Почали ті камінці з мертвої Степанової руки виймати, а вони й розсипались на порох. Так і не дізналися тоді, звідки вони в Степана взялися. Копали потім на Красногорці. Ну, руда й руда, бура, з мідним полиском. Згодом уже хтось дізнався, що це в Степана сльози Хазяйки Мідної гори були. Не продав їх, бач, нікому, таємно від своїх зберігав, з ними й смерть прийняв. Ач?
От вона, значить, яка, Мідної гори Хазяйка!
Недоброму з нею стрітися — горе, та й доброму — радості мало.
Малахітова шкатулка
У Насті, Степанової вдови, шкатулка малахітова лишилася. З усякими жіночими оздобами. Персні там, сережки та інше за жіночим звичаєм. Сама Хазяйка Мідної гори обдарувала Степана цією шкатулкою, коли він ще одружитися збирався.
Настя в сирітстві зростала, не звикла до такого багатства, та й не дуже була охоча моду вести. Перші роки, як жили з Степаном, надівала, звичайно, з цієї шкатулки. Тільки не до душі їй прийшлося. Надіне перстень... Немов саме якраз, не тисне, не скочується, а піде до церкви чи в гості куди — замучиться. Наче закутий палець, в кінці аж посиніє. Сережки начепить — ще гірше. Вуха так витягне, аж мочки попухнуть. А на руку взяти — не важчі за ті, які Настя завжди носила. Намисто, шість чи сім разків, тільки один раз і приміряла. Наче лід навколо шиї і не зігрівається анітрохи. На люди того намиста зовсім не показувала. Соромно було.
— Ач, скажуть, яка цариця в Польовій знайшлася!
Степан теж не примушував жінку носити з цієї шкатулки. Якось навіть сказав:
— Забери кудись від гріха далі.
Настя й поставила шкатулку в найнижчу скриню, де полотно й інше про запас тримають.
Як Степан помер та камінці у нього в мертвій руці опинилися, Насті й довелося ту шкатулку чужим людям показати. А той знавець, який про Степанові камінці розказав, і каже Насті потім, коли людей менше стало:
— Ти, дивись, не віддай цієї шкатулки за безцінь, багатьох тисяч вона коштує.
Він, цей чоловік, учений був, теж з вольних. Раніше щегарем-штейгерем був, та його усунули; потурає, мовляв, народові. Ну, й горілочкою не гребував. Теж доброю корчмарською затичкою був, не тим би його згадати, покійну голівоньку. А так у всьому правильний. Прохання написати, пробу змити, знаки оглянути — все по совісті робив, не так, як деякі інші, аби на півштофа здерти. Кому-кому, а йому кожен піднесе скляночку ради свята. Так він на нашому заводі і до смерті дожив. Коло людей годувався.
Настя від чоловіка чувала, що цей ще гар правильний і в справах тямущий, дарма що до горілочки пристрасть мав. Ну, і послухала його.
— Гаразд,— каже,— побережу на чорний день.— і поставила шкатулку на старе місце.
Поховали Степана, сороковини справили честь честю. Настя — жінка в соку та й з достатком, стали до неї сватів засилати. А вона, жінка розумна, каже всім одне:.
— Хоч золотий другий, а все ж дітям вітчим.
Ну, відстали з часом.
Степан добре забезпечення сім'ї лишив. Будинок справний, коняка, корова, устаткування повне. Настя жінка роботяща, дітки слухняні, не злиденно живуть. Рік живуть, два живуть, три живуть. Ну, зубожіли все-таки. Де ж таки самій жінці з малолітками по хазяйству впоратися! Адже ж і копійчину добути десь треба. Хоч на сіль. Тут родичі й почали Насті у вуха наспівувати:
— Продай шкатулку! Навіщо вона тобі? Чого даремно добру лежати? Однаково й Танюшка, як виросте, не носитиме. Он там штучки які! Саме тільки панам та купцям самим носити. З нашими лахами хіба таке надівати. А люди грошей би дали. Підмога тобі.
Одне слово, підмовляють. І покупець, наче крук на кістки, налетів. З купців усе. Хто сто карбованців дає, хто двісті.
— Дітей твоїх жаліємо, по вдовиному становищу ласку робимо.
Ну, обдурити гадають бабу, та не на ту натрапили.
Настя добре запам'ятала, що їй старий щегар казав, не продає за таку дурницю. Та й жалко. Все-таки женихів подарунок, від чоловіка пам'ять. А найдужче дівчатко в неї меншеньке слізьми залилось, просить:
— Мамонько, не продавай! Мамонько, не продавай! Краще я в люди піду, а татову пам'ятку побережи.
