— А тепер хутчіш до Калеба Кларка, — сказав Сем.
— Щось ти занадто прудкий, як для каліки, що на нього всі лікарі махнули рукою, — зауважив Ян.
— Та це мене дике м’ясо на правій нозі підганяє, аж ліва відстає!
— Спершу давай сховаємо ліки, — Ян підняв у руці гілочку ліщини.
— Давай сховаємо, — сказав Сем і жбурнув свої ліки в струмок.
— Семе, що ти накоїв? Треба було просто повернути, а раптом бабусі Невіль дуже потрібна ліщина!
— З мене вистане і тих помиїв, що я випив у хаті. Смерділи кішкою — фе! — скривився Сем.
— І що ж ти їй скажеш при зустрічі?
— Скажу, що її лікувальні травки принесли неабияку користь. Я розмочив їх у воді, як вона казала, і пив аж прицмокував.
Ян змовчав, але йому не сподобалась поведінка Сема. А ще він був переконаний, що ліщину нечемно викидати та ще й неподалік бабусиної хати. Та ще дужче хлопцеві кортіло на власні очі побачити дію ліків.
V. Калеб
Хатина Калеба Кларка стояла за милю далі по потічку. Він орендував тут ферму, що колись була його власністю.
Біля хатини хлопці побачили високого сутулого чоловіка з довгою сивою бородою, котрий із оберемком дров зайшов досередини.
— А он і наш Козел! — мовив Сем.
Ян пирснув, коли второпав, за що саме старому дали таке прізвисько.
— Розмовлятимеш з ним ти. Калеб не стане з нами панькатися, як знахарка. Та й з татом він побив горшки.
Ян обережно постукав у відчинені двері хатини. Спершу голосно задзяволив собака, а потім на порозі з’явився сивобородий хазяїн:
— Чого тобі?
— Перепрошую, ви містер Кларк?
— Так, — і, повернувшись до чорно-бурого собаки, грізно гукнув: — Ану цить, Турку!
— Я прийшов… я… Ми хочемо дещо у вас спитати, якщо зволите…
— Як тебе звати?
— Ян.
— А то хто?
— Мій товариш Сем.
— Сем Хорн, — додав Сем і не збрехав. Його повне ім’я було Семюель Хорн Рафтен, та ця майже невинна хитрість дуже засмутила чесного Яна.
— Звідки ти?
— З Боннертона, — відповів Ян.
— Сьогодні? — із сумнівом у голосі запитав Калеб.
— Ні, не сьогодні, — став пояснювати Ян. Але Сем злякався, що його наївний товариш викладе всю правду-матку, і притьмом додав:
— Бачите, містере Кларк, ми розбили табір у лісі й хочемо поставити собі тіпі. Матеріал у нас є, а як робити його ми не знаємо. Нам сказали, що ви можете розповісти, як його робити.
— Хто сказав?
— Стара знахарка, що живе на березі річки.
— А де ви зараз живете?
— Ну! — Сем знову випередив Яна з відповіддю. — Правду кажучи, ми побудували у лісі вігвам з кори, але зовсім невдало.
— На чиїх землях?
— За милю звідси, біля річки.
— Гм! Це ліс або Рафтена, або Бернса.
— Здається, — відповів Сем.
— А ти викапаний Сем Рафтен! — раптом вигукнув Калеб. — Ах ти мала паскудо — вирішив ошукати мене? Геть звідси!
Ян почервонів як рак і відступив назад, Сем закусив губу і зробив те ж саме, та він був сином свого батька. Він обернувся і гукнув:
— Послухайте мене лишень, містере Кларк. Ми прийшли сюди, щоб ви розповіли нам про лісове життя. Ви єдиний у Сенгері, хто може нам допомогти, інакше ми б не турбували вас. Я вирішив приховати своє ім’я тільки тому, що знаю про вашу сварку з татом. Ось тому я не прийшов до вас і не сказав відверто: «Доброго здоров’ячка, містере Кларк, я Сем Рафтен, прийшов до вас по допомогу». Я навіть подумати не міг, що ви так розсердитесь на мене і мого друга.
— Ти теж Рафтен? — звернувся Калеб до Яна.
— Ні, сер.
— Ти їм родич?
— Ні.
— З Рафтенами я не водитимусь. Про що хотів спитати?
— Ми побудували вігвам із кори, але він розвалився. Нам подарували великий брезент, і ми прийшли спитати, як із нього зробити тіпі.
— Тіпі? Гм! — замислився старий.
— Кажуть, ви самі жили в тіпі, — наважився додати Ян.
— Гм! Років сорок тому, та носити одяг і шити його — це зовсім різні речі. Здається, він мав приблизно такий вигляд… — Калеб став креслити вуглиною на клаптику обгорткового паперу: — Так-так… дай згадаю. Ага! Я бачив раз, як індіанські жінки робили тіпі. Спершу вони позшивали шкури… Ні, спершу вони справляли довгий обряд — ви обійдетеся і без нього. Зшиті шкури вони розстелили на лузі. (мал. 1 на с. 74) Посередині верхнього краю вбили кілок. Потім прив’язали до нього мотузку з обвугленою паличкою на кінці, й намалювали півкола. Після цього обрізали шкури по лінії, а з клаптів, що залишились, викроїли два димових клапани для тяги. На клапанах, у куточках, є кишеньки для двох довгих жердин, а вздовж усього розкрою з обох боків робляться отвори (мал. 2), щоб сколювати краї покрівлі дерев’яними шпильками. До самої верхівки прив’язується короткий ремінець. Бачиш як?