Вождь пошепки порадився з товаришами і відповів:
— Ми належимо до південної групи чорноногих. Ми вільні індійці, підданці лише Великого Духа.
— Де ви живете, в Сполучених Штатах чи в Канаді?
— Ми живемо на власних землях, які призначив нам Великий Дух та через які білі люди провели свій кордон між Штатами й Канадою.
— Де ви зимуєте? — комендант намагався добратися до сутності.
— Коли зимуємо на півдні річки Молочної, в країні, яку Довгі Ножі (американці) називають своєю, а коли на північ від річки, в Канаді.
Видко було, що відповіді не задовольнили коменданта, але кінець кінцем він махнув рукою і спитав гостро:
— Чого ж ви хочете?
— Недавно четверо наших воїнів пішли до Форт-Бентона просити допомоги в Залізного Кулака. Воїни зникли.
Комендант протягло свиснув, обмінявся поглядом із своїми офіцерами і сказав їм притишеним голосом, хоча й достатньо чутно, щоб його зрозумів дядько Гучний Грім:
— Well, я відразу догадався про це. Пташки самі залетіли в наші тенета…
Потім, звертаючись до нашого вождя, додам з іронічним посміхом:
— Не турбуйся про тих чотирьох. Вони в надійних руках і в добрій схованці. Незабаром у них буде ще більше товариство… Тебе ж звуть Крокуюча Душа, правда?
— Правда.
— А ти, — показав він на нашого чаклуна, — Білий Вовк, правда?
— Залізний Кулаче! — відповів йому на це чаклун. — Ти твердий, мов залізо, тяжкий, мов кулак, зарозумілий, як гиндик, але всього знати не можеш і легко помиляєшся. Мене звуть Кінаси…
— А де ж Білий Вовк? — трохи розгублено спитав майор.
— Пішов на Вічне Полювання.
За хвилину Крокуюча Душа, на якого нітрохи не вплинула брутальність коменданта, поважно промовив:
— Ми прибули до Форт-Бентона, щоб просити Залізного Кулака зробити три речі. Просимо звільнити наших чотирьох воїнів, ув'язнених несправедливо. Просимо допомогти нам повернути понад сто коней, що їх Ракстон разом з воронами-окотоками украв у нас і пригнав сюди. Вимагаємо покарати Ракстона і його кількох білих товаришів за те, що в часи цілковитого миру вони напали на нас, украли наших коней і вбили шістьох невинних воїнів племені чорноногих.
— Це все? — запитав Уістлер глумливо. — Нічого більше?
— Нічого більше.
Комендант знову промовисто глянув на своїх офіцерів. Він наче занімів від того, що чув. Рухом, повним безпорадності, підняв руки й півголосом прохарчав:
— Ви чули, панове? Це сягає за межі людського розуміння!.. Таке зухвальство!.. Таке ошуканство!..
Потім обернувся до індійців і гримнув з усієї сили:
— Бандити! Убивці! Злодюги!..
Він захлинувся і змовк. Крокуюча Душа, проте, не втратив рівноваги й спокійно відповів:
— Коменданте Залізний Кулак! Ви йдете стежкою жахливого непорозуміння!
Комендант вдарив кулаком об стіл:
— Ще тільки бракувало, щоб мене вчили розуму червоношкірі зухвальці!
— Ви на хибній стежці, коменданте! — з притиском повторив наш вождь.
— Де папери? — раптом звернувся майор до свого ад'ютанта. Коли той подав йому папку з рапортами, він хутко, але уважно став переглядати їх, гортаючи сторінку за сторінкою.
— Адже рапорта кажуть виразно, не залишають ніяких сумнівів!.. Ти ж не будеш заперечувати, що ви напали на табір Ракстона й ворон та вкрали у них сорок коней?
— Не заперечую, — відповів вождь. — Але…
— Не заперечуєш, що ви вбили трьох американських громадян?
— Мені відомо про смерть двох Довгих Ножів, застрелених у бою…
— Їх було троє. Ти заперечуєш це?
— Ні, але…
— Мовчати!.. А от писане зізнання Ракстона, Твіста, Мак Графа, Стюарта. Всі добре бачили, як ці четверо затриманих нами індійців племені чорноногих, ваших земляків, брали активну, безпосередню участь у вбивстві американських громадян. На підставі зізнань, складених під присягою, цих чотирьох чекає зашморг. Не будь я Залізний Кулак, як ви мене називаєте — вони не втечуть від шибениці!
— Ракстон і його люди брехали, — з притиском вимовив Крокуюча Душа, але в ньому щось здригнулося.
— За одним тільки я шкодую! — не звертаючи уваги на слова вождя, кричав Уістлер. — Шкодую, що дав обіцянку випустити вас цілими з цього форту. Ви теж заслужили на шибеницю. Я б охоче кинув і вас за грати, так само, як і тих чотирьох.
Тоді наш вождь поволі підвівся, весь напружившись, як струна, — а він був одним з наймогутніших воїнів нашого племені — і проказав, чітко вимовляючи кожне слово: