Та нібито все зрозуміло. Пошушукалися, як з подарунками палицю не перегнути, і розбіглися з дружин та дітей діаманти зривати, аби не зіпсували справи.
Та двадцять шостого надвечір Сердюкові зателефонували з Криму: біда! Місцеві алтинбаєви стіни зводять на землі, яку Володимир Гнатович уже вважав своєю. І без втручання Сердюка до тих стін скоро дахи поприліплюють!
Пані Женя як почула, що чоловік на півострів збирається, перуку з голову зірвала та як замахнеться…
– Не поїдеш! Завтра Максимка з донькою Новаковського знайомитимемо!
– Удосвіта вилечу… Опівдні повернуся. Врешті-решт, запланували виїжджати зі столиці о першій годині дня, – Володимир Гнатович і сам нервувався. Дуже вже хотів продемонструвати Новаковському свіжий підхід до старих політичних розкладів, а тут така халепа.
…Двадцять сьомого квітня, рівно о першій, чотири позашля-ховики, бус з подарунками і бус з пресою виїхали зі столиці без Володимира Гнатовича Сердюка.
Під вечір на подвір’я Алтинбаєвих вивалила чимала компанія благодійників. Не врубилися в ідею, прихопили не тільки сім’ї, але й помічників, секретарів. А ще преса! До дідька незнайомих людей! Юрба заклякла навпроти численного сімейства аборигенів: дай сигнал і дві армії зійдуться у битві.
– Я хотів би… – Макс вирішив розрядити несподіване напруження. Сказати десять слів для початку на камеру.
Та від благодійників раптом відділилася струнка чорнява дівчина, пішла до пишної жіночки років сорока п’яти з кирпатим усміхненим обличчям, простягнула хазяйці білі крокуси.
– Це вам!
– І чого ми у дворі стоїмо?! – відмерла Валентина Василівна, розчервонілася, пішла ламати сценарій. – Прошу до хати! Діти! Показуйте гостям, як живемо. Повтомлювалися, певно, поки доїхали.
– І зголодніли. А у нас чебуреки гарячі, – додав хазяїн.
І хто в ліс, хто по дрова! Одні до хати, інші на подвір’я. Двоє пацанят років шести тягли Макса до курника: а у нас є курка з кучерявим пір’ям! Макс тримав у руках пістряву курку, дратувався подумки: «Погано працюєте, Скачко! Чому тільки одна дівчина не забула, що є звичайна ввічливість!» Роззирнувся – пані Женя під тином тюльпанові бутони роздивляється, наче ніколи їх не бачила, чоловіки скупчилися навколо доглянутої ситої коняки, а біля кістяка недобудови, що приліпилася до основної чималої хати донька Новаковського доводить татарину Алтинбаєву, що будь-яка прибудова вимагає докорінного перепланування всього будинку задля ефективного використання корисної площі. А краще починати прибудову, маючи уявлення про повне перепланування, бо будь-яка зміна функціонального призначення окремого приміщення тягне за собою перегляд…
– Які там зміни функціонального призначення? – винувато усміхався Алтинбаєв.
– А от ми вам велику плазму привезли, – сказала Нані. – В якій кімнаті кінозал буде?
Почули всі.
– Плазма? По-чесному? – запитала Нані дівчинка-підліток.
– Пропоную зараз же і встановити, – сказав Новаковський, наче він тут за головного.
Сценарій душевного візиту – до чортів собачих. У великій кімнаті, в якій, крім килимків, нічого, повсідалися на підлозі – ошелешені гості, збуджені Алтинбаєви… Новаковський з хазяїном встановлювали пласку панель, Валентина Василівна розстелила посеред кімнати скатертину, поставила на неї таріль з чебуреками – прошу! Макс надкусив запашний чебурек і раптом побачив біля дверей високого патлатого хлопця з фотокамерою. «Дора?» – подумав здивовано.
Знітився, страх прокинувся. Наче згадка про Дору автоматично пробуджувала думки про Любу. Насупився, очі долу. Може, так і є? Може, той давній сон, коли Люба зірвала руді коси, залишила на голові чорні Дорині кучері, – знак? Ніби жива Дора тепер є уособленням мертвої Люби… І він… має із тим щось робити?
Роззирнувся навсібіч.
– Нані! Рецепт у хазяйки візьми, – почув голос Новаковського. – Щоб наша Люда нам такі чебуреки вдома готувала.
«Нані?» – здивувався ще більше, наче і не пам’ятав ще з божевільного різдвяного балу – доньку Новаковського звати На-ні. Красиве ім’я. На-ні. Поманить і прожене. Так то про неї ворожка казала?
Надто рвучко з килима підхопився.
