Шмагайлиха жвавенько обернулася. Привезла гроші, передала з ручки в ручку, підхопила шкатулку — і гайда додому. Тільки на поріг, а назустріч Танюшка. Вона, бач, кудись ходила, і весь цей продаж без неї був. Бачить — пані якась і зі шкатулкою. Втупила в неї очі Танюшка,— мовляв, не та, яку тоді бачила.
А Шмагайлиха ще дужче витріщилася:
— Що за мана? Чия така? — питає:
— Дочкою люди звуть,— відповіла Настя.— Сама, як є, спадкоємниця шкатулки цієї, що ти купила. Не продала б, коли б не край прийшов. З малих років любила цими оздобами бавитися. Бавиться та похваляє — як, мовляв, від них тепло та хороше. Та що про це говорити! Що з воза впало — те пропало!
— Даремно, мила, так думаєш,— каже Шмагайлова жінка.— Знайду я місцечко цим камінцям.— А про себе думає: «Добре, що ця зеленоока сили своєї не відчуває. З'явись така в Сам-Петербурсі, царями б крутила. Треба ж — мій от дурник Турчанінов її не побачив».
З тим і розійшлися.
Шмагайлиха, як приїхала додому, похвалилася:
— Тепер, друже милий, я не тільки тебе, а й Турчанінова не потребуватиму. Тільки що — до побачення! Поїду до Сам-Петербурха або, ще краще, за кордон, продам шкатулочку і таких от чоловіків, як ти, дві дюжини куплю, коли знадоба трапиться.
Похвалилася, а показати на собі нову покупочку все-таки охота. Ну, звісно — жінка! Підбігла до дзеркала і перш за все наголовник приладнала.— Ой, ой, що таке! — Терпіння нема — крутить і дере волосся. Ледве висмикнула. А кортить... Сережки наділа — трохи мочки не розірвало. Пальця в перстень всунула — закувало, ледве з милом стягла. Чоловік посміюється: це таким, видно, носити!
А вона думає: «Що за штука? Треба до міста їхати, майстрові показати. Піджене, як треба, тільки б каміння не підмінив».
Сказано — зроблено. Другого дня зранку майнула. Адже на заводській тройці недалечко. Дізналась, який найнадійніший майстер,— і до нього. Майстер старий-престарий, а в своїй справі митець. Оглянув шкатулку, питає, в кого куплено. Пані розповіла, що знала. Обдивився ще раз майстер шкатулку, а на камінці навіть і не глянув.
— Не візьмусь,— каже,— хоч що давайте. Не тутешніх це майстрів робота. Нам не з руки з ними тягатися.
Пані, звичайно, не зрозуміла, в чому тут заковика, пирхнула і побігла до інших майстрів. Тільки всі як змовилися: оглянуть шкатулку, помилуються, а на камінці не дивляться і від роботи рішуче відмовляються. Пані тоді на хитрощі пішла, каже, що цю шкатулку з Сам-Петербурха привезла. Там усе й робили. Ну, майстер, якому вона це плела, тільки розсміявся.
— Знаю,— каже, — в якому місці шкатулку роблено, і про майстра багато чував. Тягатися з ним усім нашим не до снаги. На одного кого той майстер припасує, іншому не підійде, хоч що хоч роби.
Пані й тут не зрозуміла всього, тільки те й добрала — недобре діло, бояться когось майстри. Пригадала, що стара хазяйка казала, ніби дочка любила ці оздоби на себе надівати.
«Чи не на цю зеленооку припасовувалося? Ой лишенько!»
Потім знову прикидає в думках:
«Та мені що! Продам якій-небудь багатій дурепі. Нехай морочиться, а грошенята в мене будуть». З цим і поїхала в Польову.
Приїхала, а там новина: вісточку одержали — старий пан наказав довго жити. Хитренько він з Шмагайлом улаштував, а смерть його перехитрувала — взяла та й стукнула. Сина так і не встиг оженити, і тепер він повним хазяїном став. Невдовзі Шмагайлова жінка одержала вісточку. Так і так, моя мила, по весняній воді приїду на заводах показатися і тебе заберу, а музиканта твого кудись запроторимо. Шмагайло про це якось дізнався, шум-крик зняв. Прикро йому, бач, перед народом. Все ж таки прикажчик, а тут он що — жінку відбирають. Дуже випивати став. Із службовцями, звичайно. Вони раді старатися на дурничку. От якось бенкетували. Хтось із цих випивак і похвалився:
— Виросла в нас на заводі красуня, другої такої не скоро знайдеш.
Шмагайло й питає:
— Чия така? В якому місці живе?
Ну, йому розповіли і про шкатулку згадали — у цій, мовляв, сім'ї ваша жінка шкатулку купувала.
Шмагайло й каже:
— Коли б подивитися,— а у пияків і привід знайшовся.
