«Ти, Боже, не крути… – дратувався подумки. – Не треба мені отих твоїх складних асоціацій, щоб мізки парити: що то має значити?! Навіщо вона тут? Мені оце розмірковувати нема коли! Мені ще треба ту малу розмовляти навчити, щоб волю в кулак і до справ, а не сахалася від кожної людини перелякано, як кошеня покинуте! Бо куди вона подінеться від людей капосних? Поряд жити. То хай відгавкується, бо загризуть… Знаю, що кажу…»
До палати обережно зазирає Міла.
– Перепрошую… Тільки запитати: може, ще чогось бажаєте? – як у ресторані про десерт. Мовляв, а у нас і те, і се.
– Дору сюди давай. Хай при мені вдень і вночі буде, – гримає сердито, де і сили взялися. Зиркає на Мілу грізно. – Не бійся, не впаде… Дєньгой підтримаю.
Міла вислизає, тихо причиняє двері палати. Старий Перепечай проганяє Бога, що призвичаївся поряд крутитися, перед очі – близькі люди. Двійко всього на увесь білий світ. Донечка. І онук. І нащо вони йому тут? Слів не знайдуть – їх не існує! Очі ховатимуть, брехатимуть, нестимуть дурні апельсини… І нащо йому дивитися на все те ідіотське дійство?! Перепечаєві справи до снаги. Встиг. Упорався. І доньку, й онука такими кадуцеями забезпечив – на армію вистачило б. А без діла мокрі очі бачити – тільки відволікатися. Бо у старого ще справа лишилася. Остання. Санітарка… Ну, просто одне лице з Сонькою…
– Привіт, – напружив очі, вдивився, коли Дора увійшла до палати, заклякла біля дверей.
– Пі-іт, – Дора чекала. Так чекала цієї миті, коли можна буде беззастережно хоробро відкрити вуста і промовити вголос.
– Мене слухалася? Як мене не було – мовчала?! – кинув різко.
– Мочала! – повторювала, у рота старому заглядала.
– А що робила? Чекала?
– Чекала! Ти… Ти чекала!
– Тебе!
– Те-бе…
Старий усміхнувся поблажливо, Дору до себе поманив.
– А йди за жопку вщипну!
– Ти… Тебе… Не можна! – руки залітали, вуста повторюють.
– От холєра!
– Холєра…
– Ти дивись! А лаєшся чисто, – тихіше. Перепочити б. – Йди, Доро. Лікарів поклич. Хай вколють щось… – прошепотів безсило.
– Дора… бі-іть, – почув. «Біжить» – здогадався.
Заплющив очі. Застогнав від нестерпного болю. «Мій характер, – промайнуло. – Шкода… Що Максимко геть не такий. Слабкодухий. А ця… волю має. Оце ти мене втішив наостанок, товаришу Бог! Дав дівку не для чпокання. Для душі…»
Данко днів п’ять усе сподівався – пожартувала. Зараз напише їй: «Чекаю…», вмить примчить. Та Дора не тільки забула дорогу до фонтану в Маріїнському парку, на Данкові СМС-ки відповідала через раз, аж поки не повідомила: «Не маю змоги розмовляти з тобою. Вимикаю телефон. Потім усе розповім». Як у воду канула.
Спокій втратив. На вулиці роззирався, преподів упіввуха – все прислухався: а раптом СМС-ка від Дори.
– В інституті проблеми? – Свєта Сергіївна бачила: вже тиждень ходить, як у воду опущений.
Данко сидів за столом на кухні, колотив і колотив чай, наче час зупинився.
– Ма… Я про Дору не знаю нічого, – сказав раптом.
Свєта Сергіївна насторожилася. Після повернення з Криму Данко витримав іспити в інститут імені Карпенка-Карого, захопився навчанням, і вона перехрестилася: може, отак без сердечних мук потроху й розійдуться – кожному своє.
– Не знаю її прізвища! Не знаю, де вона живе… – пожалівся, як дитина.
– На Троєщині! Сам казав…
– А де саме? На Троєщині, певно, тисяч сто люду!
