…Біля розведеного вогнища сидить спокійний, як тиха вода, Дон.
– Нормально. Деякі інші під ранок приповзали, – каже. – Чай будеш?
Макс киває – так. Економити… Економити слова. Роззирається – біля вогнища на невеличкій галявинці під розлогим кущем розкинутий намет. Дон потягся до вогню, зняв з нього невеличку алюмінієву каструльку з ручкою, з неї окріп у металеву кружку, туди ж пакетик чайної заварки. Максові й на думку не спало кривитися – з пакетика?… Гарно! Як гарно… Долоні прикипіли до кружки, так гарно – про ноги забув. Дон пам’ятав.
– Як ноги?
– Погано.
– Покажи.
Так – без слів. Слухняно відставляє кружку у сніг, тремтячими руками стягує з ніг брудні черевики, підставляє п’яти під вогонь – господи, як же боляче… Дон сідає ближче, обдивляється криваві пухирі.
– Ще походиш…
Притрушує рани попелом з вогнища, обмотує бинтом.
– Чисті шкарпетки вдягни. Потім покажу, як онучами ноги обмотати, щоб чобіт сидів.
– Шкарпетки… у рюкзаку.
Дон незворушний.
– То йди… по рюкзак.
– Ліхтарик даси? – тільки й запитує Макс. Сперечатися – собі ж гірше, останні сили забере. Усе тут відбувається за правилами якоїсь іншої, раніше не відомої Максові, справедливості. І або прийми її миттєво, або подохни.
– Босим іди, – Дон простягає Максові ліхтар. – Не застудишся. Гарантую.
– Звідки я прийшов?
– Звідти, – Дон показує у бік високої смереки – височіла посеред інших дерев пихато.
Макс чіпляє ліхтар на лоба – до смереки. Вдячні ноги несуть, не болять, терплять. Гріють землю. Чи то земля їх. Не холодно. «Варто… Варто довіритися Дону, – думки судомами. – Дон знає…» І все обертається – чи видно ще вогнище?
За кілька хвилин дошкрібся до поваленої сосни. Аж посміхнувся. Стоїть собі рюкзак. Підхопив – скоріш назад. Хай Дон не думає, що він геть ні на що не здатний!
– Нормально, – тільки й сказав провідник. Викинув брудні бинти, наново присипав рани на Максових ногах гарячим попелом, обмотав чистими бинтами.
– Вдягай чисті шкарпетки і – спати, – наказав. – Каремат не загубив?
Ні – без слів. Поліз до намету. «Соснові гілки під сподом», – здогадався. Кинув каремат на долівку, зачохлився у спальник, скрутився… «Хіба тут заснеш?» – подумав. Заплющив очі й усвідомив – відрубається…
Спав би ще… Ні снів, ні печалі. Холод очі роздер. І голод – їсти хотілося страшенно. Спробував підхопитися – аж зойкнув: ноги-рана попухли. Поліз із намету накарачках. Сонце тільки означилося світлими тінями на темному лісі.
– Нормально, – Дон сидів біля вогнища, грів у каструльці в од у.
– Ти не спав?
– Спав.
Макс роззирнувся – поряд із наметом снігове кубло, смерековими вітами укріплене. «Ведмідь…» – подумав. До дідька на ведмедя схожий – дужий, сильний, спокійний, поки не зачепиш.
– Як ноги? – почув.
Макс знітився якогось і раптом сказав:
– …Нормально.
Дон глянув на клієнта уважно, відставив каструльку.
– Оброблю…
Паскудство! Стискав щелепи – тільки б не стогнати. Дон відмочив присохлі до ран бинти, змазав Максові п’яти смердючою мазючкою з аптечки, наклав пов’язку – просякнуту маззю вату, поверх лейкопластир.
– Шкарпетки, онучі, чоботи, – командував. Показав, як ті ноги онучами обмотати. – Діставай свій сухпай. Швидко снідай. Рухатися треба.
Та, куди, в біса, гнатися? Хіба у них стаєрський забіг?!
– Кудись не встигаємо? – Макс рився у рюкзаку – де той сухпай?! Дивувався – ноги попустило.
– Як не йтимемо, померзнемо, – Дон уже колотив у кружках чай. – А сьогодні найважчий день.
– Чому?
– Хавку знайти маємо, місце для зручної ночівлі.
– А сухпай?… – Макс врешті витяг з рюкзака консерву – банку гречаної каші з м’ясом, пачку печива. – Це все?
– Сухпай на один день. Далі – самі…
– Небагато… на п’ять тисяч євро!
– П’ять штук виклав? – поцікавився Дон.
– Забагато?
