Фенікса в Сінеґарді, то керувалася його наказами?
— Ні, — визнала вона, — але…
— У тебе хоч раз вийшло прикликати бога, дотримуючись указівок Дзяна? Дзян навчив тебе, як це зробити? Закладаюся, він зробив протилежне. Закладаюся, він хотів, щоб ти закрилася від богів.
— Він намагався мене захистити, — заперечила Жинь, хоча й не була впевнена чому. Зрештою, саме це в Дзянові розчаровувало і її. Але чомусь після того, що вона зробила в Сінеґарді, застереження Дзяна набули більшого значення. — Він попереджав, що я можу… що наслідки…
— Велика сила завжди пов’язана з великою небезпекою. Різниця між великими й посередніми в тому, що великі воліють ризикнути, — обличчя Алтаня спотворилося від злості. — Дзян був боягузом, він боявся того, що мусив випустити. Дзян був прибацаним дурнем, який не розумів своїх талантів. Талантів, які маєш ти.
— Але він усе одно мій майстер, — сказала вона, відчуваючи інстинктивну потребу захистити його.
— Він уже не твій майстер. У тебе немає майстра. У тебе є командир, — Алтань поклав руку їй на плече. — Найлегший та найкоротший шлях до потрібного стану — гнів. Спирайся на свій гнів. Ніколи не відпускай цього гніву. Гнів дає тобі силу. А обачність — ні.
Жинь хотілося йому вірити. Вона відчувала благоговійний страх перед розмахом Алтаневої сили. І знала, що варто їй лише дозволити, то й сама матиме таку ж силу.
Але в глибині свідомості все одно лунали застереження Дзяна.
«Я зустрічав духів, не здатних знову знайти свої тіла. Людей, які були лише наполовину у вимірі духів, застряглі між нашим світом і наступним».
Така ціна сили? Надтріснутий розум, як це вже сталося з Суні? Чи вона стане невротично параноїдальною, як Унеґень?
Але Алтанів розум не надломився. З-поміж усіх Цике Алтань найлегковажніше використовував свої здібності. Бадзі та Суні потребували галюциногенів, аби прикликати своїх богів, але для Алтаня вогонь був на відстані шепоту. Він немовби завжди був у тому стані гніву, який хотів виплекати в Жинь. І ніколи не втрачав контролю. Він створював неймовірну ілюзію здорового глузду й стабільності, хай би що ховалося під цією безпристрасною маскою.
«Кого ув’язнюють у Чулуу Корікх?
Надприродних злочинців, які вчинили надприродні злочини».
Тепер Жинь зрозуміла, що означало запитання Дзяна.
Вона не хотіла визнавати, що боялася. Боялася бути в тому стані, коли так мало контролює себе, а ще менше контролює полум’я, яке вивергається з неї. Боялася, що вогонь її поглине, що вона стане лише каналом, який вимагатиме щоразу більших жертв для свого бога.
— Востаннє, коли я це зробила, то не могла зупинитися, — сказала вона. — Я мусила благати. Я не… Не знала, як контролювати себе, коли прикликала Фенікса.
— Думай про це, як про свічку, — сказав він. — Запалити важко. А загасити ще важче, і якщо ти будеш необережна, то можеш випалити себе.
Але це не допомогло. Вона намагалася запалити свічку — і нічого не сталося. Що трапиться, коли вона нарешті це вирішить, а потім не зможе загасити полум’я?
— Тоді як ти це робиш? Як ти змушуєш його згаснути?
Алтань відхилився від багаття.
— А я й не змушую.
Роздiл 15
Воєначальники Барана та Бика швидко стали на бік Алтаня, щойно усвідомили, що Цике здійснили те, чого Перший, П’ятий та Восьмий підрозділи навіть не спробували зробити. Серед підлеглих вони розпустили чутки, аби здавалося, що цей подвиг — результат спільних зусиль.
Мешканці Кхурдалайна влаштували на честь цієї перемоги парад, щоб підняти бойовий дух та зібрати припаси для солдатів. Цивільні віддавали в казарми їжу й одяг. Коли Воєначальники крокували вулицями міста, їх вітали оплесками, які вони радо приймали.
На думку цивільних, перемога на болотах стала можливою завдяки великому спільному наступу. А Алтань їх не виправляв.