Вони назбирали купу сушняку, Ян приготував сірники.
— Та ти що! — критично зауважив Сем. — Хіба це по-індіанському — розпалювати вогнище сірниками?
— І правда, — зніяковів Ян. — Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю іншого способу добування вогню. Тому якщо ми хочемо мати вогонь, то мусимо запалити сірник.
— А це вже ні! В нас буде вогонь! — упевнено сказав Сем. — Виймай свої сірники. Вігвам без вогнища — все одно що пташка без гнізда!
Ян чиркнув сірником, але сірник погас. Тоді він чиркнув другим, третім… Сем зауважив:
— Щось ти не дуже вправно розпалюєш багаття. Дай-но покажу. Зараз білий мисливець повчатиме індіанця, — додав він уїдливо.
Сем наколов сокирою паличок із сухого соснового коріння, ножем настругав жменю стружок.
— Точно! Я бачив на малюнку процес виготовлення цих паличок. Їх називають «молитовними», — сказав Ян.
— Еге ж, ці молитовні палички добре спалахують, — відповів Сем.
Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама палахкотів яскравий вогонь.
— Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона навчила мене цьому.
— А хто ця бабуся Невіль?
— Стара знахарка. Вона живе за вигином ріки.
— А чи немає в неї, часом онуки Бідді? — запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера.
— Є! Звісно, є! Бідді п’є, мов риба, і весь час згадує, як жила в Боннертоні. З кожною поштою вона одержує листи, в яких її благають повернутися назад.
— Як хороше! — сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі.
— І справді чудово, — відповів Сем, що сидів з протилежного боку. — Тільки чуєш, Яне, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось не лади в нас із тягою. Може, забилась?
Вогонь палахкотів, а у вігвамі диму більшало. Він пробивався крізь щілини в корі, густими клубами валив у двері й за кілька хвилин викурив із тіпі обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони похнюпили голови.
— Може, — припустив Сем, — ми переплутали отвори? — Зробили б двері вгорі — дим тільки через них виходить.
— В індіанців тяга добра, — заперечив Ян, — тож білий мисливець повинен знати, як це робиться.
— А індіанець тим паче, — ущипнув його Сем. — Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору?
Так і вчинили. Спершу дим і справді вийшов, та потім знову став збиватися внизу.
— Наче виповзає крізь щілини і труба його назад всмоктує! — розсердився Сем.
Невдача дуже засмутила хлопців. Вони так мріяли посидіти біля вогню у власному тіпі! Та їм на заваді став дим.
— Чи не краще звести хижу? — запропонував Сем.
— Нізащо, — вперся Ян. — Ми обов’язково виправимо цей недолік — в індіанських вігвамах не курно. І ми доможемося свого!
Та всі намагання розпалити вогонь у тіпі виявились марними. А ще воно було дуже тісне. Та й вітер задував крізь щілини, яких додавалось на очах, бо кора в’яза висихала й тріскалась.
Одного разу їх заскочила у лісі злива. Хлопці сховалися були у своєму недоладному помешканні, та дощ лив потоками крізь димовий отвір та діряві стіни — що у вігвамі, що надворі!
А ввечері знялася страшна буря. Наступного дня хлопчики знайшли на місці свого невдалого тіпі лише руїни.
Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав:
— То як там ваш вігвам?
— Розвалився дощенту під час бурі, — понуро відповів Сем.
— Чому?
— Хтозна. А як він димів! І секунди в ньому не всидиш.
— Бо не так зробили, — сказав Рафтен і раптом відчув щиру цікавість до витівки хлопчаків. Він і сам охоче приєднався б до них, аби міг скинути років сорок. Рафтен запитав:
— А чом би вам не зробити не вігвам, а справжній тіпі?
— Ми не знаємо як… та й матеріалу нема.
— Що ж, досі ви старанно працювали, не били байдиків, не ухилялись од роботи — за це дарую старий верх од фургона. Якби тут був мій двоюрідний брат Берт, він би вам показав, як зробити тіпі. Калеб Кларк теж міг би навчити, — додав Рафтен, багатозначно підморгуючи оком. — Спитайте в нього. — Він одвернувся й почав давати вказівки наймитам, що, як завжди, обідали за одним столом із хазяями.
— А що, тату, можна піти до Калеба?
— Ідіть, як хочете, — відповів Рафтен. Сем знав, що батько не кидає слів на вітер, тому хлопці негайно витягли старий верх од фургона. Розгорнувши його, вони виявили, що це величезний брезент. Хлопці перенесли свій подарунок у сарайчик, що дали їм на вжиток, і тоді Сем сказав:
— Пропоную негайно йти до Калеба. Краще за нього ніхто не знає, як робляться тіпі.