— Хоч зараз підемо — оглянути, чи добре вони хату поставили. Сім'я хоч з вольних, а на заводській землі живуть. В разі чого й притиснути можна.
Пішли двоє чи троє з цим Шмагайлом. Ланцюг притягли, давай промір робити, чи не врізалася Настя в чужу садибу, чи виходять вершки між стовпами. Підкопуються, одне слово. Потім заходять у хату, а Танюшка якраз сама була. Глянув на неї Шмагайло і слова розгубив. Ну, ні в яких землях краси такої не бачив. Стоїть, як дурень, а вона сидить — помовчує, ніби це її й не обходить. Потім отямився трохи Шмагайло, почав питати:
— Що поробляєте?
Танюшка каже:
— На замовлення шию,— і роботу свою показала.
— Мені,— каже Шмагайло,— можна замовлення зробити?
Чому ж ні, якщо на ціні зійдемося.
— Чи можете,— питає знову Шмагайло,— мені з себе патрет шовком вишити?
Танюшка крадькома на гудзик подивилася, а там зеленоока їй знак подає — бери замовлення! — і на себе пальцем показує. Танюшка й відповідає:
— Свого патрета не буду, а є в мене на приміті жінка одна в дорогому камінні, в царициному вбранні, цю вишити можу. Тільки недешево коштуватиме така робота.
— Про це,— каже,— не турбуйтесь, хоч сто, хоч двісті карбованців заплачу, аби схожість з вами була.
— На обличчі,— відповідає,— схожість буде, а одежа інша.
Домовились за сто карбованців. Танюшка й строк призначила — через місяць. Тільки Шмагайло інколи й забіжить, ніби про замовлення дізнатися, а в самого зовсім не те на думці. Теж вразило його, а Танюшка немов і зовсім не помічає. Скаже двоє-троє слів, і вся розмова. Випиваки Шмагайлові глузувати з нього почали:
— Тут, мабуть, не відломиться. Даремно чоботи рвеш!
Ну от, вишила Танюшка той патрет. Дивиться Шмагайло — тьху ти, боже мій!— та це ж вона сама й є, одягом та камінцями прибрана! Подає, звичайно, три сотні, тільки Танюшка дві не взяла.
— Не звичні,— каже,— ми подарунки приймати. Трудом живемо.
Прибіг Шмагайло додому, милується патретом, а від жінки потай тримає. Бенкетувати менше став, до заводської справи придивлятися трохи почав.
Навесні прибув на заводи молодий пан. У Польову приїхав. Народ зігнали, молебень відправили, а потім у панському домі танці-співи почалися. Людям теж дві бочки вина викотили — пом'янути старого, привітати нового пана. Приману для початку зробили, значить. На це всі Турчанінови мастаки були. Як заллєш панську чарку десятком своїх, то й не знати яким свято здасться, а на повірку вийде — останні копійки умив і зовсім ні до чого. Другого дня люди на роботу, а в панському домі знову бенкети. Та так і пішло. Посплять скількись там — і знову за гульню. Ну, там на човнах катаються, на конях у ліс їздять, на музиках бренькають, та мало чого. А Шмагайло весь час п'яний. Навмисне до нього пан заповзятих пияків поставив — накачуй до нікуди! Ну, ті й стараються новому панові прислужитися.
Шмагайло хоч і п'яний, а чує, до чого воно хилиться. Йому перед гостями незручно. Він і каже за столом, при всіх:
— Це мені без діла, що пан Турчанінов хоче в мене жінку забрати. Хай забирає! Мені такої не треба. У мене он хто є! — Та й дістає з кишені той шовковий патрет. Усі так і ахнули, а Шмагайлиха й рота закрити не може. Пан теж уп'явся очима. Цікаво йому стало.
— Хто така? — питає.
Шмагайло, знай, регоче собі:
— Повен стіл золота насип — і то не скажу!
Ну як не скажеш, коли заводські одразу Танюшку впізнали. Один перед одним стараються — панові пояснюють. Шмагайлиха руками-ногами:
— Що ви! Що ви! Нісенітницю отаку верзете! Звідки в заводської дівки плаття таке та ще каміння дороге? А натрета цього мій чоловік з-за границі привіз. Ще до весілля мені показував. Тепер з п'яних очей мало чого наплете. Себе скоро не пам'ятатиме. Ач, запух увесь!
Шмагайло бачить, що жінці дуже не до вподоби, він і почав чехвостити:
— Соромітнице ти, безстиднице! Що ти плітки плетеш, панові в очі піском кидаєш! Який я тобі патрет показував? Тут мені його вишивали. Та сама дівчина, про яку вони он кажуть. Щодо плаття — брехати не буду — не знаю. Плаття яке хочеш надіти можна. А камені в них були. Тепер у тебе в шафі зачинені. Сама ж їх купила за дві тисячі, та надіти не змогла. Видно, не підходить корові черкаське сідло. Весь завод про купівлю знає!