– Де Дора? – запитав Ганну Іванівну спокійно, наче Дора вийшла на хвильку.
– Не знаю, – на автоматі відповіла секретарка. Розгубилася: може, побачив десь у місті?
Макс зміряв її здивованим поглядом.
– Вперше чую від вас «не знаю»!
– Знайти? – виправилася.
– Терміново. Казала, що вона з Теребовлі. Я поїду… до цієї Теребовлі. Це де?…
– Десь у Карпатах, – сказала Ганна Іванівна так, ніби містечко у горах загубилося, шляхів до нього нема.
Макс смикнувся.
– Знайдіть… контакти якісь. Сьогодні ж!
Секретарка – ніби усю моторність загубила. За тиждень тільки й доповіла насторожено: ось адреса Дориного батька, ось координати школи-інтернату, де вчилася, тільки, кажуть, давно не бачили її у Теребовлі. Як у воду…
Краще б інші асоціації у лексиконі відшукала. Закляк від страхів.
– І де… Де ж вона може бути?! – вигукнув люто.
Ганна Іванівна відсахнулася, кинулася сліди плутати.
– До Португалії могла податися, – бовкнула.
Що?! Так здивувався, аж присів до столу на кухні.
– Навіщо?
Ганна Іванівна все на той стіл – як Дорина мама зникла на заробітках, як Дора мріяла заробити грошей і знайти її.
– Ви ж Дорі добре платили, – підсолодила. – І паспорт закордонний має. Цілком могла виїхати…
Макс задумався – на обрії замаячила шляхетна справа. Усі гріхи відпускала.
– Хочу бачити її, – прошепотів схвильовано. – Найміть людей… Хай пройдуть увесь шлях за нею… Що вона сама вдіє? Глуха, німа… Поверніть її! Я знайду її матір… Я… – замовк.
Подумав про Нані. Спокійно і байдуже, ніби Нані мала сидіти й чекати, поки Дюк повернеться з чергової битви. Усміхнувся від передчуття карколомного катарсису у найближчі, чітко окреслені строки без розповзання на все подальше життя.
– Сьогодні яке?
– Двадцяте травня.
– На день захисту дітей маємо від’їхати. До Португалії. З Дорою.
Ганна Іванівна ледь дочекалася, поки хазяїн поїде з дому. Рвонула до кав’ярні, що стала місцем їхніх зустрічей із матір’ю Данка.
– Що робитимемо, Свєто? – схвильовано дивилася на приголомшену репортерку, яка курила і курила безупинно.
– А як же Данко? – тільки й мовила та.
– Ну, не знаю… Дора ж повернеться. Щаслива, дай Боже, бо ж ніхто не знає, що з її матір’ю. Може, нема вже кого шукати…
– Страшно…
– Страшно, – погодилася Ганна Іванівна. – Я вже думала… Не казати Дорі нічого… І Сердюкові. Не знайшла я Дору, і поготів. А з іншого боку… Свєто! Уяви тільки. Тебе десь занесла доля… У Данка з’являється шанс знайти тебе, а якісь чужі люди сидять і розмірковують: відпустити його на пошуки чи ні…
– Не вірю я Сердюкові, – прошепотіла Діброва.
– Дарма. Він дивний… Складний. Там такого у душі намішано, чорт ногу зламає. Але не сволота. Матуся – гієна, а він… його це напружує. Я ж бачу.
– Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…
– Може, совість прокинулася…
– Маячня…
– Данко зрозуміє…
– Він дихати без неї відмовляється! – гірко прошепотіла Свєта Сергіївна. Закурила. – Треба, щоб Данко разом з Дорою їхав…
– Ні! – заспішила секретарка. – Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?
– Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…
– Страшно, – відказала Ганна Іванівна. – А промовчати – ще страшніше.
Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.
– Все! Здаюся, – сказала журналістка години за дві – уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. – Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з’ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.
– Добре… Зустрінемося завтра, – втомлено кивнула головою секретарка.
Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний – дзень!
– Сердюк, – напружилася. Мобільний до вуха. – Слухаю, Максиме Володимировичу.
Вислухала хазяїна, вимкнула зв’язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.
– Що?… – насторожено запитала Діброва.
– Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…
Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла – зламала.
– Козел довбаний… – прошепотіла недобре.
Макс відчув себе козлом двадцятого травня о четвертій годині. Спочатку дідова покоївка без церемоній видала:
– Зараз у пана Перепечая лікарі, потім процедури і масаж. Зможе приділити вам час о вісімнадцятій, не раніше.
Макс спробував повернути відьму на місце, мовляв, я – онук твого хазяїна, тож просто веди мене до діда без зайвих слів. Та покоївка заступила двері:
– Жодних візитерів! Ви заважатимете!
Макс проковтнув гнів – дочекається, поки чужі підуть з хати, скаже дідові, щоб звільнив оцю… категоричну…
Поплентався на кухню – а там Рома Шиллєр від нудьги коньяк сьорбає.
– І не страшно? – запитав іміджмейкера холодно. – Дідо не любить, коли його запаси спустошують.
– А-а-а… Страх… Що таке страх? – Рома уже встиг накачатися. – Усвідомлення невідворотності? То – жах! А страх якраз змушує чудити… Ніби є альтернатива невідворотності. І я… сподіваюся… що пронесе. Що почуватимуся… чудово!
Остання сентенція п’яного іміджмейкера залила Максове лице червоним.
– Тільки не питай, як почуваюся я, – сказав ворожо. – Бо я нині не терплю запитань!
– І питати не треба! І так усе зрозуміло – маєш прекрасно почуватися! – Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. – Твоє здоров’я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.
– Ти… – Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. – Що ти верзеш, Шиллєре?
– Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? – бурмотів, язик заплітався. – Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потрахав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли – фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…
Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори – наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку – зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею – так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча – чуєте? – зневажливо сіпнувся.
– Чого вам?
– Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, – суворо повідомила.
– Іншим разом зайду, – посунув до дверей.
Так он воно що! А він все крутив-вертів-роздивлявся окремі уламки єдиного вітражу – чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося – мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.
– Логічний фінал, – прошепотів недобре. Відшукав мобільний.
– Ганно Іванівно? Не шукайте Дори. Все відміняється.
Крапка! На голові – герцогська корона, у серці – попіл. За спиною – металеві крила. Роззирнувся – як низько пролетіти, всіх підріже.