Про Танюшку з того часу на нашому заводі ні чутки, ні вісті. Наче й не було.
Пожурилася, звичайно, Настя, та теж не дуже. Танюшка, бач, хоч піклувальниця для родини була, а все ж Насті як чужа.
І те сказати, хлопці в Насті на той час виросли. Поженилися обидва. Онуки пішли. Люду в хаті густенько стало. Тільки повертайся — за тим доглянь, тому подай... Де ж тут нудьгувати! Парубки — ті довше не забували. Все попід Настиними вікнами вешталися. Чекали, чи не з'явиться біля віконечка Танюшка, та так і не дочекалися.
Потім, звичайно, поженилися, а коли-не-коли й згадають:
— От, мовляв, яка в нас на заводі дівка була! Другої такої ніколи в світі не побачиш.
Та ще після цього випадку приміточка вийшла. Гомоніли, ніби Хазяйка Мідної гори подвоюватися стала: одразу двох дівчат у малахітовому вбранні люди бачили.
Кам'яна квітка
Не самі мраморські славилися в кам'яній справі. І на наших заводах теж, кажуть, на цьому майстерстві зналися. Та тільки різниця, що наші більше з малахітом поралися, бо його було доволі, і сорт — вищого нема. От із цього малахіту й виробляли підходяще. Такі, бач, штуки, аж дивуєшся: як йому допомогло.
Був у той час майстер Прокопович. В цих ділах перший. Краще від нього ніхто не міг. Літній уже був.
От пан і звелів прикажчикові поставити до цього Прокоповича парубійків на вивчення:
— Нехай, мовляв, переймуть усе до тонкощів.
Тільки Прокопович,— чи то йому жалко було розставатися з своїм майстерством, чи то ще щось,— учив дуже погано. Все в нього з ривка та з тичка. Насадить парубійкові по всій голові гуль, вуха трохи не обірве та й каже прикажчикові:
— Не годиться цей... Око в нього нездатне, рука не несе. Пуття не буде.
Прикажчикові, видно, наказано було догоджати Прокоповичу.
— Не годиться, то й не годиться... Іншого дамо...— І нарядить іншого парубійка.
Хлоп'ята прочули про цю науку... Заздалегідь ревуть, щоб до Прокоповича не потрапити. Батькам-матерям теж не солодко рідну дитину на поталу віддавати,— вигороджувати почали своїх, хто як міг. І те сказати, нездорове це майстерство, з малахітом тим. Отрута сама. От і оберігаються люди.
Прикажчик усе-таки пам'ятав панський наказ — поставляє Прокоповичу учнів. Той, за своїм звичаєм, попомучить парубійка та й здасть знову прикажчикові:
— Не годиться цей...
Прикажчик присікуватися став:
— Доки це буде? Не годиться та не годиться, коли ж годитиметься? Вчи цього...
Прокопович усе своєї:
— Мені що... Хоч десять років учитиму, а пуття з цього парубійка не буде...
— Якого тобі ще?
— Мені хоч і зовсім не став,— за цим не журюся...
Отак і перебрали прикажчик з Прокоповичем багато хлоп'ят, а кінець один: на голові гулі, а в голові — коли б утекти. Деякі навмисне псували, щоб Прокопович їх прогнав.
Ось так і дійшла справа до Данилка Недокормиша. Сиріткою круглим був цей парубійко. Років, мабуть, тоді дванадцять, а то й більше. На ногах височенький, а худий-худісінький, в чому тільки душа держиться. Ну, а — на лиці чистенький. Волоссячко кучерявеньке, оченятка голубенькі. Його й узяли спершу в козачки при панському домі: табакерку, хустку подати, збігати куди тощо. Тільки в цього сирітки здібності до такої справи не виявилось. Інші парубійки на таких ось місцях в'юнами в'ються. Тільки що — виструнчиться: що накажете? А цей Данилко заб'ється кудись у куток, задивиться на картину яку чи на прикрасу та й стоїть. Його гукають, а в нього й за вухом не свербить. Били, звичайно, спочатку, потім рукою махнули:
— Химерний якийсь! Тихохід! З такого доброго служника не вийде.
На заводську роботу або в гору все-таки не віддали — дуже слабка жила, на тиждень не вистачить. Поставив його прикажчик у підпаски. І тут Данилко не зовсім годящим прийшовся. Парубійко ніби й старанний, а все у нього похибка виходить. Все ніби думає про щось. Задивиться на травичку, а корови — он де! Старий чередник ласкавий трапився, жалів сирітку, і той часом лаявся:
— Що тільки з тебе, Данилку, буде? Загубиш ти себе, та й мою стару спину під нагайку підведеш. Куди це годиться? Про що хоч думка в тебе?