– Триста п’ятдесят шість… тисяч, – недарма все життя на соціальних проблемах сидить. Глянула на сина з тривогою. – Запитай… У Дори.
– Я… не знаю, де вона. Вже тиждень.
Отак. Мати аж присіла. Хотіла було за сигарету вхопитися – а під рукою чашка з чаєм. Колотила, колотила… Аж поки страшна думка не стрельнула: міліція, морг, – чого вони сидять?! Треба шукати. Ганні дзвонити… Схаменулася.
– Дора сказала: є справа, – почула голос сина. – Поки не зустрічатимемося. А потім відімкнула телефон.
– До лікарні подзвони, – запропонувала обережно. – Де Дора працює. Може, знають.
– Ма! Я не знаю, в якій вона лікарні працює! Я нічого… нічого про неї не знаю! Зв’язок – смартфон. Місце зустрічі – фонтан у Маріїнському…
«Я знаю, де вона шваброю підлогу ялозить», – подумала. Уже хотіла було сказати про те Данкові, натомість ляпнула:
– Може, маму поїхала шукати?…
Данко глянув на матір здивовано.
– Куди?
Діброва дала собі ляпаса подумки: ідіотка! І хто за язика тягнув!
– А… хіба Дора тобі не розповідала? – тонула в болоті, а куди подітися, сама в нього полізла, назад ніяк – давай уже, все викладай. Закурила, за хвилину все – і про Португалію, і про добру секретарку, що пригріла Дору. – Не хвилюйся… Зараз Ганні зателефоную, все дізнаємося, – уже набирала номер.
– Зачекай, Свєто Сергіївно, – сказав Данко. – Звідки ти все про Дору знаєш?
– З Ганною… знайома, – опустила трубку.
– А я… Чому мені не розповіла?!
– Не знаю. Ти не питав. А я втручатися не хотіла, – розхвилювалася. – Ти взагалі відрізав мене від цієї… теми. Так і не запросив дівчину до нас. А я хотіла… з нею познайомитися.
– Мріяв… навчити її розмовляти. А потім уже з тобою познайомити… – прошепотів спустошено.
– Навчив? – не втрималася.
«Ні», – хитнув головою. Закляк. Свєта Сергіївна відчула: серце впало і розбилося. Не навчив. Звісно, не навчив, бідний ти мій хлопчику! Ну, за що тобі таке?! Може… і не треба шукати Дору? Може, та врешті сама усвідомила: їй поряд із Данком не бути… Може, зникає потроху з синового життя, а Свєта сама оце знову пнеться Данка назад у німі дні повернути… Нащо? Нащо розповіла про Ганну, Португалію? Добре, що про лікарню не сказала, бо дівчину в Києві знайти – не проблема. Чи варто?…
– Я таки зателефоную Ганні, – видушила.
– Не треба, мамо, – сказав Данко. – Сам знайду…
Наступного ранку стояв біля біло-червоного шлагбаума, що відділяв засмічену вулицю загальнолюдського користування від вилизаного двору пафосної багатоповерхівки. Далі – зась! Уздовж шлагбаума походжав вайлуватий охоронець у чорній уніформі з надписом «ANGEL» на всю спину. Терпів хвилин кілька, зиркав на Данка підозріло, пропускав автівки – одна за одною виїжджали з двору. Вклонявся мешканцям, що трудили ніжки, сунули з двору пішки.
– Давай… Пішов звідси, – не витримав врешті. – Тут не можна стовбичити.
– Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?
– Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, – насупився охоронець. – Пішов звідси!
Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию – з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. «Завтра прийду, – вирішив. – Може, адекватніший angel чергуватиме».
Не справдилося: дні геть, охоронці – птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: «справа є», «скоро побачимося», та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. «Дора… все одно не напише», – промайнуло на п’ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. «А раптом уже ніколи не побачу?» – вразився. Роззирнувся – наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними «ангелами». «Може, їм грошей запропонувати?» – врешті слушна думка. Реальність усміхнулася – дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик «ауді», скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.