Комендант обвів наших людей холодним, ворожим поглядом. Обличчя його скривив зневажливий посміх. На приязні, розумні слова чаклуна він мав тільки одну відповідь. Це була відповідь людини, засліпленої пихою й ненавистю.
— Якщо тримаєш в руці зв'язаних отруйних змій — тільки дурень може звільнити їх від пут. Це моя відповідь, — і через кілька днів вона буде така ж сама!..
На цьому переговори закінчилися — без наслідків. Наші делегати вільно залишили Форт-Бентон. Сумно й мовчки поверталися вони до табору. На півдорозі Крокуюча Душа зупинився і мовив товаришам:
— Він більше не повинен зватися Залізним Кулаком. Ім'я йому — Скажений Пес.
— Так його й зватимемо відтепер: Скажений Пес! — підтвердив Кінаси.
ФОРТ-БЕНТОН
Як уже згадано, я був занадто малий, щоб розуміти значення тодішніх важливих подій. Лише згодом, коли я підріс і навчився писати, мої рідні докладно розповіли мені про все, і я зміг перенести на папір те, що сталося.
Розмова з комендантом Форт-Бентона справила гнітюче враження на весь табір, і люди ходили, мов прибиті. Однак загроза смерті, яка висіла над чотирма нашими воїнами, не могла припинити боротьби за існування — або, як кажуть американці — боротьби за хліб.
Ми на той час вже так залежали від цивілізації білих, що не могли існувати без деяких продуктів тієї цивілізації. Через те прикордонні форпости, отакі як Форт-Бентон, відігравали велику роль в обмінній торгівлі між нами й американцями. Ми привозили насамперед шкури, які вміли чудово вичинювати наші жінки. Це були шкурки хутрових звірів, на яких ми полювали взимку біля підніжжя Скелястих гір або і в самих горах. Тут були дуже цінні хутра — особливо боброві, потім шкури бізонів, оленів, антилоп та ведмедів. За це ми одержували порох і свинець, рушниці, сокири, ковдри, легші від наших бізонячих шкур, хоч і не такі теплі, і ще різні речі — гвіздки, сіль і навіть цукерки. То були райські, ні, де там! — божественні ласощі для нас, дітей.
Я б не хотів створити помилкове враження, наче в нашому тодішньому житті все було зразкове, благородне, мужнє. Зовсім навпаки. Ми були тоді примітивними варварами. Наша безпорадність перед новими формами життя і досі примушує мене червоніти від сорому. Так, наприклад, вогнепальна зброя вже протягом двох поколінь була важливим чинником в нашій боротьбі за існування, а проте в усьому племені не було людини, яка б навчилася виробляти звичайнісінький порох, не було зброяра, який би вмів полагодити зіпсовану рушницю. В таких випадках ми змушені були, мов діти, вдаватися до чужої допомоги, і за свою безпорадність тяжко розплачувались на кожному кроці.
Окрім того, ми мали також і деякі інші вади. Зокрема я маю на думці нашу слабкість щодо алкоголю. Так само, як чорна віспа, холера та інші невідомі досі хвороби, що їх принесли в прерії білі люди, пияцтво завдало нам величезної шкоди. Наші люди нездатні були чинити опір отруті і, під її руїнницьким впливом, ставали наче первісні дикуни. За останні п'ятдесят років паше плем’я зазнало кількох алкогольних «епідемій», які мало не винищили його цілком. Винні були білі купці; це вони частували горілкою чоловіків і жінок, щоб за безціпь видурювати у них дорогі шкури та інші речі. Ще небезпечніша від матеріальних збитків була шкода, заподіяна здоров'ю пияків: вони втрачали людську подобу й дичавіли, гинучи, як мухи, від різних хвороб.
Хоч рада племені й вожді завжди боролися з пияцтвом, як могли, нахил до нього ніяк не можна було викоренити до кінця. Коли ми отаборились біля Форт-Бентона — завжди була нагода вихилити чарку, і багато наших людей не могло уникнути цієї спокуси.
Пригадую прикру подію в нашому наметі, яка сталася зразу ж після того, як ми прибули на берег Міссурі. Ми сиділи біля вогнища.
Батько саме повернувся з селища, куди опівдні ходив у якихось своїх справах. Він сів біля мене. Очі в нього були наче скляні.
— Завтра всі підемо в селище! — весело заговорив він. — Побачиш, Бізончику, скільки там цікавих речей! Коли добре продам шкури, куплю тобі…
Батько раптом дихнув на мене таким огидним смородом, що мені аж млосно стало. Перше ніж я встиг вибігти надвір, у мене почалися блювоти.
— Не чіпай дитину, ти, п'янюго! — гримнула мати. — Глянь, що наробив! Людського сумління не маєш!
Батько страшенно розгубився і не знав, що йому робити. Я побачив в його очах такий смуток, що мене взяв жаль. Хоч мені ще було млосно, але я з усієї сили намагався усміхнутися.
— Тобі ще погано? — спитав він безпорадно.