Федунька в запалі й не роздивився, що тут і стежки нема, поліз по суцільному снігу.
«Стільки,— думає,— біг, невже задкувати?»
Дістався-таки до берези, а клубочок і розсипався. Сніговою пилюкою Федуньці в очі бризнув.
Трохи не заплакав від образи Федунька. Раптом біля самісінької його ноги сніг воронкою до землі розтанув. Бачить Федунька,— а на дні воронки Поскакушка. Веселенько поглянула, усміхнулась ласкаво, хустинкою махнула й пішла танцювати, а сніг від неї бігом побіг. Де їй ніжку поставити, там трава зелена та квіти лісові.
Обійшла коло — тепло Федуньці стало, а Поскакушка ширше та ширше коло бере, сама підростає, і галявинка в снігу все більшає та більшає. На березі вже листячко зашелестіло. Поскакушка ще більше старається, приспівувати почала:
А сама дзигою, дзигою, а сарафанчик бульбашкою.
Коли на зріст з Федунькою зрівнялася, галявинка в лісі зовсім велика стала, а на березі пташки заспівали. Спека, як у найжаркіший день улітку. У Федуньки з носа піт капає. Шапчину свою Федунька давно скинув, хотів і шубку скинути, Поскакушка й каже:
— Ти, хлопче, побережи тепло! Краще про те подумай, як назад виберешся!
Федунька на це й відповідає:
— Сама завела — сама виведеш!
Дівчатко сміється:
— Спритний який! А як мені нема коли?
— Знайдеш час! Я почекаю!
Дівчатко тоді й каже:
— Візьми лишень краще лопатку. Вона тебе в снігу зогріє й додому виведе.
Подивився Федунька — коло берези лопатка стара валяється. Заіржавіла вся, і держак розколотий.
Узяв Федунька лопатку, а Поскакушка наказує:
— Гляди, з рук не випусти! Міцніше тримай! А дорогу примічай! Назад тебе лопата не поведе. Адже ж прийдеш навесні?
— Аякже! Обов'язково прибіжимо з дідусем Юхимом. Тільки весна — так ми й тут. Ти теж приходь потанцювати.
— Не час мені. Сам уже танцюй, а дідок Юхим нехай притупує!
— Яка ж у тебе робота?
— Не бачиш? Узимку літо роблю та таких, як ти, робітничків розважаю. Думаєш — легко?
Сама засміялась, крутнулася дзигою і хустинкою махнула, та як свиснула:
— Фі-ть-ть! й-ю-ю-у...
І дівчатка нема, і галявинки нема, і береза стоїть гола-голісінька, як нежива. На вершечку пугач сидить. Кричати — не кричить, а головою крутить. Навколо берези снігу намело гора горою. У снігу трохи не по горло провалився Федунька і лопаткою на пугача махає. Від Поскакущиного літа те й лишилося, що держак у Федуньки в руках зовсім теплий, навіть гарячий.
А рукам тепло — і всьому тілу весело.
Потягла тут лопата Федуньку і зразу з снігу виволокла. Спочатку Федунька трохи не випустив лопати з рук, потім приловчився, і справа добре пішла. Де пішки за лопатою йде, де волоком тягнеться. Цікаво це Федуньці, а позначок ставити не забуває. Це йому теж легенько далося. Тільки подумає зарубку зробити, лопатка зразу ж цюк-цюк,— і дві рівнесенькі зарубочки готові.
Привела лопата Федуньку до діда Юхима вже присмерком. Старий уже на піч заліз. Зрадів, звичайно, почав розпитувати, як та що. Розповів Федунька про пригоду, а старий не вірить. Тоді Федунька й каже:
— Подивись он на лопатку. У сінцях вона стоїть.
Приніс дідок Юхим лопатку та й побачив — по іржі золоті тарганчики посаджено. Аж шість штук.
Отоді дідусь повірив трошки й питає:
— А місце знайдеш?
— Чому ж,— відповідає,— не знайти, коли дорогу позначено.
Другого дня дідок Юхим роздобув лижі в знайомого мисливця.
Сходили честь честю. По зарубках швидко до місця дісталися. Зовсім повеселішав дідок Юхим. Здав він золотих тарганчиків таємному купцеві, і прожили ту зиму не бідуючи.
Як весна прийшла, побігли до старої берези. Ну, і що ж? З першої лопатки такий пісок пішов, що хоч не промивай, а просто руками золотинки вибирай. Дід Юхим аж потанцював з радості.
Приберегти багатство не зуміли, звичайно. Федунька — малоліток, а Юхим хоч старий, а теж проста душа.
Люди звідусіль кинулися. Потім, звичайно, всіх зігнали геть, і пан собі це місце забрав. Недарма, видно, пугач головою крутив.
Все-таки дідок Юхим з Федунькою сьорбнули трошечки з першого ківшика. Років з п'ять у достатку пожили. Згадували Поскакушку.
— Ще б з'явилася хоч разок!
Ну, не трапилося більше. А копальня та й зараз зветься Поскакушинською.