– Були такі, що й десяточку платили…
Макс зітхнув. Засунув назад до рюкзака банку з гречкою.
– Печивом обійдуся…
– Краще консерву з’їж… Тобі зараз сили не зайві. А потім печивом кілька днів під’їдатимешся, як не знайдеш харчу…
– А ти…
– А я вже мишей засмажив і наївся, – Дон підвівся, пішов від вогнища у ліс. – Коли повернуся, щоби готовий був.
Паскудство! Ну, не відкривав Макс раніше консервні банки ножем. І банка та наче з надміцної сталі. Довбав, довбав, аж зігрівся. Врешті проколупав дірку, розміром з волоський горіх, знайшов на землі гілочку, заходився гречку видобувати.
Наковтався – й смаку не відчув. Та голод відступив. Чаєм гарячим загнав його на дно шлунка. «Нормально», – повторив подумки слова Дона. Жахнувся – невже нормально?… Тут же… у цьому лісі наодинці з незрозумілим суворим Доном помреш не від голоду, а від страшенної смертельної нудьги…
– Чому намет не зібрав?
Яка нудьга? Цигель! Дон ішов до вогнища, на ходу жував щось.
– Я? – здивувався Макс.
– Ти.
Колись було… У таборі на півдні Франції, де відпочивав від Швейцарії. З півгодини мучився з розтяжками, металевими кілками… Завалив намет на землю, забув витягти з нього каремат і Донову куртку, тільки тепер допетрав – провідник у самому светрі, а Макс прокинувся під Доновою курткою.
– Доне… Ти не змерз?
– Нормально… Воруши ратицями. Намет від хвої відчисть, склади правильно, бо він тобі удвічі важчим здасться.
– Намет я несу?
– Міг би й не питати.
– Сьогодні перший день весни, – якогось згадав Макс. Віджбурнув чоботом черевики – не виправдали сподівань.
Дон мовчки підняв їх, з’єднав шнурками, причепив до рюкзака – згодяться…
День гарним видався. Пташки розголосилися. Сонечко крізь смереки аж до землі, до білого снігу. А сніг – чистий, ані пакетів целофанових, ані порожніх пляшок. Зачароване місце. Людей, певно, сто рочків не бачило. Й цих двох без перестороги роздивлялося. Куди сунуть?
Макс тупцював за Доном – обходили гору, дерлися на сусідню, трохи нижчу – крутив башкою. Усе намагався уздріти людські поселення. У горах на розчищених галявинах помічав поодинокі хати, та Дон уперто вів у протилежний бік, у глухомань.
– Довго ще йтимемо? – запитав Макс, коли сонце підскочило височенько. П’яти пекли, хребет колом. Намет, певно, неправильно склав.
– Ноги?
– Їсти хочеться… Може б… вполювали щось їстівне.
– З гори спустимося, займемося, – пообіцяв Дон. Порадив: – Ти відпочивай поки…
– Привал?
– Ні. Йди і відпочивай…
Он воно що… Значить, зараз найлегший відрізок дня? Сніг під сонцем уже не радував, сліпив очі. І тільки коли дісталися верхівки невисокої гори, стали на вітрі – небо над головами, Макс раптом відчув надзвичайне, запаморочливе натхнення. І замість того, аби запам’ятати карколомні відчуття, захотів залишитися тут, на горі…
– Гарно… – прошепотів спустошено, бо знав: іти, іти! Повів поглядом по оптимістичному біло-зеленому вбранні гір. Де-не-де села видніються, високовольтна лінія – і по ній можна до людей…
– А я б їжачатинки скуштував, – Дон уже сунув з гори у ліс. – Не відставай…
Їжаки файно поховалися. За годину спуску Дон зупинився посеред якихось листяних дерев, що Макс не знав їм імені, роззирнувся.
– Тут спробуємо…
Макс без сил упав на сніг.
– Пробуй… Я так посиджу…
– Їстимеш те, що полюєш, – попередив Дон, витягнув шию, принюхався, пішов до кучугури повалених дерев. Ножем відколупав кору, швидко вкинув щось у рота.
– Нормально… – заходився далі стовбур чистити. – Короїда до дідька. Іди… Поділюся.
Макс відчув – нудота під кадик. Дотягнувся до рюкзака, дістав печиво… Одне. Ні, два. Добре, три, не більше. Вмолотив пачку насухо.
– Вогнище розведи, – Дон ішов до Макса, в долоні личинки короїда. – Поїж…
– Дякую… Не голодний…
– То сніг розгрібай.
– Навіщо?
– Бо тільки йолопи вогнище на снігу розводять. Місце розчисть спочатку.
– Чому це повинен робити я? Я… уже поїв. Сам смаж своїх черв’яків.