Від Степана, бач, лишилося трійко діток. Два парубійки. Хлопці як хлопці, а ця, як кажуть, ні в матір, ні в батька. Ще як Степан жив, коли зовсім маленькою була, на це дівчатко люди дивувалися. Не те що дівки-жінки, а й мужики Степанові казали:
— Не інакше, це вона в тебе, Степане, з китиць випала. У кого тільки вродилося! Сама чорненька та гарнесенька, а оченятка зелененькі. На наших дівчаток ніби й зовсім не схожа.
Степан пожартує, бувало:
— Це не диво, що чорненька. Адже батько змалку в землі копирсався. А що очки зелененькі — так дивуватись не доводиться. Хіба мало я малахіту панові Турчанінову набив. От пам'ятка мені й лишилася.
Так те дівчатко Пам'яткою й називав.
— Ох ти, Пам'ятко моя!
І коли траплялося їй щось купувати, то завжди голубенького або зеленого принесе.
От і росла та дівчинка на приміті в людей. Ніби й насправді гарусинка із святкової окрайки випала — далеко її видно. І хоч вона не дуже до чужих людей лащилася, а кожен їй — Танюшка та Танюшка. Найзаздрісніші баби і ті милувалися. Ще б пак — краса! Кожному любо. Тільки мати зітхала:
— Краса вона — краса, та не наша. Немов хто підмінив мені дівчатко.
За Степаном дуже те дівчатко побивалося. Зовсім заревілася вся, з лиця змарніла, самі очі лишилися. Мати й додумалася дати Танюшці ту шкатулку малахітову — нехай розважиться. Хоч маленька, а дівчинка,— змалку приємно їм на себе чіпляти. Танюшка й взялася розбирати ці штучки. І от диво — яку приміряє, та й на неї. Мати про дещо й не знала, до чого воно, а ця все знає. Та ще й каже:
— Мамонько, який же гарний татків дарунок! Тепло від нього, наче на пригріві сидиш, та ще хтось тебе м'якеньким голубить.
Настя сама колись носила, пам'ятає, як у неї пальці терпли, вуха боліли, шия не могла зігрітися. От і думає: «Неспроста це. Ой, неспроста!» та мерщій шкатулку цю знову в скриню. Тільки Танюшка з того часу раз у раз просить:
— Мамочко, дай погратися татковим даруночком!
Настя коли й насвариться, ну, материнське серце — пожаліє, дістане шкатулку, тільки накаже:
— Не поламай чого!
Потім, коли підросла Танюшка, вона й сама стала шкатулку діставати. Поїде мати із старшими парубійками на покіс чи ще куди, Танюшка залишиться на хазяйстві. Спочатку, звичайно, впорається, як мати наказала. Ну, миски-ложки перемити, скатертину струснути, в хаті-сінях віничком підмахнути, курчатам їсти дати, в печі подивитися. Зробить усе мерщій та й за шкатулку. З верхніх скринь на той час одна лишилася, та й та легенька стала. Танюшка зсуне її на ослінчик, дістане шкатулку й перебирає камінці, милується, на себе приміряє.
Якось до неї й забрався злодій. Чи то він у загорожі зранку заховався, чи вже потім непомітно де проліз, тільки з сусідів ніхто не бачив, щоб він вулицею проходив. Людина незнайома, а з діла видно — хтось навів його, про весь порядок розповів.
Як Настя поїхала, Танюшка побігала трохи по господарству і забралася до хати погратися батьківськими камінцями. Наділа наголівник, сережки почепила. У цей час злодій і шусть у хату. Танюшка оглянулась — на порозі дядько незнайомий, з сокирою. І сокира ж їхня. В сінцях, у куточку стояла. Тільки-но Танюшка її переставляла, як у сінцях замітала. Злякалася Танюшка, сидить, завмерла вся, а дядько ойкнув, сокиру впустив і обома руками очі затулив, наче обпекло їх. Стогне-кричить:
— Ой матінко, осліп я! Ой, осліп! — а сам очі тре.
Танюшка бачить — недобре з людиною, почала розпитувати:
— Ти як, дядечку, до нас зайшов, навіщо сокиру взяв?
А той тільки стогне та очі собі тре. Танюшка його й пожаліла, зачерпнула кухликом води, хотіла подати, а дядько так і шарахнувся спиною до дверей.
— Ой, не підходь! — Так у сінцях і сидів, і двері підпер, щоб Танюшка ненароком не вискочила. Та вона знайшла хід — вибігла через віконце і — до сусідів. Ну, прийшли. Стали питати, що за людина, яким випадком? Той поморгав трохи, пояснює — подорожній, мовляв, милостинку хотів попросити, та щось з очима скоїлося.