«Рукоділлям жіночим не прогодуємось, а іншого ремесла не знаю».
От і каже Прокоповичу:
— Таточку! Ти б навчив мене чого простішого.
Прокоповичу аж смішно стало.
— Що це ти? Хіба дівоче діло за малахітом сидіти! Зроду такого не чув.
Ну, вона все-таки приглядатися до Прокоповичевого ремесла стала. Допомагала йому, де можна. Розпиляти там, пошліфувати. Прокопович і почав їй то те, то інше показувати. Не те щоб справжнє. Бляшку обточити, ручки до виделок-ножів зробити, та й інше, що в ходу було. Дрібна, звичайно, справа, копійчана, а все підмога на випадок.
Прокопович недовго зажився. Тут брати-сестри вже примушувати Катю почали:
— Тепер ти змушена заміж виходити. Як ти сама житимеш?
Катя їх обрізала:
— Не ваш клопіт. Ніякого мені вашого жениха не треба. Прийде Данилко. Вивчиться в місті і прийде.
Брати-сестри руками на неї махають:
— Чи ти сповна розуму, Катерино? Отаке й казати гріх. Давно померла людина, а вона її чекає! Диви, ще марити почнеш.
— Не боюсь,— відповідає,— цього.
Тоді родичі питають:
— А з чого ж ти житимеш?
— Про це,— відповідає,— теж не турбуйтесь. Продержусь сама.
Брати-сестри так зрозуміли, що від Прокоповича грошенята лишились, і знову за своє:
— От і вийшла дурна! Коли гроші є, чоловік безпремінно в хаті потрібен. Чого доброго — поласиться хтось на гроші. Скрутять тобі голову, як курчаті. Тільки й світу бачила.
— Скільки,— відповідає,— на мою долю покладено, стільки й побачу.
Брати-сестри довго ще гомоніли. Хто кричить, хто вмовляє, хто плаче, а Катя товче своєї:
— Продержусь сама. Ніякого вашого жениха не треба. Давно в мене є.
Розсердились, звичайно, родичі:
— В разі чого, до нас і на очі не з'являйся!
— Спасибі,— відповідає,— братики милі, сестриці ласкаві! Пам'ятатиму. Самі не забудьте — мимо проходьте!
Сміється, значить. Ну, рідня й дверима грюкнула.
Лишилася Катя сама-самісінька. Поплакала, звичайно, спочатку, потім і каже:
— Брешеш! Не піддамся!
Втерла сльози і по хазяйству почала поратись. Мити та шкребти — чистоту наводити. Упоралася — і одразу до верстата сіла. Тут теж свій порядок наводити стала. Що їй не потрібне, те далі, а що їй повсякчас треба, те під руку. Навела отак порядок і хотіла до роботи сідати.
«Спробую сама хоч одну бляшку обточити».
Кинулася, а каменю придатного нема. Уламки Данилкової дурман-чаші лишились, та Катя берегла їх. В окремому вузлику вони були зав'язані. У Прокоповича каменю, звичайно, багато було. Тільки Прокопович до смерті на великих замовах сидів. Ну, і камінь усе великий. Уламочки та шматочки всі підібралися — розійшлися на дрібні вироби. От Катя й думає:
«Треба, видно, піти на рудникових відвалах пошукати. Чи не трапиться придатний камінець».
Від Данила та від Прокоповича вона чула, що вони біля Зміїної гірки брали. Ось туди й пішла.
На Гумешках, звичайно, завжди людно: хто руду розбирає, хто возить. Дивляться на Катю — куди вона з кошиком пішла. Каті це не до вподоби, що на неї задарма очі витріщають. Вона й не стала на відвалах з цього боку шукати, обійшла гірку. А там ще ліс ріс. От Катя цим лісом і вийшла на саму Зміїну гірку та тут і сіла. Гірко їй стало — Данилка згадала. Сидить на камені, а сльози так і біжать. Людей нема, ліс навколо,— вона й не стережеться. Так сльози на землю й капають. Поплакала, дивиться,— а біля самісінької ноги малахіт-камінь видніється, тільки весь у землі сидить. Чим його візьмеш, якщо ні кайла, ні лома? Катя все-таки поворухнула його рукою. Здалося, що камінь не міцно сидить. От вона й почала прутиком якимось землю відгрібати від каменя. Відгребла, скільки можна, почала хитати. Камінь і піддався. Як хруснуло внизу,— ніби сучок обломився. Камінець невеличкий, наче плитка. Завтовшки пальців на три, завширшки з долоню, а довжиною не більше двох чвертей. Катя аж здивувалася:
— Саме по моїх думках. Розпиляю його, то скільки бляшок вийде. І втрат самий дріб'язок.
