Пан, як почув про камені, то одразу ж:
— Ану покажи!
Він, бач, недоумок був, марнотрат. Одне слово, спадкоємець. Та до камінців велику пристрасть мав. Похизуватися йому нічим було,— як то кажуть, ні зросту, ні голосу,— то χοч камінцями. Де не почує про хороший камінь, одразу ж купити ладиться. І,на камінні тямив, дарма що не дуже розумний.
Шмагайлова жінка бачить — нічого не поробиш,— принесла шкатулку. Пан глянув та відразу:
— Скільки?
Та й бабахнула зовсім нечуване. Пан почав торгуватися. На половині зійшлися, і позиковий папір пан підписав: не було, бач, грошей з собою. Поставив пан перед собою шкатулку на стіл та й каже:
— Покличте-но ту дівку, про яку говорили.
Збігали по Танюшку. Вона нічого, відразу пішла,— думала, замовлення яке велике. Приходить у кімнату, а там людей повно і посередині той самий заєць, якого вона тоді бачила. Перед тим зайцем шкатулка — батьків дарунок. Танюшка одразу впізнала пана й питає:
— Чого кликали?
Пан і слова сказати не може. Уп'явся в неї очима, та й усе. Потім усе-таки знайшов що сказати:
— Ваші камені?
— Були наші, тепер он їхні,— і показала на Шмагайлиху.
— Мої тепер,— похвалився пан.
— Це діло ваше.
— А хочеш, подарую знову тобі?
— Віддаровувати нема чим.
— Ну, а приміряти на себе ти їх можеш? Подивитися мені охота, як оці камені на людину прийдуться.
— Це,— відповідає Танюшка,— можна.
Узяла шкатулку, розібрала оздоби,— звичне діло,— і хутко їх на місце приладнала. Пан дивиться та тільки ахкає. Ах та ах, більше й мови нема. Танюшка постояла в оздобі й питає:
— Подивились? Досить? Мені нема коли тут стояти — робота є.
Пан тут при всіх і каже:
— Виходь за мене заміж: Згодна?
Танюшка тільки всміхнулася:
— Не годиться немовби панові таке казати,— скинула оздоби й пішла. Тільки пан не відступає. Другого дня свататись приїхав. Просить-благає Настю: віддай за мене дочку.
Настя каже:
— Я з неї волі не знімаю, як вона хоче, а на мою думку — ніби не підходить.
Танюшка слухала-слухала та й мовить:
— От що, не те... Чула я, ніби в царському палаці є палата, малахітом з батькового здобутку оздоблена. От якщо ти в тій палаті царицю мені покажеш — тоді вийду за тебе заміж.
Пан, звичайно, на все згодний. Одразу ж до Сам-Петербурха почав збиратися і Танюшку з собою кличе — коней, каже, тобі дам. А Танюшка відповідає:
— За нашим звичаєм, і під вінець на женихових конях наречена не їздить, а ми ж іще ніхто. Потім про це говоритимемо, коли ти свою обіцянку виконаєш.
— Коли ж,— питає,— ти в Сам-Петербурсі будеш?
— На покрову,— каже, — неодмінно буду. За це не сумлівайся, а поки що їдь звідси.
Пан поїхав, Шмагайлихи, звичайно, не взяв, не дивиться навіть на неї. Як додому в Сам-Петербурх приїхав, то й почав по всьому місту славити про камінці та про свою наречену. Багатьом шкатулку ту показував. Ну, дуже зацікавилися наречену подивитися. На осінь пан квартиру Танюшці приготував, платтів усяких навіз, взуття, а вона звісточку й надіслала,— тут вона, живе у такої-то вдови на самій околиці. Пан, звичайно, відразу туди:
— Що ви! Та хіба чувана річ — тут проживати? Квартерку приготовлено, перший сорт!
А Танюшка відповідає:
— Мені й тут добре.
Чутка про камінці та турчаніновську наречену й до цариці дійшла. Вона й каже:
— Нехай Турчанінов покаже мені свою наречену. Щось багато про неї брешуть.
Пан до Танюшки,— мовляв, приготуватися треба. Убрання таке пошити, щоб у палац можна, камінці з малахітової шкатулки надіти. Танюшка відповідає:
— Про вбрання не тобі журитися, а камінці візьму на якийсь час. Та гляди не здумай коней по мене посилати. На своїх буду. Чекай мене біля ганочка, у палаці.
Пан думає — звідки в неї коні? Де вбрання для палацу? — а спитати все-таки не насмілився.
