Сказала отак і пішла. Тільки її й бачили.
З того часу Танюшка і стала майстринею, а вже й літ доходила, вигляд зовсім як у дівчини на виданні. Заводські парубки на Настині вікна всі очі видивилися, а підступити до Танюшки бояться. Бач, неласкава вона, невесела, та й за кріпака хіба ж вольна піде. Кому захочеться петлю надівати?
У панському домі теж провідали про Танюшку через майстерність її. Підсилати до неї стали. Лакея, котрий молодший, якнайкраще одягнуть по-панському, годинника з ланцюжком начеплять та й пошлють до Танюшки, ніби в справі якійсь. Думають, чи не поласиться дівка на такого молодця. Тоді її приборкати можна. Пуття все-таки не виходило. Скаже Танюшка, що по ділу, а на інші розмови того лакея без уваги. Набридне, то ще й на глум зніме:
— Іди-но, милий, іди! Адже чекають. Бояться, мабуть, коли б у тебе годинник потом не пройшов і ланцюжок не помідів. Ач, без звички як ти їх мозолиш.
Ну, лакеєві чи іншому панському служникові такі слова, як собаці окріп. Біжить, як ошпарений, фурчить собі:
— Хіба це дівка? Статуй кам'яний, зеленоокий! Кращу знайдемо!
Фурчить отак, а самого вже захлюпнуло. Котрого не пошлють, забути не може Танющиної краси. Мов причарованого до того місця тягне — хоч мимо пройти, у віконце глянути. У свято мало не всій заводській паруботі справи на тій вулиці. Стежку біля самих вікон проторували. А Танюшка й не дивиться.
Сусідки вже почали Насті докоряти:
— Чого це в тебе Тетяна надто високо кирпу гне? Подружок у неї нема, на хлопців дивитися не хоче. Царевича-королевича чекає чи в Христові наречені збирається?
Настя на всі докори лише зітхає:
— Ой бабоньки, і сама не відаю. І так у мене дівка химерна була, а чаклунка ця перехожа зовсім її звела. Почнеш їй казати, а вона втупить очі в свій чаклунський гудзик і мовчить. Так би й викинула цього клятого гудзика, та в справах він їй на користь. Як шовки змінити, чи що, так у гудзик і дивиться. Казала й мені, та в мене, видно, очі тупі стали, не бачу. Відлупцювала б дівку, так, бач, вона в нас старанна. Либонь, її працею тільки й живемо. Думаю-думаю отак та як заплачу. Ну, тоді вона скаже: «Мамонько, адже я знаю, що тут моєї долі нема. Тому й нікого не принаджую і на гулянки не ходжу. Навіщо даремно людей у нудьгу вганяти? А що біля віконечка сиджу, то робота моя того вимагає. За віщо мене винуватиш? Що я поганого зробила?» От і відповідай їй!
Ну, жити все-таки добре почали. Танющине рукоділля в моду пішло. Не те що в заводі або в нашому місті, і по інших місцях про нього дізналися, замовлення посилають і гроші платять немалі. Доброму дядькові саме до міри стільки заробити. Тут тільки біда їх і спіткала — пожежа трапилась. А вночі діло було. Загін, повітка, коняка, корова, реманент різний — усе згоріло. З тим тільки й лишилися, в чому вискочили. Проте шкатулку Настя вихопила, встигла-таки. Другого дня й каже:
— Видно, край прийшов — доведеться продати шкатулку.
Сини в один голос:
— Продавай, мамонько. Не продешеви тільки.
Танюшка потай на гудзик подивилася, а там зеленоока манячить — нехай продають. Гірко стало Танюшці, а що поробиш? Однаково піде батькова пам'ятка цій зеленоокій. Зітхнула та й каже:
— Продавати — то й продавати.— І навіть не стала на прощання на ті камінці дивитися. І те сказати — в сусідів притулились, де вже тут розкладатися.
Надумали отак — продати, а купці вже й тут. Хто, може, сам і підпал влаштував, щоб шкатулкою заволодіти. Адже теж людці — нігтики, додряпаються! Бачать — діти підросли,— більше дають. П'ятсот там, сімсот, один до тисячі дійшов. Як для заводу, гроші немалі, можна на них справитися. Ну, Настя запросила все-таки дві тисячі. Ходять, значить, до неї, торгуються. Накидають потрошку, а самі один від одного ховаються, домовитися між собою не можуть. Бач, шмат цей такий — нікому відступитись не хочеться. Поки вони отак ходили, в Польову й приїхав новий прикажчик.
