— Чому, мамо? — ледве пробелькотів я, і раптом страшні здогади й підозри почали снуватися мені в думках.
— Не можна його випускати звідси, — казала мати, наче приховуючи щось від мене.
— Але ж чому, чому, мамо? — наполягав я.
— У таборі відбувається велика нарада, і вона мусить вирішити, що буде з малим Фредом. А до того часу він повинен бути тут.
— Невже його хочуть убити! — перелякався я.
Мати глянула на мене і тільки вимовила з докором:
— Бізончику!
Засоромлений, я заспокоївся.
Тут залунали похапливі кроки, вигуки, чиїсь накази. Нарада скінчилася. Батько вбіг до намету.
— Рушаймо якнайшвидше! — вигукнув він. — Негайно згортати намет і пакувати речі.
— Що буде з Фредом? — запитала мати.
— Це залежить від коменданта, його сповістили, що хлопець живий і перебуває у нас. Ми переказали свої умови…
— А хлопець поїде з нами?
— Жінко, не гай часу. Пакуймося. Кожної хвилини на нас можуть напасти.
Скрізь у таборі кипів гарячковий рух. З пасовиська вже приганяли коней і нав'ючували їх. Воїни допомагали згортати намети і пакувати клумаки. На всякий випадок вони тримали зброю напоготові. Наш поспіхом складений намет вантажили на коня.
Усі поралися, тільки ми двоє — Фред і я, сиділи на землі, мов сироти. Нас охопило знесилля, ми не обзивалися один до одного й словом. Фред тихо схлипував: мені теж хотілося плакати. До нас підійшла мати і, гладячи Фреда по голові, стала його потішати:
— Не бійся, нічого поганого з тобою не станеться.
— Я хочу до мами! — просив він так жалібно, що в мене краялося серце.
— Ти незабаром її побачиш, не плач, любий…
За кілька хвилин до нашого намету під'їхало четверо верхівців: троє солдатів і четверта жінка, Фредова мати. У фортеці вже знали про подію не тільки з уст нашого посланця; знайшлися свідки, що здалека бачили, як двоє хлопців боролися в ріці за життя, і донесли про це коменданту Уістлеру. Коли четверо верхівців під'їхало до табору, солдатам наказали залишитися віддалік, а комендантову дружину привели до нас.
Побачивши матір, Фред кинувся їй назустріч. Вона обняла сина, міцно притулила до себе, захлинаючись від ридань. Які чудні ці білі люди! Навіть дорослі у них не соромляться показувати чужим свої сльози.
Фред розповів матері, як усе сталося. Вона довідалась, як я скочив у воду слідом за ним, як врятував його з допомогою пса Пононки. Жінка підійшла й обняла мене, навіть Пононку ласкаво погладила. Тим часом навколо зібралися старшини з вождем на чолі. Був також Гучний Грім, який мав перекладати.
Чекати було ніяк, бо наш табір уже готовий був рушити в дорогу. Вождь не став баритися.
— Ми знаємо, — сказав він Фредовій матері, а дядько перекладав, як умів, — ми знаємо, що ти чесна й благородна жінка. Запевняємо тебе, з твоїм сином нічого лихого не станеться. Байдуже, що б нас не спіткало в житті, хоч би й найгірше — твого сина ми завжди шануватимемо, як сина благородної жінки.
— Боже, що це означає? — стривожено вигукнула вона. — Яке лихо ще може статися з Фредом? Про що ти кажеш?
— Слухай мене спокійно. Твій чоловік, комендант Залізний Кулак, був злий і несправедливий до нас. Він незаконно ув'язнив чотирьох наших воїнів і навіть хоче їх повісити…
— Я не встряю до цих суперечок, зовсім не розуміюсь на них. Це чоловічі справи…
— Проте зараз ти мусиш встрягнути до них задля свого сина. Ми вирішили нап'яти тятиву лука до краю. Буде треба — пустимо стрілу. Якщо вже повинні загинути четверо наших безвинних воїнів…
— Невже ви хочете помститися за них на моїй дитині? — вигукнула жінка, бліднучи.
— Ти поганої думки про нас, дружино Залізного Кулака! Ми не хочемо метатися, хочемо тільки, щоб усе було по-справедливості. І пам'ятай! Що б не сталося згодом, присягаюсь тобі Великим Духом — я кажу зараз щиру правду! А кажу я це для того, щоб ти відчула свою відповідальність за майбутню долю твого сина. Ці четверо ув'язнених воїнів зовсім не винні. Тільки через свою лютість Залізний Кулак хоче покарати їх смертю. Тепер слухай, що я тобі скажу: Фред, твій син — наш бранець. Ми віддамо його тобі, якщо сьогодні до заходу сонця Залізний Кулак звільнить чотирьох наших воїнів. Якщо ж він не схоче їх звільнити, ти вже ніколи не побачиш Фреда. Ми заберемо його з собою, приймемо до нашого племені і виховаємо з нього хороброго воїна. Все! Перекажи мої слова Залізному Кулакові. Гаук!
Для матері Фреда це був страшний удар. Вона кинулась до сина і почала з плачем його цілувати. Повертаючись з табору, вона вся тремтіла від хвилювання, але намагалася опанувати себе.