Здається, минула ціла вічність, перш ніж вона продиктувала йому номер Катрін.
— Нам усім вас не вистачає, месьє, — промовила мадам Розалет. — Сподіваюсь, ви вже не сумуєте так сильно?
Він стиснув телефон у руці.
— Уже ні. Дякую, — відказав він.
— Нема за що, — тихо сказала мадам Розалет, перш ніж поклала слухавку.
Він наклацав номер Катрін і, заплющивши очі, підніс телефон до вуха. Один гудок, другий…
— Ало!
— Мм… це я.
Це я? От дурень, звідки вона знає, що це за «я» такий?
— Жан?
— Так.
— О, Боже!
Він почув, що Катрін зітхнула й опустила телефон. Вона висякалась і повернулася на лінію.
— Я не сподівалася, що ти зателефонуєш.
— Мені покласти слухавку?
— Не здумай!
Він усміхнувся. Якщо судити з тиші, здогадувався він, вона теж усміхається.
— Як…
— Що…
Вони заговорили одночасно, засміялися.
— Що ти тепер читаєш? — м’яко запитав він.
— Книги, що ти мені дав. Здається, вже вп’яте. А ще я не прала сукню, у якій була тоді в наш вечір. Ти знаєш, на ній ще й досі запах твого лосьйону, а кожне речення у твоїх книгах щоразу розповідає мені щось нове. Я щоночі кладу сукню під щоку, аби чути твій запах.
Вона нічого не казала, і він мовчав, здивовано відчуваючи, що його охоплює щастя.
Вони вслухалися одне в одного в повній тиші. У цей момент він перебував так близько до Катрін, наче біля його вуха був Париж. Йому треба тільки розплющити очі, і ось — він сидить перед її зеленими дверима, прислухаючись до її дихання.
— Жане?
— Так, Катрін.
— Уже краще, так?
— Так, уже краще.
— Справді, бути закоханим, все одно, що бути в жалобі. Бо ти помираєш, помирає твоє майбутнє і ти разом із ним… Це час страждання. І він триває так довго.
— Але вже краще. Я тепер точно знаю.
Йому подобалося просто слухати її мовчання.
— Шкода, що ми так і не поцілувалися, — прошепотіла вона поспішно.
Збентежений, він не знав, що сказати.
— Поговоримо завтра, — сказала вона й поклала слухавку.
Це значить, що він може зателефонувати знову?
Месьє Одинак сидів у темній кухні з кривою усмішкою на губах.
39
Наприкінці серпня месьє Одинак помітив, що його тіло в гарній формі. Йому вже доводилось на дві дірочки тугіше затягати пасок, а сорочка напиналася на біцепсах.
Одягаючись, він розглядав себе в дзеркалі і бачив там зовсім іншого чоловіка, ніж був у Парижі. Засмаглий, міцний, стрункий, посріблене волосся трохи довше і вільно зачесане назад. Піратська борідка. Не до кінця застебнута випрана льняна сорочка. Йому було п’ятдесят.
Майже п’ятдесят один.
Жан підійшов до дзеркала. На обличчі побільшало зморщок від перебування на сонці й сміху. Він помітив, що деяке ластовиння було не ластовинням, а віковими плямами. Але це не мало значення — він був живим. Лише це мало значення.
Сонце надало його тілу здоровий, з полиском, відтінок коричневого, від чого зелені очі засяяли ще яскравіше. Його начальниця ММ вважала, що триденний заріст робив його схожим на шляхетного розбійника. Цей образ порушували тільки окуляри для читання.
Якось суботнього вечора ММ відвела його вбік. Бізнес просувався мляво. Чергова хвиля відпочивальників-квартиронаймачів уже прибула. Вони були засліплені солодкими принадами пізнього літа. І найменше прагнули ходити по книгарнях. Прийдуть вони через тиждень-другий, щоб накупити обов’язкових листівок перед від’їздом додому.
— А як ваші справи? — запитала ММ. — Яка на смак ваша улюблена книга? Яка книга для вас є порятунком у цьому жорстокому світі? — вона говорила це з усмішкою: її подружки були зачаровані «книгурманом» і бажали побільше про нього дізнатися.
У нього ніколи не було проблем із засинанням в Санарі. Його улюблена книга мала смак молодої картоплі з розмарином — їхньої першої страви з Катрін.
