Хазяїн і майстри бачать — справді, на один візерунок. І візерунок незвичайний. Ніби з середини дерево виступає, а на гілці пташка сидить, а внизу теж пташка. Добре видно і зроблено чисто. Покупці чули цю розмову, потяглися теж подивитись, тільки хазяїн одразу всі бляшки прикрив. Знайшов привід.
— Не видно, коли купою. Зараз я їх під скло розкладу. Тоді й вибирайте, що кому до вподоби.— А сам Каті каже: — Іди он у ті двері. Зараз гроші одержиш.
Пішла Катя, і хазяїн за нею. Зачинив дверцята, питає:
— Почім здаєш?
Катя чула від Прокоповича ціни. Так і сказала, а хазяїн як став реготати:
— Що ти! Що ти! Таку ціну я лише одному польовському майстрові Прокоповичу платив та ще його приймакові Данилові. Так то ж майстри були!
— Я,— відповідає,— від них і чула. З тієї ж сім'ї буду.
— Он що! — здивувався хазяїн.— То це, видно, в тебе Данилова робота лишилась?
— Ні,— відповідає,— моя.
— Камінь, може, від нього лишився?
— І камінь сама добувала.
Хазяїн, видно, не вірить, а тільки торгуватися не став. Розрахувався по-чесному та ще й каже:
— Як надалі пощастить таке зробити, неси. Безвідмовно прийматиму і ціну дам справжню.
Пішла Катя, радіє,— скільки грошей одержала! А хазяїн ті бляшки під скло виставив. Покупці набігли:
— Скільки?
Він, звичайно, не помилився — вдесятеро проти купленого призначив та ще й приказує:
— Такого візерунка ще не було. Польовського майстра Данила робота. Краще від нього не зробити.
Прийшла Катя додому, а сама все дивується:
— От штука яка! Кращі від усіх мої бляшки вийшли! Добрий камінець трапився. Випадок, видно, щасливий підійшов.— Потім і подумала: «А чи не Данилко це мені звісточку подав?»
Подумала так, схопилася й побігла на Зміїну гірку.
А той малахітник, який хотів Катю перед міським купцем осоромити, теж додому повернувся. Заздрісно йому, що в Каті такий незвичайний візерунок вийшов. Він і придумав:
— Треба подивитися, де вона камінь бере. Чи не нове яке місце їй Прокопович або Данило вказали?
Побачив, що Катя кудись побігла, він і пішов за нею. Бачить,— Гумешки вона обійшла стороною і кудись на Зміїну гірку пішла. Майстер туди ж, а сам думає: «Там ліс. Лісом до самої ямки підкрадуся».
Зайшли в ліс. Катя зовсім близько і нітрохи не стережеться, не оглядається, не прислухається. Майстер радіє, що йому так легенько дістанеться нове місце. Раптом збоку щось зашуміло, та так, що майстер аж злякався. Зупинився. Що таке? Поки він отак розбирався, Катя й зникла. Бігав він, бігав лісом. Ледве вибрався до Сіверського ставка,— верст, мабуть, зо дві від Гумешок.
Катя не знала й не відала, що за нею підглядають. Вибралася на гірку, до того ж таки місця, де перший камінець брала. Ямка начебто побільшала, а збоку знову такий самий камінець видно. Похитала його Катя, він і відстав. Знову, наче сучок, хруснув. Узяла Катя камінець та й заплакала-заголосила. Ну, як дівки-молодиці за небіжчиком ревуть, усякі слова добирають:
— На кого ж ти мене, друже мій любий, покинув,— і інше таке...
Наплакалась, ніби полегшало, стоїть — задумалась і в напрямку рудника дивиться. Місце тут ніби галявинка. Навколо ліс густий та високий, а в рудниковий бік дрібніший. Внизу від лісу на галявинці стало сутеніти, а те місце — до рудника — сонечко освітлювало. Так і горить те місце, і всі камінці на ньому виблискують.
Каті це цікавим здалося. Хотіла ближче підійти. Ступила, а під ногами й хруснуло. Відсмикнула вона ногу, дивиться — а землі під ногами й нема. Стоїть вона на якомусь високому дереві, на самому вершечку. З усіх боків такі самі вершечки підступили. У прогалинах між деревами внизу видно трави та квіти, і зовсім вони на тутешні не схожі.
Інша б на Катиному місці перелякалася, галас-вереск зняла б, а вона зовсім про інше подумала:
«Ось вона, гора, розкрилася! Хоч би на Данилочка глянути!»
