Пополудні Макс допомагав у цій щедрій на врожай садибі, виконуючи все, про що просив Жерар: обрізав виноград, полов, збирав фрукти, ремонтував дахи, сіяв і збирав урожай, завантажував фургон для доставки, їздив із Жераром на ринок, шукав мармурові гриби, чистив трюфелі, обтрушував фігові дерева, обрізав кипариси й робив із них живі менгіри, чистив басейни, ходив по хліб для гостей міні-готелів.
— А ще я навчився водити трактор і впізнаю по голосу всіх жаб у басейні, — розповідав він Жану, іронічно посміхаючись.
Сонце, вітер і фізична праця на прованській землі змінили Максове юнацьке обличчя міського жителя на обличчя чоловіка.
— Хвороба? — перепитав Жан, коли Макс відзвітував і налив їм по склянці білого вина Ventoux. — Яка хвороба? Ви нічого не писали у своїх листах.
Макс почервонів під засмагою і трохи занервувавсь.
— Хвороба, яку підхоплює чоловік, закоханий по вуха, — зізнався він. — Поганий сон, нічні жахіття, неможливість раціонально мислити. Незмога читати, писати або їсти. Бріжіт і Жерар, мабуть, не могли вже цього витримувати й прописали мені трохи фізичної активності, аби зовсім не здурів. Ось чому я на них працюю. Мені це теж допомагає. Про гроші не йдеться, і мене це якраз влаштовує.
— Жінка на червоному тракторі? — запитав Жан.
Макс кивнув, потім набрав побільше повітря, наче зібрався про щось оголосити.
— Точно. Жінка на червоному тракторі. Добре, що ви про це заговорили, бо мені треба вам про неї щось ска…
— Містраль починається! — стривожено гукнула їм мадам Бонне, перебивши Максове зізнання. У шортах і чоловічій сорочці, як завжди, з кошиком фруктів у руках, маленька, жилава жінка підійшла до них і вказала на ожилі вітряки, вриті в землю біля лавандової гряди. Тепер це був просто бриз, який сіпав траву, та небо вже заяскравіло темно-синім чорнилом. Хмари поздувало й позакидало геть за обрій. Гори Ванту і Севен різали око неймовірно чіткими і ясними обрисами — типова ознака того, що здіймається сильний північно-західний вітер.
Вони привіталися, і Бріжіт запитала:
— Ви чули що-небудь про вплив містралю?
Катрін, Жан і Макс здивовано перезирнулися.
— Ми називаємо його maestrale, правитель. Або vent du fada — вітер, що зводить з розуму. Наші будиночки невисокі, — вона вказала на гостьові будиночки, їхні торці направлені назустріч переважним вітрам, щоб вони їх не бачили. Стає не просто холодніше — кожен звук посилюється, рухатися важче. Кілька днів поспіль ми самі не свої. Тому в цей період найкраще не розмовляти про важливе — ви тільки полаєтесь.
— Що? — стиха запитав Макс.
Мадам Бонне подивилася на нього з доброю усмішкою на обличчі кольору горіха.
— О, так. Під впливом vent du fada ви стаєте дурним, тупим і роздратованим, як тоді, коли не впевнені, що ваше кохання взаємне. Та коли він вщухає, всієї цієї павутини як і не було, ні надворі, ні в голові. Усе сяє, мов нова копійка, і можна починати жити заново.
Вона пішла, промовляючи:
— Я згорну парасолі й поприв’язую стільці.
Жан повернувся до Макса й запитав:
— Що ви хотіли мені сказати перед тим?
— Мм… Я забув, — відповів Макс сквапно. — Зголодніли?
Вони провели вечір у маленькому ресторані в Боньйо під назвою «Маленький кухонний закапелок», з якого відкривався чудовий вид на долину і червоно-золотий захід, слідом за яким виднілося яскраве нічне небо, усіяне зорями, що блищали, наче лід. Том, привітний офіціант, подавав їм прованську піцу на дощечках і рагу з баранини. Тут, за червоним хитким столом, у затишній кімнаті з кам’яним склепінням, Катрін додавала новий, позитивний елемент до хімічної сполуки, що пов’язувала Жана і Макса. Її присутність вносила гармонію й тепло. Катрін дивилася на людей так, наче вірила кожному слову, сказаному ними. Макс розповідав про себе, своє дитинство, невдачі з дівчатами і причини, через які втік від шуму. Те, що він не розказував Жанові та й, мабуть, нікому іншому.