От почали до палацу збиратися. На конях усі під'їздять, у шовках та оксамитах. Турчанінов-пан з раннього ранку біля ганку крутиться — наречену свою чекає. Іншим теж цікаво на неї глянути,— тут-таки зупинились. А Танюшка наділа камінці, запнулася хусточкою по-заводському, шубку свою накинула та й іде собі помаленьку. Ну, а народ — звідки така? — натовпом за нею суне. Підійшла Танюшка до палацу, а царські лакеї не пускають — не дозволено, кажуть, заводським. Турчанінов-пан здаля Танюшку забачив, тільки й йому перед своїми соромно, що його наречена пішки, та ще в отакій шубці, він узяв та й сховався. Танюшка тут розгорнула шубку, лакеї дивляться — ото плаття! У цариці такого нема! — зразу впустили. А як Танюшка скинула хустинку та шубку, всі навколо ойкнули:
— Чия така? Яких земель цариця?
А пан Турчанінов уже й тут.
— Моя наречена,— каже.
Танюшка отак суворо на нього подивилася:
— Це ще побачимо! Чому мене обманив — біля ганочка не дочекався?
Пан туди-сюди,— помилка, мовляв, вийшла. Пробач, будь ласка.
Пішли вони в палати царські, куди було наказано. Дивиться Танюшка — не те місце. Ще суворіше спитала Турчанінова-пана:
— Що це за обман? Сказано тобі, що в тій палаті, яка малахітом татової роботи оздоблена! — І пішла по палацу, як удома. А сенатори, генерали та інші за нею.
— Що, мовляв, таке? Мабуть, туди наказано.
Народу набралося повнісінько, і всі очей з Танюшки не зводять, а вона стала під тією малахітовою стіною й чекає. Турчанінов, звичайно, тут же. Лопоче їй, що негаразд, не в цьому приміщенні цариця чекати веліла. А Танюшка стоїть спокійнісінько, хоч би бровою повела, ніби пана й зовсім нема.
Цариця вийшла в кімнату, куди призначено. Дивиться — нікого нема. Царицині шептухи й доносять — Турчанінова наречена всіх у малахітову палату повела. Цариця побурчала, звичайно,— що за сваволя! Затупотіла ногами. Розсердилася, значить, трохи. Приходить цариця в палату малахітову. Всі їй кланяються, а Танюшка стоїть — не ворухнеться.
Цариця й кричить:
— Ану, показуй мені цю свавільницю — турчаніновську наречену!
Танюшка це почула, зовсім брови звела, каже панові:
— Що це ти вигадав? Я веліла мені царицю показати, а ти підстроїв мене їй показувати. Знову обман! Бачити тебе більше не хочу! Бери свої камінці!
З цим словом прихилилася до стіни малахітової і розтанула. Тільки й лишилося, що на стіні камінці сяють, які прилипли до тих місць, де голова була, шия, руки.
Усі, звичайно, перелякалися, а цариця непритомна на підлогу гепнула. Заметушилися, підводити стали. Потім, коли метушня трохи минула, приятелі й кажуть Турчанінову:
— Підбери хоч камені! Хутко розкрадуть. Не яке-небудь місце — палац! Тут ціну знають!
Турчанінов і давай хапати ті камінці. Який схопить, той у нього й згорнеться в крапельку. Яка краплина чиста, мов сльоза, а яка жовта, а то знову, наче кров, густа. Так нічого й не зібрав. Дивиться — на підлозі гудзик валяється. З пляшкового скла, простої грані. Зовсім дрібничка. З горя він і схопив його. Тільки взяв у руку, а в цьому гудзику, як у великому дзеркалі, зеленоока красуня в малахітовому платті, вся дорогими каменями прикрашена, регочеться-заливається:
— Ех ти, недоумок, куций заєць! Чи тобі мене взяти! Хіба ти мені до пари?
Пан після цього й решту розуму втратив, а гудзика не кинув. Коли-не-коли й погляне в нього, а там усе одно: стоїть зеленоока, регоче й образливі слова говорить. З горя пан почав гуляти, боргів наробив, при ньому наші заводи мало з молотка не пішли.
А Шмагайло, як його усунули, по шинках пішов. До рем'я пропився, а патрета того шовкового беріг. Де той патрет потім подівся — нікому невідомо.
Не поживилася й Шмагайлова жінка: спробуй одержати по позичковому паперу, коли все залізо й мідь заставлені!