Тільки подумала та й бачить крізь прогалини — іде хтось унизу, на Данилка схожий, і руки вгору простягає, ніби сказати щось хоче. Каті світ потьмарився, так і кинулась до нього... з дерева того! Ну, а впала тут же на землю, де стояла. Опам'яталася та й каже собі:
— Справді, марити я стала. Треба швидше додому йти.
Іти треба, а сама сидить та й сидить, все чекає, чи не розкриється ще гора, чи не з'явиться знову Данилко. Так аж до смерку й просиділа. Тоді тільки додому й пішла, а сама думає: «Побачила все-таки Данилочка».
Той майстер, котрий за Катею підглядав, додому на цей час прибіг. Подивився — хата в Каті замкнена. Він і причаївся: подивлюся, що вона принесла. Бачить — іде Катя, він і став поперек дороги:
— Куди це ти ходила?
— На Зміїну,— відповідає.
— Уночі? Що там робити?
— Данила побачити...
Майстер так і шарахнувся, а другого дня по заводу шепотіти стали:
— Зовсім збожеволіла мертвякова наречена. Ночами на Зміїну ходить, покійника чекає. Коли б ще заводу не підпалила, бо не сповна ж розуму.
Брати-сестри прочули, знову прибігли, почали страхати та вмовляти Катю. Тільки вона й слухати не схотіла. Показала їм гроші й каже:
— Це, думаєте, звідки в мене? У добрих майстрів не беруть, а мені за першу роботу стільки відвалили! Чому так?
Брати чули, як їй поталанило, і кажуть:
— Випадок щасливий вийшов. Про що тут говорити.
— Таких,— відповідає,— випадків не буває. Це мені Данило сам такий камінь підклав і візерунок вивів.
Брати сміються, сестри руками махають:
— І справді збожеволіла! Треба прикажчикові сказати. Коли б справді завод не підпалила!
Не сказали, звичайно. Посоромилися сестру виказувати. Тільки як вийшли, то й змовились:
— Треба за Катериною дивитися. Куди піде — зразу ж за нею бігти.
А Катя вирядила рідню, двері зачинила та взялася новий камінець розпилювати. Пиляє та й загадує:
— Коли такий самий вийде, значить, не примарилось мені — бачила я Данилочка.
От вона й поспішає розпиляти. Подивитись їй хочеться швидше, як по-справжньому візерунок вийде. Ніч уже давно, а Катя все за верстатом сидить. Одна сестра прокинулась на той час, побачила світло в хаті, підбігла до віконечка, дивиться крізь щілину у віконниці й дивується:
— І сон її не бере! Біда з дівкою!
Відпиляла Катя дощечку — візерунок і визначився. Ще кращий від того. Пташка з дерева вниз полетіла, крила розправила, а знизу назустріч друга летить. П'ять разів цей візерунок на дощечці. Цятка в цятку намічено, де впоперек розпиляти. Катя тут і думати не стала. Схопилась та й побігла кудись. Сестра за нею. По дорозі постукала до братів — біжіть, мовляв, швидше! Вибігли брати, ще людей зібрали. А вже видненько стало. Дивляться,— Катя повз Гумешки біжить. Туди всі й кинулись, а вона, видно, і не чує, що народ за нею. Пробігла рудник, повільніше пішла в обхід Зміїної гірки. Люди теж трохи затрималися,— подивимося, мовляв, що вона робитиме.
Катя йде, як їй звично, на гірку. Подивилась, а ліс навколо якийсь небачений. Помацала рукою дерево, а воно холодне та гладеньке, наче камінь шліфований. І трава долі теж, виявилося, кам'яна, і темно ще тут. Катя й думає:
«Видно, я в гору потрапила».
Родичі та люди тим часом переполошилися:
— Куди вона поділася? Допіру близько була, а не стало!
Бігають, метушаться. Хто на гірку, хто навколо гірки. Перегукуються одне з одним:
— Там не видно?
А Катя ходить у кам'яному лісі й думає як їй Данила знайти. Походила-походила та й закричала:
— Данилку, відгукнися!
Лісом гомін пішов. Гілля зашурхотіло: «Нема його! Нема його! Нема його!» Тільки Катя не спинилась:
— Данилку, відгукнися!
Лісом знову: «Нема його! Нема його! Нема його!»
Катя знову:
— Данилку, відгукнися!
Тут Хазяйка гори перед Катею й з'явилася.