Адже вони — прикажчики — подовгу сидять, а в ті роки їм якийсь перевід трапився. Смердючого цапа, який при Степанові був, старий пан на Крилатовське за сморід відставив. Потім був Смажений Зад. Робітники його на болванку посадили. Тоді заступив Север'ян Убивця. Цього знову Хазяйка Мідної гори в порожню породу перекинула. Та ще двоє чи троє якихось було, а потім і оцей приїхав.
Він, казали, з чужих земель був, всілякими мовами нібито розмовляв, а російською — гірше. Чисто вимовляв лише одне — шмагати. Згорда так, слово розтягуючи — шмагати! Про яку недостачу йому скажуть, одне кричить: шмагати! Його Шмагайлом і прозвали.
Насправді цей Шмагайло не дуже злий був. Він хоч і кричав, а зовсім людей на пожежну не ганяв. Тамтешнім посіпакам зовсім і роботи не стало. Віддихнули трохи люди при цьому Шмагайлові.
Тут, бач, штука в чому. Старий пан на той час зовсім кволим став, ледве ноги переставляв. Він і вигадав сина оженити на якійсь там графині, чи що. Ну, а в того молодого пана була полюбовниця, і він до неї велику прихильність мав. Як тут бути? Незручно все ж таки. Що нові свати скажуть? От старий пан і почав сватати ту жінку — синову полюбовницю — за музиканта. У того ж таки пана цей музикант служив. Дітлахів музики навчав і так розмови чужоземної, як ведеться в їхньому стані.
— Чим,— каже,— тобі отак жити недоброю славою, виходь ти краще заміж. Приданим тебе наділю, а чоловіка прикажчиком у Польову пошлю. Там справу налагоджено, нехай тільки суворіше народ тримає. Вистачить, либонь, на це тями, дарма що музикант. А ти з ним якнайкраще проживеш у цій Польовій. Першою людиною, можна сказати, будеш. Пошана тобі, повага від кожного. Погано хіба?
Молодиця зговірлива була. Чи то вона посварилася з молодим паном, чи то на хитрість пішла.
— Давно,— каже,— про це мріяла, та сказати не насмілювалась.
Ну, музикант, звичайно, спочатку вперся:
— Не бажаю: дуже про неї лиха слава, повія ніби.
Тільки пан — стариганчик хитрий. Недарма заводи нажив. Хутко умовив того музиканта. Пристрашив чим або улестив, чи підпоїв — їхнє діло, тільки незабаром весілля справили, і молоді поїхали в Польову. Так ось Шмагайло й з'явився в нашому заводі. Недовго тільки прожив, а так — чого дурно казати — людина нешкідлива. Потім, як Півтори Пики замість нього заступив — із своїх заводських, то жаліли навіть за цим Шмагайлом.
Приїхав з жінкою Шмагайло саме в той час, коли купці Настю улещували. Шмагайлова жінка теж показна була. Біла та рум'яна. Одне слово, полюбовниця. Либонь, поганої не взяв би пан. Теж, мабуть, вибирав! Ось та Шмагайлова жінка і почула.— шкатулку продають. «Дай-но,— думає,— подивлюся, може, справді що варте». Швиденько зібралася і приїхала до Насті. Адже для них коники заводські завжди готові!
— Ану,— каже,— мила, покажи, які це ти камінці продаєш?
Настя дістала шкатулку, показує. У Шмагайлової жінки й очі забігали. Вона, бач, в Сам-Петербурсі виховувалася, в заграницях різних з молодим паном бувала, на цих убраннях тямила. «Що ж це,— думає,— таке? У самої цариці таких прикрас нема, а тут на тобі, в Польовій, у погорільців! Коли б тільки не зірвалася купівля».
— Скільки,— питає,— хочеш?
Настя каже:
— Дві тисячі хотіла б узяти.
Пані поторгувалась для годиться та й каже:
— Ну, мила, збирайся! Поїдемо до мене з шкатулкою. Там гроші сповна одержиш.
Настя, проте, на це не піддалася.
— У нас,— каже,— такого звичаю нема, щоб хліб за черевом ходив. Принесеш гроші — шкатулка твоя.
Пані бачить — он яка жінка,— хутко змоталася по гроші, а сама наказує:
— Ти вже, мила, не продавай шкатулки.
Настя відповідає:
— Можеш бути певна. Від свого не відмовлюся. До вечора чекатиму, а далі — моя воля.
Поїхала Шмагайлова жінка, а купці й набігли всі разом. Вони, бач, стежили. Питають:
— Ну як?
— Запродала,— відповідає Настя.
— За дві, як призначила.
— Ти що,— кричать,— з глузду з'їхала, чи що? В чужі руки віддаєш, а своїм одмовляєш? — І давай ціну набавляти.
Ну,— Настя на цю вудочку не клюнула.
— Це,— каже,— вам звичне діло в словах крутитися, а мені не доводилося. Запевнила жінку, і розмові кінець!