Коли ми добігли до табору, більшість людей вже чекала на конях, готова рушити в дорогу. Хто ще стояв на землі, зразу ж скочив у сідло. Чиїсь руки підсадили мене на буланого. Родина за родиною рушала з місця, підганяючи своїх в'ючних коней. Воїни їхали з флангів, інші охороняли тил. Усіх охопила велика радість: адже ми дочекалися повернення чотирьох воїнів і до того ж знову йшли на північний захід, до рідних земель.
Сонце вже зайшло, коли ми залишили мо-чари над Міссурі і попрямували в прерії. Вечірнє червоне небо палало перед нами, мов у гарячці. Ми сміливо дивилися у майбутнє.
ГОРИ, СНІГ І БЛИЗЬКА СМЕРТЬ
Наші кочові мандрівки, які необізнаній людині могли здатися випадковими, завжди мали одну мету: задоволення життєвих потреб. Ми перекочовували туди, де можна було сподіватися доброго полювання.
Пемікану — сушеного бізонячого м'яса — у нас були чималі запаси, на всю зиму. У Форт-Бентоні ми продали всі наші хутра, а також частину бізонячих шкур. Літо вже закінчувалось. Отож, ми вирішили на зиму отаборитись десь у Скелястих горах, у місцині, де були хутрові звірі, і там ставити на них пастки.
Ішли чутки, що на півночі, на плоскогір'ях Британської Колумбії, ще паслися табуни диких мустангів. У нас було обмаль коней, отож ми вирішили рушити туди на полювання наступної весни, а може, ще й восени, якщо буде час.
Після кількаденної мандрівки на захід ми добралися до підніжжя Скелястих гір. Ми були в країні, яку група сіукси-сйокетук племені асінібойнів вважала за свої володіння. Самих хазяїв ми ще не зустріли, але в багатьох місцях бачили ознаки їхньої присутності — то обламане гілля кущів, то недавно складені купки каміння, то зламану стрілу, кинуту на дорозі.
Вождь Крокуюча Душа вжив усіх заходів перестороги і раз у раз ставив на чолі походу найкмітливіших воїнів, щоб потім вислухати їхні поради. Біля воїнів весь час був чаклун Кінаси.
— Не подобаються мені ці знаки! — казав вождь, підіймаючи обидві половинки зламаної стріли і пильно придивляючись до них.
— Невже ця стріла й справді належить асінібойнам? — запитував Кінаси, хоч і сам це знав чудово.
— Глянь на форму та колір пір'я на стрілі! Це сіукси-сйокетук, нема ніяких сумнівів.
— На жаль, їхню поведінку інакше пояснити не можна.
Гучний Грім вийшов наперед і спитав:
— Навіщо ж їм з нами воювати? Через що? Досвідчений воїн не хапається за зброю, якщо на те нема причини. Які ж у них можуть бути причини?
— У них причини є.
— Ми ж нічого поганого їм не зробили і не хочемо зробити.
— Не зробили? А хіба ж ми не вдерлися зараз в їхні володіння? Адже вони не знають наших намірів…
— Повинні догадатися самі. Якби у нас були лихі наміри, ми б залишали інші сліди…
Крокуюча Душа наказав рушити далі й віддав розпорядження:
— Нехай усі тримають зброю, напоготові, але непомітно! А розвідники хай стежать ще пильніше, ніж досі!
Наступного дня наш похід раптом зупинився. На узгір'ї перед нами з'явився чужий воїн і наказав знаками, щоб ми зупинилися. Це було в улоговині, оточеній пагорками, що наче була навмисно створена для засідки. На щастя, тут скрізь лежали здоровезні каменюки, за якими можна було сховатися, якщо на нас нападуть.
— Куди ви прямуєте? — запитав нас чоловік на узгір'ї, роблячи знайомі нам знаки руками.
— Далі, в Скелясті гори! — відповіли ми.
— Хіба ж ви не знаєте, що проходите володіннями, які належать асінібойнам?
— Знаємо.
— Чому ж ви вдерлися сюди без нашої згоди?
— Як же можна питати згоди в людей, які ховаються і не дають змоги з ними порозумітися?
Під час цієї розмови наші воїни сховалися за каменями. Міцний Голос упхнув мене в щілину під каменем, а сам став біля мене з луком у руці. Під каменем було вогко й незручно. Я виліз звідти. Біля мене стояв на колінах батько з рушницею напоготові.
— Сховайся ти, блоха! — засичав на мене брат.
— Не будь такий розумний! — пирскнув я, злий, як рись. — Хіба ж я можу під каменем…
— Чого ти там не можеш?
— Стріляти з лука. Тяжко натягати тятиву! Замало місця.
Міцний Голос обвів мене і мій маленький лук прикрим поглядом і тільки знизав плечима. Більше він мене не чіпав.
Тим часом між воїном на узгір'ї та радою нашого племені і далі тривали переговори.
— Якого ви племені? — запитували нас.
— Ми сіха-сапа, чорноногі. Ви ж у цьому, напевне, переконалися вже кілька днів тому.