– Гарно придумано, Доро?
Дора приголомшено роззирається – та що ж це?!
«Ні…» – заперечливо хитає голівкою.
Та сперечатися ніколи – до паркану одна за одною під’їжджають блискучі автівки. З них виходять прикрашені камінцями розфарбовані пані у вечірніх сукнях, пани у смокінгах. Ошелешено роззираються, та не питають: що в біса відбувається?! Витримані. І не таке бачили. А як це просто різдвяний розіграш? Непроста людина запросила. Володимир Гнатович Сердюк, кажуть, теж буде! Та й інші, не менш впливові. І навіть віце-прем’єр! Треба б без істерики. Гості линуть до Макса.
– Вітаємо!
– Прошу! Прошу! – Макс так приязно посміхається, що гості вірять – усе те й дійсно розіграш. Зараз спалахнуть теплі вогні! Світ наповниться звичним комфортом і розкошами – неодмінними супутниками будь-яких благодійних справ селебрітіс.
– А бульйончик Августа буде?
– Обов’язково! – обіцяє Макс. – Це наша фірмова фішка!
Гості з надією кивають, один за одним тупцюють стежиною, зникають у темряві. Тільки одна панянка й смикнулася.
– Несторе! Я туди не піду! – прошепотіла відчайдушно.
Пан у смокінгу посміхнувся Максові оптимістично: мовляв, вибачте! Зиркнув на панянку вовком: що ж ти мене соромиш, паскудо! Обійняв залізними пазурами, поволік жертву в темряву. І десь там, у глибині захаращеної території, Дора врешті помітила слабкі вогні.
– Свічки запалили, – раптом дуже утомлено говорить Макс. – Нам час, Доро. Усі приїхали. Зараз і почнемо.
Ступає на стежину, очі у землю.
– Ромашки… На ромашки не наступай!
У покинутому цеху немає освітлення. Немає опалення і туалету. Похмурий простір освітлюється тисячами свічок так яскраво, що видно навіть кілька дерев’яних лежаків при стінах і щурячі кубла в кутах. Тхне гімном і сцяками, і одне це уже свідчить: тут ще живуть люди… Добре, що шибки не вибиті. Знадвору до скла сніг прилип: цікаво, що відбувається?! Посередині цеху розчищена площадка метрів триста завбільшки. Заслана червоними килимами щільно. Столи у білих скатертинах півколом навколо невеличкого подіуму з мікрофоном. Гості не сідають – туляться одне до одного на червоному килимі, ошелешено зиркають на биту цеглу. Гості все ще не вірять, що все це – насправді.
– Дизель-генератор гуде! – одними вустами шепоче ошелешений кремезний сивий пан силіконовій юнці у сукні з літньої колекції «Prada». – Зараз пожене сюди тепле повітря! Зігрієшся, кицю!
У киці не ворушаться сині губи, кліпає накладними віями: не доживу, пупсику… На краю килима – одною ногою на червоній вовні, другою на битій цеглі – заходиться німим гнівом Володимир Гнатович Сердюк, подумки переписує Гоголя: я ж тебе породив, сучий ти сину! Я ж тобі усе віддав! Бери, тільки не вдавися! Що ж ти чудиш, гадюко?! Що це ти утнув, мать твою! Мати поряд. Насторожено поправляє масивні золоті прикраси на пузяці, посміхається оптимістично: зараз станеться диво, шановні! От побачите! Мій Макс такий неординарний! Недарма півжиття у Європах. Десь тут мерзне і Ярослав Новаковський із донькою Нані. Колись білява Олюня з солідного економічного видання – нині руда – спирається на руку підстаркуватого колеги Олександра: оце бал?! Та головне – тут стовбичить віце-прем’єр, хай би йому грець! І як тут ломонутися геть, коли те цабе – ні з місця?!
– Сюр… – задумливо каже татові Нані Новаковська.
– Реальність, – зітхає той. – Горілки треба, бо похворіємо…
Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина – ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем’єру – бітте!
Макс із Дорою з’являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки – так тепліше! нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!
Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною – як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею – як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.
– А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? – обурюється товстий пан у окулярах.
