Книжка, яку мені подарував Фред, була англійським букварем. Ніхто з наших, навіть дядько Гучний Грім, не вмів читати, зате ми з цікавістю розглядали гарні ілюстрації. Різні сцени з американського життя, яке було для нас досі глибокою грізною таємницею, раптом розкрилися перед нами в усій яскравості. Якою хвилююче правдивою була для нас кожна сцена в книжці: ось дівчинка в садку біля будинку, ось хлопець трусить яблуню, а поруч з ним собачка й кошеня, що п'є молоко, далі собака на цепу, кімната з чудернацькими меблями, дивовижна будівля з неймовірно високим димарем, потворні машини, кожна більша, ніж десяток людей одразу, залізні мости, колії, страхітно високі будинки над людною вулицею, трамвай на цій вулиці, запряжений кіньми, а перед ним біжить щодуху хлопчик. Цей хлопець, який тікав від коней, наче наближав до нас чужі й далекі речі; через нього оживали й інші малюнки. Індійці з пір'ям на головах, які мчали на конях, остаточно завершували для нас враження від тієї хвилюючої книжки.
Великі дива містила вона в собі, і щоразу, перегортаючи її сторінки, ми відкривали щось нове й цікаве.
Так само незвичайним для нас був тоненький, довгастий пакуночок, що його подарувала мені Фредова мати. Батьки поклали посеред намету цілу купу шкур, що сягали мені аж під пахви, прикрили її гладенькою ковдрою, а на ковдрі поклали пакуночок.
Потім почали радитись, хто ж повинен його відкрити. Доручили дядькові Гучному Громові, як людині, що знала світ та його чудеса.
Мати скликала з сусідніх наметів кілька родин, і дядько взявся до справи. З належною поважністю він розгорнув папір. Всередині теж був папір, з гарним кольоровим малюночком.
— Тут є якийсь напис, — зауважив батько.
— І навіть золотими значками! — зраділа мати.
Всі присутні глянули на дядька, але той був безпорадний — він не вмів читати! Отож дядько розгортав пакуночок далі. Як же ми здивувались, коли виявилось, що зісподу був ще папір — весь срібний, і лише під ним — плитка з темно-коричневої маси, досить твердої, але не такої твердої, як дерево.
— Що ж це може бути в лиха? — питався батько.
— Може, це спресований порох? — подав хтось думку.
Дядько понюхав плитку.
— Дурниці — який там порох! Пахне інакше. Навіть приємно пахне!
Дядько поклав плитку й знизав плечима.
— А може, це мило? — висловив здогад хтось із присутніх.
Після нашої розмови з сіуксом ми частенько говорили про мило.
— Мило тане в воді, це відомо, — заперечив дядько. — Може, й це також розтане, тоді ясно — мило!
— Але чому ж воно таке темне, коричневе?
— Мило!
Дядько послинив пальця і потер плитку: палець замастився в щось коричневе.
— Розтає! — гукнули люди в наметі. — Справді мило!
Хтось спритніший запитав:
— А яке воно на смак, покуштуй!
— Адже мило гірке!
Дядько обережно лизнув палець. Раптом обличчя йому проясніло.
— Вже знаю, що це! — радісно гукнув він. — Це найсмачніша річ у світі. Я чув про неї! Вона зветься: шоколад!
Він відломив шматочок, і дав мені покуштувати.
— Нащо ж ти даєш такий великий шматок? — заперечила мати. — Може, це отрута?
— Це шо-ко-лад, жінко!
Я покуштував і, признаюсь вам, онімів. Я не сподівався, що непоказна коричнева плитка може мати такий чудовий, солодкий смак!
Тепер, коли справа з'ясувалась, виник новий клопіт, нова проблема: як саме і хто мав з'їсти плитку шоколаду. Звичайно, шоколад був мій, але покуштувати хотіли всі, і ротів було багато. Нарешті, рада батьків і матерів ухвалила, що я сам повинен це вирішити.
— Ти хочеш сам з'їсти все? — урочисто запитали мене, і п'ятдесят людей, великих і малих, які були в наметі, пожадливо втупили в мене напружені погляди.
Але я вмів бути великодушним.
— Ні! — відповів я, сміливо, не заникнувшись, як належить індійцеві. — Нехай покуштують усі!
Плитку поділили на тисячу дрібних шматочків (тисяча — це, може, й перебільшення, але їх було неймовірно багато!) і шматочки порозкладали на ковдрі. Мені, як власникові шоколаду, припав почесний обов'язок наглядати за порядком і справедливістю розподілу. Отож я сидів біля ковдри і дивився, як люди заходили, брали свою пайку, клали в рот і виходили. Приходили не тільки діти, з'являлися й воїни. Батьки знову пишалися з мене, а я пишався ще більше, хоч поводився стримано.
Ніколи в нашому наметі не було так людно. Адже я мав ще й другу річ, і навіть привабливішу: буквар. Діти разом зі мною переглядали малюнки. Дорослі обговорювали з моїми батьками кожну деталь малюнків. Дядько міг багато що пояснити і знову став нам у пригоді. Прийшов вождь Крокуюча Душа і пильно перегортав сторінку за сторінкою. Ще уважніше дивився чаклун Кінаси. Всі розмовляли про книжку й про мене, наче я справді був героєм.