Та хоч яким недосконалим був той покажчик і якими препоганими були картинки, вони все ж таки збагатили Янову пам’ять новими знаннями про пернатих мешканців лісів та полів.
V. Дивний незнайомець
Щороку навесні Яна нестримно вабило в ліс, і однієї сонячної квітневої днини він вирушив до невеличкого лісочка неподалік міста. Ліс був сповнений дивовижних квітів, пташиного гомону, таємничих шерехів. Янові здавалося, що кожне дерево й кожен кущ промовляв до нього своєю мовою. А з глибокого повноводого яру долинав дивний свист. «Пі-іп, пі-іп, пі-іп!..» — хтось закликав Яна підійти познайомитися. Хлопчик обережно ступав на заклик, як раптом зовсім поруч пролунав й одразу змовк голосний свист. Під колодою Ян помітив маленьку ящірку, яка з появою хлопчика миттю шугонула в нірку. Це була єдина жива істота, яку йому вдалося тут розгледіти. Він вирішив, що то була «свистяча ящірка».
Ян ліг біля озерця й довго когось вичікував, але марно — мабуть, він розполохав усіх лісових мешканців. Ян вирішив тихенько залягти біля іншого озерця, як раптом зовсім поруч зачув кроки.
Хлопчик озирнувся й побачив незнайомця, котрий спостерігав за ним.
Хлопчик почервонів і дуже зніяковів, немов його заскочили на місці злочину.
Незнайомець, чоловік середнього віку в благенькому одязі, виглядав трохи дивно. За спиною в нього була бляшана коробка, у руці він тримав сачок на довгому ціпку. Обвітрене обличчя, обрамлене сивою борідкою, було суворим, але очі випромінювали розум і м’якість. Коли незнайомець зняв капелюха, підставивши розпашіле обличчя вітрові, то виявилося, що в нього таке ж густе сплутане волосся, як у Яна.
— Що шукаєш тут, друже? — звернувся він до хлопчика.
— Нічого, — зніяковіло відповів Ян. — Просто мені хотілося подивитися на свистячу ящірку.
Незнайомець мовив з усмішкою:
— Сорок років тому я так само, як ти, лежав біля ставка й вистежував там «весняного пискуна». Лежав день і ще багато днів поспіль, перш ніж через три роки зрозумів, у чому річ. На твоє щастя, тобі не доведеться витрачати стільки часу. Ходімо, я покажу його.
Незнайомець понишпорив руками в листі попід берегом озерця і впіймав малесеньке жабенятко не більше дюйма завдовжки.
— Оце і є твоя «свистяча ящірка»! Це жаба. Вона висуває з води тільки носа, тож її важко помітити. Візьми її додому, годуй добряче, і, можливо, колись тобі вдасться побачити, що вона роздує горло і засвистить, як паровоз.
Після цього Ян насмілився розповісти незнайомцеві про ящірку, яку бачив під колодою.
— Навряд чи це ящірка, — засумнівався незнайомець, — тут вони не водяться. Напевне, це тритон. А ящірка — це та сама змія, тільки з лапками.
І тут хлопчика наче прорвало: він засипав незнайомця питаннями і навіть розповів йому про книжку, на яку так тяжко заробляв. На превелике Янове здивування, той дуже розлютився, почувши ім’я автора, а саму книжку назвав «суцільною нісенітницею».
Незнайомець повідав Яну, що таємничий чорний птах, якого той бачив у полі, називається «тоухі». Невідомий голос, який щоранку ніжно співає у лісі, належить сірому дроздові.
Чудесний птах із червоною шапочкою на голові, жовтуватими крильми і хвостом, виставлений у крамниці, — дятел. Іволга й оріол виявилися однією пташкою.
Над ними пролетів чорний метелик, і Ян дізнався, що це Кембервільська красуня, або Траурниця, котра, мабуть, десь тут перезимувала, бо їй ще рано пурхати в лісі. До того ж Янові стало відомо, що з’явився цей метелик зі звичайної бурої гусениці. Високо в синьому небі пронеслась велика зграя диких голубів, і незнайомець розповів Яну про місце гніздування цих птахів на далекому півдні, про те, як у пошуках їжі щовесни вони летять на північ за крилатими горішками канадського в’яза, у серпні — на рисові поля в Кароліну, а у вересні — в долини Міссісіпі, де дозрівають жолуді бука й дуба.
Проходячи по невеликому пагорбу, порослому сосною, вони сполохали двох великих птахів.
— Тетеруки полетіли, — сказав незнайомець. — Ця пара живе десь поблизу і прилітає сюди за ягодами.
Ян нагнувся, зірвав кілька ягід і став жувати їх на ходу. Раптом десь почувся тріск, подібний до легкого барабанного дробу.
— Що це? — вигукнув Ян.
— Тетеруки кльочать, — відповів незнайомець, — ті птахи, яких ти щойно бачив.