У чому моє спасіння? Він мало не розреготався, коли знайшов відповідь.
— Книги можуть багато, але не все. Ми маємо переживати щось важливе, а не читати про це. Я мушу… випробувати свою книгу на власній шкірі.
ММ сяйнула до нього широкою усмішкою.
— Це ганьба, що ваше серце закрите для таких жінок, як я.
— І для інших теж, мадам.
— Так, хоч якась розрада, — сказала вона. — Але зовсім маленька.
У післяобідню пору, коли спека досягала загрозливого рівня, месьє Одинак нерухомо лежав на ліжку в одних шортах, з вологими рушниками на лобі, грудях і ногах. Двері на терасу були відчинені, і фіранки ледь ворушились од вітру. Він дрімав, підставляючи тіло під пестощі вітру.
Було добре повернутись у своє тіло. Він відчував, як воно знову ставало чутливим, живим. Ніякого оніміння, кульгавості, скованості — навпаки. Месьє Одинак звик думати тілом, наче міг бродити всередині своєї душі й заглядати до кожної кімнати.
Так, горе досі жило в його грудях. Коли воно навалювалося на нього, легені стискалися, дух забивало і всесвіт зсихався в тонку стрічку. Але він цього вже не боявся. Просто пропускав крізь себе.
Страх теж стискав його горло, та якщо він дихав повільно й спокійно, його було майже не чутно. З кожним віддихом страх зменшувався. Месьє Одинак жмакав його і подумки кидав котові, щоб той погрався ним і викинув із дому.
Радість танцювала у сонячному сплетінні, і він не заважав їй. Думав про Сальво і Кунео, про веселі Максові листи, у яких дедалі частіше з’являлось одне ім’я: Вік. Дівчина з трактора. Він уявляв, як Макс гасає по Люберону за винно-червоним трактором, і не міг втриматися від сміху.
Дивовижно, але кохання оселилося на Жановому язиці. У нього був смак западинки біля основи шиї Катрін.
Усмішка мимоволі раз у раз з’являлась на Жановому обличчі. Тут, на Півдні, у морі світла й тепла повернулося ще щось. Бажання жити. Чуттєвість. Жага.
Іноді, коли він просто милувався морем або читав, сидячи на стіні поряд із гаванню, від самого сонячного тепла його тіло сповнювалося приємним, стрімким, нестримним напруженням. Внизу тіло також звільнялося від скорботи.
Він не був із жінкою двадцять років. І тепер все його єство прагнуло цього.
Жан не заважав думкам линути до Катрін. Він і досі відчував її у свої руках — знайоме відчуття доторку до її волосся, шкіри, м’язів. Уявляв, як він торкається її стегон. Її грудей. Як вона дивитиметься на нього, задихаючись. Як зустрінуться їхня шкіра, їхні єства, як притиснуться живіт до живота, насолода до насолоди. Він бачив кожну деталь.
— Я повернувся, — прошепотів він.
Він жив своїм звичним життям, їв, купався, продавав книги й віджимав прання новою пральною машиною. А потім, зовсім несподівано, щось усередині нього зрушило з місця.
Ось так. Наприкінці свят, двадцять восьмого серпня.
Він їв на обід свій звичний салат і роздумував, чи не поставити свічку за Манон у каплиці Notre-Dame-de-la-Pitiе’, чи скупатись в Портісолі, як завжди. Та раптом відчув, як його внутрішнє сум’яття припинилося. Зникло пекуче відчуття і все інше, від чого на очі наверталися сльози тривоги і втрати.
Він встав і, стривожений, вийшов на терасу. Невже це сталося? Чи це можливо? Чи горе грає з ним у піжмурки й зараз знову вскочить у двері?
Він досяг дна своїх жахливих душевних мук. Копав, і копав, і копав. І раптом — промінь світла.
Жан кинувся до кімнати, до серванта, де в нього завжди були папір і ручка. Він написав:
Катрін,
я не знаю, чи все буде добре, чи зможемо ми не ранити одне одного. Мабуть, не зможемо, бо ми люди.
Та я точно знаю тепер, коли настав цей довгожданий момент, що найлегше в житті для мене — це засинати з тобою. І прокидатися. І кохати.
Я хочу готувати для тебе, коли голод затьмарить твій настрій. Будь-який голод: голод життя, голод кохання, голод світла, моря, подорожей, читання і сну також.