Поки вони були захоплені розмовою, Жан заглибився у свої думки. Кладовище було за якусь сотню метрів над ним, на пагорбі, біля церкви. Їх розділяли тільки кілька тисяч тонн каменю й нерішучості.
Лишень коли вони почали спускатися в долину крізь уже помітно сильніший вітер, Жанові здалося, що Макс так детально описував своє дитинство, аби приховати небажання говорити про дівчину на тракторі.
Макс провів їх до кімнати.
— Ми тебе наздоженемо, — сказав Жан Катрін.
Вони з Максом стояли в тіні між будинком і сараєм. Вітер гуркотів і завивав поза вуглами, м’яко, але невпинно.
— Ну ж бо, Максе. Що ви хотіли мені повідомити? — обережно запитав Жан.
Джордан мовчав.
— Може, почекаємо, поки вщухне вітер? — промовив він нарешті.
— Це щось погане?
— Погано було мені, коли я чекав на ваш приїзд, аби розказати. Утім, ні… нічого такого непоправного. Сподіваюсь.
— Та кажіть уже, Максе. Кажіть, а то я бозна-що собі нафантазую. Ради Бога.
Подумаю, наприклад, що Манон жива, і все це був просто якийсь жарт.
Макс кивнув. Містраль розійшовся.
— Чоловік Манон, Люк Бассет, знову одружився через три роки після смерті Манон. Міла, тутешня знаменита куховарка, — почав Макс. — Батько Манон віддав йому виноградник як весільний дарунок. Вони виробляють білі й червоні вина. Ці вина… мають великий попит. Як і ресторан Міли.
Жан Одинак раптом відчув укол заздрощів.
Удвох Люк і Міла мають виноградник, маєток, відомий ресторан, можливо, сад. У них є сонячний, потопаючий у квітах, Прованс, хтось, кому вони можуть звіряти всі свої негаразди. Щастя Люка просто повторилося. Хоча, може й не просто, але в цей момент у Жана не було сил на більш виважену думку.
— Як мило, — промурмотів він трохи саркастичніше ніж хотів.
Макс пирхнув.
— А що ви чекали? Що Люк гризтиме себе, ніколи більше не гляне на іншу жінку й чекатиме смерті, давлячись сухим хлібом, зморщеними оливками і часником?
— Що ви хочете цим сказати?
— Це ви мені скажіть, — прошипів Макс у відповідь. — Кожен страждає по-своєму. Цей виноградар вибрав опцію «нова жінка». То й що? Звинувачуватимемо? Йому що, треба було чинити… так як ви?
Спалах обурення засліпив месьє Одинака.
— Я тобі зараз вріжу, Максе.
— Знаю, — відповів Макс. — Та я також знаю, що потім ми разом і постаріємо, пришелепкуватий ви чоловіче.
— Це все містраль, — сказала мадам Бонне, яка почула їхню суперечку, і похмуро пройшла повз них у будинок, хрускотячи гравієм.
— Вибачте, — пробурмотів Жан.
— І ви мені. Чортів вітер.
Вони знову замовкли. Добре, що можна все звалити на вітер.
— Ви й досі хочете навідатися до Люка?
— Так, звичайно.
— Усе збираюся вам сказати, відколи ви приїхали.
І коли Макс нарешті розповів про те, що так мучило його останні кілька тижнів, Жан подумав, що, мабуть, не розчув сказаного у гуркоті й свисті вітру. Очевидно, так воно й було, бо почуте — таке чудове і водночас настільки жахливе, що не могло бути правдою.
42
Макс узяв собі ще одну порцію запашного омлету з трюфелями, що його Бріжіт Бонне приготувала їм на сніданок. Наслідуючи прованську традицію, вона поклала дев’ять свіжих нерозбитих яєць у скляну банку разом із раннім зимовим трюфелем, щоб яйця увібрали його аромат. Аж через три дні вона зробила із цих яєць омлет і прикрасила його тонесенькими пластиночками трюфеля. Смак був чуттєвий, дикий, насичений і м’ясний.
Яка щедра остання їжа приреченого, спало на думку Одинакові.
Він відчував, що сьогодні буде найдовший і найважчий день у його житті.