— Я й сам, дідусю, не знаю... Так... ні про що... Задивився трошки. Комашка по листочку лізла. Сама сизенька, а з-під криллячок у неї жовтеньке виглядає, а листочок широченький... По краях зубчики, як оборочки вигнуті. Тут темніше показує, а серединка зелена-зеленісінька, немов її тільки що пофарбували... А комашка й лізе...
— Ну, чи не дурень ти, Данилку? Чи твоє діло комашок розбирати? Лізе вона, ну й хай лізе, а твоє діло корів доглядати. Дивись мені, викинь цю дурість з голови, а то прикажчикові скажу!
Одне Данилкові далося. На дудці він грати навчився — куди старому! Чисто на музиці якій. Увечері, як корів приженуть, дівчата-молодиці просять:
— Заграй, Данилку, пісеньку.
Він і почне награвати. І пісні все незнайомі. Чи то ліс шумить, чи то струмок дзюрнить, пташки на різні голоси перегукуються, а добре виходить. Дуже за ці пісеньки почали жінки ласкаво ставитися до Данилка. Хто сірячину полагодить, хто полотна на онучі відріже, сорочечку нову пошиє... Про їжу й мови нема,— кожна намагається дати більше та солодше. Старому чередникові пісні Данилкові теж до серця припали. Тільки й тут трошки негаразд виходило. Почне Данилко награвати — і все забуде, ніби й корів нема. На цій грі й спіткала його біда.
Данилко, видно, загрався, а старий задрімав трошки. Кілька корівок у них і відбилося. Як почали на вигін збирати, дивляться — тієї нема, другої нема. Шукати кинулись, та де там. Пасли коло Єльчиної... Саме тут вовче місце, глухе... Одну тільки корівку й знайшли. Пригнали череду додому... Так і так розповіли. Ну, з заводу теж побігли-поїхали на розшуки, та не знайшли.
Розправа тоді відомо, яка була. За всяку провину підставляй спину. На гріх ще одна корова з прикажчикового двору була. Тут і зовсім спуску не чекай. Розтягли спочатку старого, потім і до Данилка дійшло, а він худенький та кволенький. Панський кат застеріг навіть:
— Ач, який,— каже,— з одного разу зомліє, а то й зовсім дух випустить.
Ударив проте,— не пожалів, а Данилко мовчить. Кат його вдруге — мовчить, утретє — мовчить. Кат тут і розлютився, давай шмагати з усього плеча, а сам кричить:
— Я тебе, мовчуна, доведу... Подаси голос... Подаси!
Данилко тремтить весь, сльози капають, а мовчить.
Закусив губку й кріпиться. Так і зомлів, а слівця від нього не чули. Прикажчик,— він тут же, звичайно, був,— здивувався:
— Ач, який терплячий знайшовся! Тепер знаю, куди його поставити, якщо живим лишиться.
Відлежався-таки Данилко. Бабуся Вихориха його відходила. Жила, кажуть, старенька така. Замість лікаря по наших заводах у великій славі була. Силу в травах знала: яка від зубів, яка від надсади, яка від ломоти... Ну, все, як є. Сама ті трави збирала в той час, коли яка трава повну силу мала. З таких трав і корінців настоянки готувала, відвари варила та з мазями зміщувала.
Добре Данилкові в цієї бабусі Вихорихи пожилося. Старенька, бач, ласкава та балакуча, а трав, та корінців, та квіток усяких у неї насушено та навішано по всій хаті. Данилко до трав цікавий — як ця зветься? де росте? яка квітка? Старенька йому й розповідає.
Якось Данилко й питає:
— Ти, бабусю, кожну квітку в наших місцях знаєш?
— Хвалитися,— каже,— не буду, а всі ніби знаю, які відкриті.
— А хіба,— питає,— ще не відкриті бувають?
— Є,— відповідає,— і такі. Про папороть чув? Вона нібито цвіте на Іванів день. Та квітка чарівницька. Скарби нею відкривають. Для людини шкідлива. На розрив-траві квітка — мерехтливий вогник. Спіймав його — і всі тобі затвори відкриті. Злодійська це квітка. А то ще й кам'яна квітка є. У малахітовій горі ніби росте. На зміїне свято повну силу має. Нещасна та людина, яка кам'яну квітку побачить.