– Дякую, дуже смачно… – до виходу. Наштовхнувся поглядом на Данка.
– Здрасьтє… – усміхнувся хлопець.
«Дора?» – смикнув головою.
– Максиме, ти хотів сказати кілька слів… – гукнула синові пані Женя, бо щось ця забава ані на йоту себе не виправдовувала. Чоловік у всьому винен, не дотримав слова, і було в нього лише єдине виправдання – літак потрапив у повітряне ДТП, і всі загинули. Інше не прокатить!
– Може, спочатку бусик із подарунками розвантажимо? – обережно вставила Юлія Скачко, що увесь цей час гарячково намагалася повернути акцію у заплановане русло.
– Не треба, – раптом сказав Макс. – Бусик – теж для родини Алтинбаєвих. Просто заженіть на подвір’я.
Що? І бусик нам? Хазяїн забув про плазму, рвонув надвір. Слідом преса, гості, діти. Один, два, три…
– Перепрошую… Ніби казали… вісімнадцятеро дітей у вас, – запитав Макс хазяйку.
– Так ще своїх шестеро. Дві футбольні команди, – усміхнулася Валентина Василівна, побігла бусик роздивлятися.
Макс так і залишився у дверях. Посередині кімнати на килимку сиділа донька Новаковського. Підвелася, підійшла до Макса.
– Я Нані.
– Максим…
– Ти сумний…
– Добре, що це не питання.
– Маєш виголосити промову? – запитала.
– Як варіант.
– Не кажи нічого. Ми ж більше ніколи сюди не повернемося. Кивнув – так.
– Розумієшся на будівництві? Так переконливо пояснювала хазяїну…
– Я архітектор. Ми іноді збираємося з друзями у моєму бюро. Приходь. У нас цікаво.
– Мої інтереси у дещо іншій площині, – Максові здалося: запрошення кинуте, як кусень голодному.
– Допоможемо перетворити кинутий цех на витвір промислового дизайну, – розсміялася. – Якщо ти раптом знову надумаєш шокувати наших… бонз.
Макс пожвавішав, зазирнув дівчині в очі.
– Вони не зрозуміли. То не стало для них очищенням.
– На власній шкурі відчули. Теж чимало, – замовкла, знизала плечима. – Було весело…
– У тебе незвичайне ім’я, – сказав Макс раптом.
– А у тебе незвичайні вчинки.
– Не любиш банальності?
– А ти вже запланував запросити мене в ресторан? – розсміялася.
Макс і собі усміхнувся.
– Нані… Ти ковдру з балу не викинула?
– Ні. Хай буде… А ти…
Не встигла договорити. У дверях кімнати виник худий високий хлопець з окулярами на довгому носі.
– Борько… – усміхнулася Нані. – Знайомся! Це Макс Сердюк.
– Ярослав Михайлович каже: їхати час, – знічено пробурмотів Боря Рудь.
Яке там їхати? Алтинбаєви не тямилися від радощів, заступили шлях: і чаю нашого не скуштуєте? Пані Женя зиркала на Макса і Нані, оптимістично усміхалася: сталося! Всадовила собі на коліна мале дівча рочків трьох: «Ох, яка ж ти чорноока!» Преса нудьгувала, Макс віддався ситуації: як буде. Косував на Нані: ти моє спасіння? Не випускав з поля зору патлатого Данка, наче нагадував собі домашнє завдання, яке обов’язково треба виконати: «Дора…» І коли у піалах чаю лишилося на денці, двері розчахнулися і до просторої кімнати Алтинбаєвих влетів Володимир Гнатович Сердюк у милі. Підхопив котрогось із малих Алтинбаєвих на руки.
– Парадокс! – патетично вигукнув. – Сімейні цінності – вічні, але ми не маємо права відкладати їх на завтрашній день.
Добре хоч не ляпнув: дружитимемо сім’ями…
Макс думав про Нані. Посеред страхів, сумнівів, жахливих спогадів і незрозумілих перспектив чорнява Нані Новаковська здалася такою чистою, розумною і… відповідною статусу Дюка. Кадуцей для розбурханої душі. Як заволодіти?
Хотів було порадитися із дідом, до якого їздив тепер майже не щодня, та як вихлюпнути внутрішні гризоти, що правили своє, плели логічне мереживо – все не випадково… Недарма життя нагадало про Дору того дня, коли познайомився з Нані. «У чому внутрішній зв’язок? – бився. – Люба пішла… Та не відпустила. Дала мені Дору. Як випробування. Маю зробити для Дори щось дуже важливе, аби Люба заспокоїлася і відпустила мене?… Тільки тоді… у мене буде Нані?…»