– Понти… Понти визначаюсь статус! – відповідає йому жвавий молодик. – Це його охоронниця. От побачите – раптом що, стрілятиме першою і без промаху!
– Тіпун тобі…
– Ні, ви гляньте! Кажуть, Макс без неї ніде не з’являється. Здається, він започатковує нову моду. Назавтра всі з екзотичними панянками за спинами ходитимуть. Чи з мавпами!
– Він навіжений? На ранок зляже половина влади цієї держави! – бурчить сивий пан.
– Цей нахаба вкрай сексуальний, і він це знає! – муркоче худа пані постбальзаківського віку в леопардовій шубці дебелій подружці з грудьми, що лізуть із декольте.
– Я у такому цеху починав у дев’яностих, – похмуро констатує бритий наголо чоловік з кривими ковбойськими ногами, впадає у спогади. – Б ля… Ну, точнісінько у такому. Кут орендували, насичували ринок бразильською кавою з-під Одеси. Вночі працювали, бо вдень там карданвали для КамАЗів виробляли.
– Пупсику! Я хочу пі-пі…
– Кицю! Відійди у кут! Там темно…
– Ти… Ти знущаєшся?!
– Панове! – Макс починає говорити, і Дора усміхається, бо гості дисципліновано, як соняшники до сонця, повертають голови до мікрофона. Дора не знає, що говорить Макс. Тільки читає обурене здивування на лицях гостей.
– Шановне панство… – веде Макс. – Даруйте! Реальність руйнує будь-які плани і наміри. Ми хотіли спочатку пригостити вас симфонічною музикою, потім різдвяною трапезою і тільки потім перейти до найголовнішого… До того, заради чого усі ви сьогодні відклали справи і вшанували своєю присутністю благодійний бал, де ми збираємо кошти для нужденних. Але… ця клята реальність… – Макс замовкає, роззирається. – Ця! Що навкруги нас… У цій реальності живуть тисячі наших співгромадян… У ній неможлива симфонія… І щедра трапеза… І звичне нам тепло… І ніякі аукціони, як прояв примхливої щедрості… – додає несподівано рішуче. – Тільки як прояв чеснот врятованої душі.
Гості остаточно губляться, кидають косяки на віце-прем’єра.
– Тобто? Аукціон відміняється? – хрипить той: і радий би гримнути владно, та змерз, як цуцик.
Макс мовчить. Макс вдивляється у лиця гостей. На подіумі виникають Юлія Скачко і Ганна Іванівна, з одного боку встановлюють на подіумі прозору скриньку для пожертв. З другого кладуть кілька ковдр.
– А це що?! – врешті подає голос Сердюк-старший.
– Ковдри… Вибір же завжди є. Можна врятувати душу… А можна тіло…
– Пупсику! Я хочу ковдру! – цокотить зубами силіконова юнка у літньому «Prada».
– Сто доларів за ковдру! – вигукує літній коханець юнки.
– Знущаєтеся? Вона у магазині п’ятсот гривень коштує! – недобре усміхається Макс.
– Тисяча! Доларів! – оголошує віце-прем’єр, і ніхто не наважується перебити ціну. – І налийте мені ще!
Макс власноруч огортає владне тіло теплою, спеціально підігрітою ковдрою, наливає горілку в гранчак.
– Зараз буде наш неймовірний гарячий бульйон! – обіцяє похмуро.
Тремтяча юрба заводиться:
– Тисяча! Півтори! Дві…
Дора спостерігає, як за двадцять хвилин бурхливих торгів теплі ковдри розлітаються поміж гостей, приносять фонду 150 тисяч зелених. Нізвідки виникають офіціанти, розносять олов’яні миски з гарячим бульйоном. Врятовані тіла у ковдрах врешті зігріваються, розсідаються за столиками – однакові, як однояйцеві. Зверху лине музика, і тільки тепер гості помічають симфонічний оркестр, що він розмістився на металевих конструкціях під дахом цеху.
Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.
– Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? – пані Женя облизує олов’яну ложку, яка б символічно мала об’єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.
– Абсолютна істина! – шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Альфредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх усюд з’їжджалися, аби скуштувати. А справ тих – відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно, зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…