Ще кілька місяців знадобилося Яну, щоби наважитись зайти туди — він був дуже сором’язливим хлопчиком. Та як же йому кортіло потрапити всередину! Скоріш за все, якби Ян просто підійшов і попросив дозволу подивитись колекцію, йому б не відмовили, та хлопчикові забракло сміливості — таке він мав виховання.
Вибравши у вікні найцікавішого птаха — печерну сову, — Ян рішуче стиснув зуби і зайшов. Як страшно дзеленькнув вхідний дзвіночок! За мить почулися кроки й у дверях постав сам господар крамнички:
— А скільки… скільки… скільки коштує оця сова, пане?
— Два долари.
І тут Янову хоробрість мов вітром здуло. Він чкурнув звідтіль. Якби вартість сови була десять центів, то й це було б йому не по грошах. Хлопчик і не чув, що гукнув йому навздогін господар крамнички — він вискочив з таким почуттям, ніби раптом потрапив у рай, та не гідний був там залишатись. Від хвилювання хлопчик навіть не встиг розгледіти як слід ті скарби, що були перед ним у крамничці.
II. Весна
Ян був кволим на вигляд хлопчиком, але, як і всі хлопчаки його віку, мріяв стати справжнім героєм. І в кожній уявній героїчній історії бачив себе Самсоном або Геркулесом. Усім своїм єством він прагнув до життя серед природи. Щороку з настанням весни, з першими ознаками пробудження природи в Янові прокидалось якесь непоборне бажання зірватися з місця і бігти світ за очі. І на початку березня, щойно почувши каркання першої ворони, Ян не міг знайти собі місця. Та особливо збуджувалась його кров, коли він бачив диких гусей, які довгими ключами з ґелґотінням прямували на північ. О, як він мріяв здійнятись у повітря й полетіти разом з ними! З появою кожної нової пташки, кожної нової звірини у хлопчика по спині пробігав якийсь незрозумілий трепет, і з кожним роком це відчуття посилювалось.
Усі Янові однокласники не раз стверджували, що їм подобається весна; а дівчатка тільки й торочили, що вони страх як її люблять. Та ніхто з них і збагнути навіть не міг, чому з настанням весни в Яна так бентежно спалахують очі. Щоки палахкотіли, прискорювалось дихання, він невідь-куди брів, щось гарячково робив, вибухав протестами проти шкільних обмежень, прагнув пригод і весь час поривався втекти на північ — і так щороку з настанням весни.
Ян не міг збагнути, що з ним коїться. Та він був твердо переконаний в одному: усім своїм єством він прагне втекти звідсіль.
— Мені б тільки втекти! Тільки…
Так схвильованим голосом він вигукував і, страждаючи від невимовної туги, важко дихаючи, падав на шовковисту зелень трави. Він тремтів усім тілом і страшився свого непоясненного стану.
Від божевільного вчинку — приєднатись до якогось племені індіанців або до найближчого циганського табору — його стримував лише страх перед батьком.
III. Янові брати
Ян мав брата Реда. Старший за Яна на два роки, він дуже погано вчився у школі, за що на молодшенького мав зуб і ніколи не проминав нагоди довести Янові свою перевагу в силі.
Одного разу Ян заліз під будинок і несподівано для себе опинився в ямі, у якій можна було спокійнісінько стояти, не згинаючись. І раптом його осяяло, що тут можна було б влаштувати досить зручну майстерню. Ян розумів, якщо Ред попросить в батька дозволу на облаштування майстерні, його, як «путню» дитину, неодмінно послухають. Ред одразу ж на це погодився й пообіцяв умовити батька. Так і зробив.
І робота закипіла! Дуже багато часу пішло на те, щоб поглибити яму чи не вдвічі. Щойно Ян приходив зі школи, він одразу брався до роботи. Ред натомість знаходив сотню відмовок, аби лишень не брати лопати до рук.
Під час роботи Ян постійно розповідав братові, що вони робитимуть тут, коли закінчать будівництво. Ред лише скупо підтакував, давав якусь цінну вказівку і йшов геть.
Нарешті було зведено стіни і навіть вставлено замок у дверцятах. Як же Ян сяяв од радості й гордості! Він начисто вимів долівку і вдоволений всівся на власноруч зробленій лавці, аби ще раз окинути оком майстерню. Та не встиг Ян вдосталь намилуватись результатом своєї праці, як Ред раптом мовив:
— А тепер вийдімо і замкнімо двері.
Ян чомусь вирішив, що це якийсь вкрай важливий ритуал, тож слухняно виконав братову вказівку. Ред замкнув двері, поклав ключ до кишені, обернувся до Яна й холодно мовив:
— Зарубай собі на носі: щоб ноги твоєї не було в цьому приміщенні. Дозвіл батько дав лише мені.
Інший брат, Ольнер, молодший за Яна на вісімнадцять місяців, був страшенний хвалько і лінюх. Він був однакового зросту з Яном, але на цьому подібність між братами закінчувалась. Ольнер прагнув лише бути модним. Якось він мало не до смерті налякав свою набожну матір. Під час молитви той щиро звертався до Бога: «Будь ласка, Боже, зроби мене дуже модним, заради Ісуса Христа!» Марнославство було його вадою, а лінь — гріхом, адже Ольнер і пальцем об палець на вдарив би заради здійснення своєї мрії.