Принесла камінь додому і одразу взялася розпилювати. Робота не швидка, а Каті треба ще й в хаті впоратися. Дивишся, цілий день у роботі, і сумувати ніколи. Тільки як за верстат сідати, все про Данилка згадає:
— Подивився б він, який тут новий майстер знайшовся. На його та на Прокоповичевому місці сидить!
Трапилися, звичайно, нахаби. Як без цього... Уночі проти якогось свята засиділася Катя за роботою, а троє парубків і перелізли до неї в двір. Полякати хотіли або ще що — їхнє діло, тільки всі напідпитку. Катя чиркає пилкою і не чує, що в неї в сінях люди. Почула, коли вже в хату ломитися стали:
— Відчиняй, мертвякова наречена! Приймай живих гостей!
Катя спочатку вмовляла їх:
— Ідіть собі, хлопці!
Ну, їм це нічого. Ломляться в двері, от-от зірвуть. Тут Катя скинула гачок, широко двері розчинила і кричить:
— Що ж, заходь. Кого першого садонути?
Парубки дивляться, а вона з сокирою.
— Ти,— кажуть,— без жартів.
— Які,— відповідає,— жарти! Хто за поріг, того й по лобі.
Парубки хоч п'яні, а бачать — справа не жарт. Дівка велика, плечі круті, око рішуче, і сокира, видно, в руках бувала. Не насмілились-таки зайти. Пошуміли-пошуміли, пішли собі та ще самі ж про це й розповіли. Парубків і почали дражнити, що вони втрьох від однієї дівки втекли. Їм це не сподобалося, звичайно, вони й сплели, ніби Катя не сама була, а за нею мертвяк стояв.
— Та такий страшний, що хоч не хоч втечеш.
Парубкам повірили — не повірили, а між людьми з того часу пішло:
— Нечисто в цьому домі. Недарма вона одна-однісінька живе.
До Каті це дійшло, та вона журитися не стала. Ще подумала: «Нехай плетуть. Мені так ще й краще, коли боятимуться. Вдруге, може, не полізуть».
Сусіди й з того дивуються, що Катя за верстатом сидить. На сміх її зняли:
— За чоловіче ремесло взялася! Що в неї вийде!
Від цього Каті солоніше було! Вона й сама думала:
«Чи вийде в мене в самої?» Ну, проте себе опанувала: «Базарний крам! Чи багато треба! Аби гладеньке було... Невже й того не подужаю?»
Розпиляла Катя камінець. Бачить — візерунок незвичайний прийшовся, і ніби намічено, в якому місці впоперек відпиляти. Здивувалася Катя, як добре все прийшлося. Поділила по готовому, обточувати почала. Справа не дуже хитра, а без звички також не зробиш. Поморочилася спочатку, потім навчилася. Бляшки ще й які вийшли, а втрат і зовсім нема. Тільки й викинула, що на сточування припало.
Наробила Катя бляшок, ще подивувалася, який красивий камінець трапився, і стала міркувати, куди збути вироби. Прокопович такий дріб'язок до міста, траплялося, возив і там усе до однієї крамниці здавав. Катя багато разів про цю крамницю чула. От вона й надумала піти до міста.
«Спитаю там, чи будуть надалі мої вироби приймати».
Зачинила хатину та й пішла пішки. У Польовій і не помітили, що вона до міста подалась. Дізналася Катя, де той хазяїн, який у Прокоповича вироби приймав, та й з'явилася просто в крамницю. Дивиться — повно тут усякого каміння, а малахітових бляшок ціла шафа під склом. Людей у крамниці багато. Хто купує, хто вироби здає. Хазяїн суворий та поважний такий.
Катя спочатку підступити боялася, потім насмілилась і питає:
— Чи не треба вам малахітових бляшок?
Хазяїн пальцем на шафу показав.
— Не бачиш, скільки в мене добра цього?
Майстри, які роботу здавали, приспівують йому:
— Багато нині на ці вироби майстрів розвелося. Тільки камінь переводять. Того не розуміють, що для бляшки доброго візерунка треба.
Один майстер з польовських був. Він і каже хазяїнові нишком:
— Недоумок ця дівка. Бачили її сусіди за верстатом. Ото, мабуть, наробила.
Хазяїн тоді й каже:
— Ану покажи, з чим прийшла?
Катя й подала йому бляшку. Подивився хазяїн, потім на Катю вирячив очі й каже:
— У кого вкрала?
Каті, звичайно, це образливим здалося. Інакше вона заговорила:
— Яке маєш право, не знаючи людини, отак про неї говорити? От дивися, коли не сліпий! — У кого можна стільки бляшок на один візерунок вкрасти? Ну, скажи! — і висипала на прилавок усі свої вироби.